“Чотири дні під обстрілами ми копали могилу для моєї мами”. Історія Світлани Кокіної, яка втратила рідних і дім в Рубіжному

У березні 2022 року подружжя Світлана та Дмитро Кокіни пережили найстрашніший місяць свого життя в рідному Рубіжному. Протягом 31 дня під постійними обстрілами вони втратили двох близьких, змушені були майже цілодобово ховатися у підвалі та самі ледве не загинули. Зрештою, їм вдалося евакуюватися до Латвії, де вони живуть вже понад два роки, не полишаючи мрії про повернення додому.

“У те, що буде велика війна, я не вірила. Просто не могла уявити, що таке може трапитися. Тому, звичайно, ніякої підготовки в нас не було. 24 лютого ми прокинулися за годину до вибухів. У мого свекра за два дні до цього стався інсульт, його паралізувало, і він лежав у лікарні, тому ми постійно чергували біля нього. Якраз о 6-й ранку чоловік поїхав до батька. І тут сталося два вибухи — російські окупанти обстріляли територію заводу “Зоря”, — розповідає Світлана Кокіна журналісту “Свій Дім”.

“Дорога до мами ледве не стала для мене останньою”

“Спочатку була думка, що це все страшний сон і я скоро прокинусь. Моя донька теж жила в Рубіжному, і я одразу набрала її. Потім просто відкрила новини й знайшла звернення Путіна, де він оголосив про початок так званої “СВО”. Чесно, я декілька разів прослухала це та намагалася зрозуміти, що він взагалі верзе — кого і від кого він там захищає? На роботу того дня вже не пішла. У мене була хвора мама, за якою потрібен був догляд, тож я одразу зібралася до неї. Хвороба Альцгеймера і деменція — це страшне поєднання. Без мене вона вже ніяк не могла. Тоді я їхала повз заправки й бачила, як люди масово купують бензин”, — пригадує жінка. 

Світлана та її чоловік залишалися в місті, бо не могли кинути хворих батьків, які були нетранспортабельні. Виїхати змогли лише, коли їх не стало.

“9 березня я потрапила під обстріл і дивом не загинула. Я йшла до мами. Ця коротка дорога ледве не стала для мене останньою. Почалися вибухи, влучання в будинки, уламки падають, я стрибнула в канаву та просто повзла. Це був жах. Тоді ще дві жінки загинули, я читала про це в новинах. Свекор лежав на стаціонарі, але після цього обстрілу його нам віддали, адже лікарня фактично перестала працювати. Ми привезли його додому й за допомогою сусідів змоги занесли в квартиру”, — розповідає вона. 

Ходити до мами під постійними обстрілами було все важче — 13 березня Світлана вмовила співробітників ДСНС перевезти літню жінку до них з чоловіком. 

“19 березня моя мама померла. За два дні до цього — свекор. Так не можна казати, але коли наших батьків не стало, нам було легше прийняти рішення про евакуацію. Вони нас відпустили, за що я їм безмежно вдячна. Якби вони були живі, то ми б нікуди, звичайно, не поїхали”, — каже Світлана. 

“Могилу для мами копали протягом чотирьох днів”

“Маму ми поховали під вікнами мого будинку. Копати могилу довелося 4 дні поспіль, тому що обстріли не давали це зробити. За допомогою сусідів ми винесли її тіло на перший поверх. Вибігли на вулицю, накопали трішки, вигребли землю, почули обстріли — і тікаємо. Нічого не змогли поставити на місці могили, жодного хреста чи навіть просто палки, так й поховали. Це все відбувалося фактично під час вуличних боїв. Вже по місту ходили не тільки наші бійці, а й бойовики так званої “лнр” разом з військовими рф”.

Лише через пів року родич жінки, який залишився у Рубіжному, зміг знайти тіло мами Світлани й перепоховати його. Зв’язку не було довго, тому пошуки зайняли стільки часу.

“В пошуках рідних”

Ще десять днів після смерті батьків подружжя сиділо у підвалі. Коли закінчилася вода, доводилося збирати сніг і топити його, щоб просто попити. Сходити в туалет взагалі було смертельним ризиком. Тож 27 березня люди у сховищі, серед якиз були й Світлана з чоловіком, вирішили вийти на вулицю та спробувати вибратися з Рубіжного:

“Ось так ми гуськом і перебіжками пішли в центр міста. З нами була ще вагітна дівчина, у якої вже наближався термін народжувати. Ми дісталися до гаража, де стояло наше авто. Нам пощастило, що машина залишилася цілою”.

Перше, куди відправилося подружжя, це на пошуки рідних. Спочатку до доньки жінки, а потім до свекрухи, де разом з нею ще була дитина Дмитра від першого шлюбу.

“Мій перший чоловік сказав, що наша донька Аліна з дитиною евакуювалися в Дніпро. Я видихнула. Фактично місяць я не знала, що з нею”.

