“Останній спогад про Соледар— це красиві чисті вулиці та бруньки на деревах як символ життя”. Історія Ольги Вєсєлкової

Понад 15 років Ольга Вєсєлкова працювала на підприємстві “Артемсіль” — одному з найбільших виробників солі, відомому як в Україні, так і за її межами. У Соледарі Донецької області вона жила у власному домі, який дістався у спадок від рідних. Останні новорічні свята у своїй оселі її родина відсвяткувала у 2022 році, а потім жінка вирушила в подорож Європою та навідалася до сестри, яка вийшла заміж за австрійця та залишилася жити за кордоном. 

Гроші на цю поїздку вона збирала понад рік. Взяла відпустку на три тижні. Тоді ще не знала, що чекає на неї та її сім’ю після повернення:

“Я відвідала Угорщину, Словаччину, Німеччину та Австрію. Сестра живе у Відні, тому я зупинилася ще в неї на тиждень. Якби я знала, що від початку справжнього жаху мене відділяє лише декілька тижнів, то я б нікуди не поїхала і залишилась із сім’єю в рідному Соледарі”, — розповідає жінка журналісту “Свій дім”.

Вид на завод “Артемсіль” до вторгнення рф

Фото: Олександр Пархоменко

Ольга повернулася додому 19 лютого 2022 року. Каже, що вже тоді в Соледарі відчувалася певна напруга:

“Ще у Відні сестра питала, чи не боюся я їхати назад, і просила мене з родиною виїхати до них на певний час. Після всіх цих новин про ймовірний напад росіян, про накопичення зброї біля кордону, вона тоді нервувала сильніше за мене. Я взагалі нічого такого навіть уявити не могла — додому їхала бадьора, свіжа, щаслива та сповнена сил”. 

Коли заїхала на територію України, то відразу відчула напруження та тривожну атмосферу. 

“Все почалося ще на Львівщині. Прикордонники, молоді хлопці, були дуже стурбовані. Це був сильний контраст на фоні спокійної та розміреної Європи, з якої я щойно приїхала. Коли я вже опинилася на Донеччині, то це відчуття лише загострилося. Особливо, коли їхала автобусом через Бахмут і бачила, як чоловіки копали окопи. Тоді ще подумала, навіщо вони це роблять?”, — згадує Ольга.

Два місяці під обстрілами

У ніч на 24 лютого 2022 року, коли жінка читала новини та дивилася виступ президента і все одно не вірила, що може початися велика війна:

“Ще раніше, коли путін визнав так звані “днр” та “лнр”, то все одно було відчуття, що це якийсь фарс. Ніхто при здоровому глузді не почне війну в 21 столітті. Проте, як виявилося, російська влада божевільна та з головою не дружить”. 

Зранку 24 лютого Ольгу розбудив телефонний дзвінок з Австрії — від сестри, яка вже знала про початок вторгнення рф:

“Оля, війна, треба тікати. Я ж казала — не повертайся туди. Це перше, що я від неї почула. Вона говорила це і плакала. Я ще не зовсім прокинулася та не усвідомила, що відбувається. Потім почитала новини й не повірила — росія вже обстрілювала мирні українські міста. Не знаю чому, але перше відео, яке побачила й запам’ятала — це обстріл аеропорту в Івано-Франківську. Досі це кадри, де люди тікають від вибуху, стоять перед очима”. 

Жінка розбудила чоловіка з сином й вони почали обговорювати ситуацію. Вирішили, що треба трішки почекати, аби зрозуміти, що буде далі — чи надовго це, як рухатиметься фронт, що робитиме українська та російська влада:  

“Коли повідомила це сестрі, то вона розплакалась ще сильніше та сказала, що я дурепа. Потім вибачалася, звісно, хоча не було за що, я ж розумію, що це через турботу”.

Обстріли Соледара армією рф

Фото: libkos

Понад 2 місяці родина Ольги провела вдома, проте ситуація загострювалася, обстріли посилювалися, почалися проблеми з продуктами та комунікаціями.

“Зрештою ми вирішили, що треба евакуюватися. Ми бачили, що відбувалося в Маріуполі та Попасній, тому боялися, що, не дай Боже, не зможемо виїхати. Зібрали найнеобхідніше та 29 квітня поїхали власним авто. Батьки чоловіка жили в Краматорську, але ми розуміли, що туди їхати безглуздно. Особливо після удару росіян по вокзалу”.

