“До життя в Дніпрі я досі адаптуюся, а моя дитина стикнулася з булінгом у школі”. Історія переселенки Вікторії Гіманової

Переселенка Вікторія Гіманова залишила рідний дім на Донеччині через повномасштабне вторгнення рф. Із селища Зарічне поблизу Лимана їй довелося переїхати до міста-мільйонника. Тепер вона живе у Дніпрі, де замість затишного будинку орендує стареньку квартиру. Через пережитий стрес у старшої доньки почалися проблеми зі здоров’ям: вона страждає на неврологічні та урологічні захворювання, а також має порушення у роботі шлунково-кишкового тракту.

Дім родини у Зарічному пошкодили російські обстріли. Спершу постраждали дах і вікна. Мати Вікторії своїми силами змогла відремонтувати будівлю, але згодом снаряд прилетів поряд і це призвело до нових руйнувань. 

“Я не могла уявити, що ми втратимо все, що заробляли своєю працею. Всі плани та очікування рухнули 24 лютого 2022 року. Хоча в той день я ще не розуміла цього. Спокійно збирала дитину до садочка і десь далеко чула звуки вибухів, а згодом мені подзвонили знайомі та сказали, що росія обстрілює Україну. Тоді я ще мала надію, що все буде як у 2014 році та ворога швидко виженуть, але цього не сталося”, — розповіла журналістці “Свій дім” Вікторія.

Важкий шлях пошуку житла

Через постійні обстріли місцеві почали виїжджати з Зарічного. Тоді Вікторія теж почала збирати валізи. Коли вибухи на деякий час стихали, думала, що все закінчилося. Але дива не сталося. Її чоловік на деякий час поїхав у сусіднє село Терни, де мав ферму та поля. Він хотів врятувати майно, але не зміг.

“Четвертого квітня ми вирішили евакуюватися. Вийшли на вулицю, зупинилася машина і нас запропонували відвезти до Дніпра. Ми погодилися. Вже там шукали місце для ночівлі, бо надворі було холодно, а я з маленькою дитиною та валізою речей. Нам підказали, що можна зупинитися у шелтері для переселенців. Але адміністратор сказав заплатити 1 800 грн за номер. Я попросила покликати директора, щоб вирішити це питання. Після цього вони “передумали” брати з мене гроші. Ми пробули там три дні”, — пригадує Вікторія. 

Потім вони переїхали до іншого шелтера, який розмістився в будівлі місцевого інституту. Це була стара і занедбана будівля, але за допомогою різних організацій там облаштували гуртожиток для ВПО. Пізніше до родини приїхав і чоловік.

“Хостел із запахом бензину”

“Коли у Дніпрі почалися сильні обстріли, ми виїхали до Києва. Там поселилися в хостелі, який був розташований на другому поверсі СТО. Ми постійно відчували запах бензину. Віддали останні гроші, прожили три місяці та знов повернулися до Дніпра. Нас прийняли в шелтер, який відкрив БФ “Опікун”, де ми пробули 10 місяців. Після цього орендували маленьку стару квартиру”.

Там родина живе і зараз. Старша дитина пішла до школи, а у квітні 2024 року Вікторія народила хлопчика. 

“На жаль, у школі ми стикнулися з булінгом. Я зверталася з цим до адміністрації закладу. Загалом ми зіткнулися з упередженням до нас як переселенців із Донеччини, що значно ускладнює нашу адаптацію до життя у великому місті. Мені здається, що ці труднощі ми досі не подолали”. 

Вікторія не була на Донеччині майже три роки. Після деокупації Зарічного восени 2022 року вона не поверталася до селища. Не їздила, бо переживає за свою безпеку та дітей.

“Отримати компенсацію поки що немає можливості. Крім того, що громада перебуває в зоні активних бойових дій, житло було оформлене на покійного діда. Я не встигла вступити в права наслідування. Тому поки не знаю, як буде далі”, — каже вона. 

Допомогти родині фінансово можна за реквізитами:

UA07 305299 0000 0262 0666 2309656 (Вікторія Гіманова).

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читати по темі:

“Фотоальбоми та дзвінок на двері — це все, що залишилося на пам’ять від нашого будинку”. Історія Галини Світличної

“Ми думали, що скоро повернемося в Зарічне, але потім почалася окупація та постійні обстріли”. Історія Тетяни Камінської

“Ми виїхали з Зарічного, а наступного дня в наш будинок влучив снаряд”. Історія Інни Сухарської