“Життя в окупації та втеча за кордон”

Неподалік від центру жили знайомі родини. Вони пішли до них і разом вирішили евакуюватися. Це квітень місяць, Рубіжне вже було повністю окуповане. По місту стояли окупанти та постійно перевіряли містян. Особливу увагу приділяли чоловікам. Одного разу в Дмитра забрали телефон і перевірили документи:

“Так колоною з трьох авто ми виїхали з міста. Доньку чоловіка з мамою знайти не вдалося. Ми на всіх адресах, де вони теоретично могли бути залишили записки, що їдемо до Старобільська та написали контакти. По дорозі я плакала, у мене було відчуття, що ми їх зрадили. На щастя пробився зв’язок і ми дізналися, що третього квітня росіяни вивезли їх з міста. До цього вони весь час разом з сусідами сиділи у підвалі знайомих. Згодом ми зустріли одне одного та зрештою зупинилися в окупованому селі Містки Сватівського району. Там знайомі наших друзів дали нам будиночок”, — пригадує жінка. 

В окупації було знаходитися нестерпно, каже Світлана. Тому вони постійно думали, що робити далі. Зв’язку в селі не було, але інколи пробивався інтернет:

“Ми дізналися, що можна виїхати в Дніпро та вже приєдналися до тематичної групи в Вайбері. А якраз напередодні нашого виїзду обстріляли колону автівок та перевізник відмовився брати людей. Тому цей план не спрацював. Далі почали моніторити умови для біженців з України в Європі. Прочитали, що можна виїхати через територію росії і перетнути кордон у балтійських країнах”.

Шостого травня 2022 року родина відправилася в дорогу. Їхали шість діб і нарешті дісталися до місця призначення.

“Коли перейшли кордон, то прийшло СМС від Vodafone: “Вітаємо вас у Латвії”. Ми зв’язались з оператором, дізналися про умови перебування для біженців та номер гарячої лінія для громадян України, що потребують допомоги”. 

Вже понад два роки родина живе неподалік латвійського міста Цесіс. Світлана й Дмитро працюють на пивному заводі. Двічі на тиждень вивчають мову. 

“Донька моя в Києві, я інколи до неї їжджу. В планах у нас з чоловіком повернутися додому в Україну”,  — каже вона. 

“Від нашого будинку залишилося попелище”

Світлана народилася в Рубіжному на Луганщині, де і жила до повномасштабного вторгнення рф. В місті була панчішна фабрика “Рубіжанка”, потім вона розвалилася й на її базі утворилося багато маленьких фірм, на одній з яких й працювала жінка понад 15 років.

“У 2008 році я познайомилася з другим чоловіком. А через рік він купив двокімнатну квартиру в двоповерхівці. Це будинок на вулиці Бондаренка, 5. За сім років до великої війни ми повністю зробили там ремонт: була велика ванна кімната, новий санвузол і тепла підлога. Все, як треба, і за останнім трендом. Потім почали ремонтувати мамине житло. Ми планували віддати її моїй доньці з онукою”.

Влучання у будинок подружжя було в середині квітня 2022 року. Буквально через 2 тижні після того, як родина евакуювалася з міста. Дім повністю зруйнований:

“Всі фотоальбоми, все, що було — згоріло. Лише спогади залишилися. Світлину мені скинула сусідка. Родич, який досі там, сказав, що залишки будівлі окупаційна влада планує знести та збудувати новий дім. Але я в такі казки не вірю. Для кого, навіщо і за які кошти? А ось маминій оселі пощастило більше, якщо можна так сказати. Там немає вікон і балкону, але споруда стоїть. А от що з будинком батьків чоловіка — не знаємо”. 

“Про те, що трапилося, треба розповідати всьому світу”

Світлана дуже шкодує, що не вела щоденник всього того, що вона пережила в Рубіжному навесні 2022 року. Тому тепер розповідає свою історію журналістам, у тому числі, іноземним.  

“Все почалося з того, що у Фейсбук-групі “Українці в Латвії” я побачила оголошення журналіста, який шукав людей з Луганщини, щоб розповісти їхню історію. Ми записали проєкт у вигляді подкасту “Хроніки окупації”. Згодом на мене вийшов його литовський колега, який теж хотів розповісти мою історію. А саме про те, як люди з окупації доглядають за могилами своїх родичів. Звичайно, я розповіла йому всі подробиці про маму та її поховання. І ось тепер я розмовляю з вами”,  — каже Світлана. 

Жінка вважає, що люди мають знати про те, що зробили росіяни з українськими містами: 

“На прикладі моєї історії можна уявити, що переживали тисячі наших співгромадян у Рубіжному, Сіверськодонецьку, Лисичанську, Бахмуті, Соледарі та інших зруйнованих містах. Це тваринний жах, коли в тебе таке відчуття, що ти можеш загинути в будь-яку секунду. Найстрашніше те, що українці досі переживають ці відчуття”.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: “Встигли сховатися в підвалі за секунду до влучання дрона”. Історія Марини Ткачук