Прихисток, що став домом

Спочатку родина Вєсєлкових доїхала до Дніпра, а далі рушила на захід України. Зупинилися у Хмельницькому: 

“Залишилися там на ніч у готелі, а зранку я згадала, що раніше з нами в Соледарі працювала жінка, яка колись переїхала сюди. Я знайшла її номер й вирішила набрати та просто запитати, чи зможе вона нам якось допомогти, підказати, зорієнтувати. Той дзвінок дуже сильно нам допоміг. Тетяна, так звуть колишню коліжанку, сказала, що вона живе в Красилові, займається волонтерством і запропонувала будинок, де можна залишитися. На початку травня ми вже були там”.

Центральна площа у Красилові

Фото: Віталій Карєв

Згодом Ользі та її чоловіку вдалося знайти роботу. І саме місто їм дуже сподобалося: 

“Мені особисто Красилів чимось нагадує Соледар, хоча чоловік зі мною категорично не згоден. Чоловік Тетяни, яка нам допомогла, бізнесмен. У нього мережа магазинів по області з продажу автозапчастин. Йому був потрібен бухгалтер, а тут я з освітою та досвідом понад 15 років в цій сфері. Також йому був потрібен автомеханік, а це якраз мій чоловік. Мені було так незручно, що я навіть перепитала, чи не влаштовує він нас до себе через те, що їм нас шкода, але як виявилося частина його співробітників через війну виїхала за кордон і тому він шукав їм заміну. Це була пропозиція, від якої не можна була відмовитися. Не встигла я отямитися від щастя, як Таня сказала, що ми можемо жити в тому будинку й далі, лише платити комунальні послуги. Неймовірно приємно, що є такі добрі люди, які зрозуміли нашу ситуацію й допомогли нам в скрутний момент. Досі не вірю, що нам так пощастило”,  — розповідає жінка.

Подружжя хоче залишитися у Красилові та планують купити тут будинок.

Що з житлом у Соледарі? 

Дуже довгий час Ольга з чоловіком не знали, в якому стані їхня. Інформації у місцевих групах була вкрай мало, а родичів або сусідів у місті не залишилося:

“Першу звістку ми отримали у 2024 році, коли місто вже було в окупації. Тоді мені у Вайбері написала сусідка, яка довгий час залишалася в селі поблизу Соледара, а потім виїхала до Києва. Вона сказала, що наш будинок відносно цілий — тобто каркас й стіни стоять, а от даху немає — на прилеглу територію влучив снаряд, який зніс покрівлю, вибив вікна та двері. За її словами це було ще влітку 2023 року”.

Зруйнований Соледар

Фото: з окупаційних джерел

Цей дім Ольга отримала у спадок від своїх рідних і жила там з 2009 року. 

“Дідусь з бабусею збудували будинок власноруч приблизно в 1979 році. Цегляний, великий, на чотири кімнати. У 2018 році ми востаннє робили там ремонт — замінили вікна, двері, поклеїли шпалери. Ще хотіли облаштувати новий санвузол, проте не встигли”.

Ольга каже, що навіть у разі звільнення міста, вони вже не думають про повернення:

“Розумієте, ми коли евакуювалися, то в місті ще не було руїн. Останній спогад у мене — це красиві чисті вулиці та бруньки на деревах як символ життя, хай так і буде. Тому я навіть не дивлюся фото в місцевих групах аби не травмувати психіку”.

Також подружжя думає про майбутнє своєї дитини: 

“Тут у сина вже є друзі, він знову почав займатися спортом, повернулася жага до життя, бо він все це дуже важко пережив. Я в його очах це бачу, навіть, наскільки я розумію, з якоюсь дівчиною почав гуляти. Йому тут добре, нам тут добре. А що може дати нам напівзруйноване місто з сумнівною ймовірністю на відбудову? Нічого. Тому назад вороття немає”.

На головній картинці — фото від IZOLYATSIA.

Читайте ще:

Колишній працівник “Артемсолі” долучився до команди, яка рятує людей з прифронтових територій. Історія Володимира Жаркого з Соледара

Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків