Історії, які ви нам розповіли

головна / Історії, які ви нам розповіли / Соледар

Історії, які ви нам розповіли
Приватний будинок

Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків

зруйновано: серпень 2022 / Донецька область , Бахмутський район , Соледар / Полковникова , 7

Олександр Руденко родом із Запорізької області. Зараз ця територія окупована, як і місто Соледар, де він прожив майже 30 років. На Донеччину переїхав після весілля. Це батьківщина його дружини Валентини. Разом працювали на руднику №7 ДП “Артемсіль” — одному з найбільших солевидобувних підприємств у Європі. З 2015 по 2017 роки Олександр захищав країну від окупантів. Після початку повномасштабного вторгнення російські військові “звільнили” його від дому та міста, яке він полюбив усім серцем.

“Ми з дружиною працювали в цеху затарювання та фасування солі. Це була шкідлива робота в респираторах. Валя віддала цій роботі 27 років життя, а потім почалися проблеми зі здоров’ям. Я у 2015-му пішов служити. Два роки провів у селі Парасковіївка поблизу Соледара, а потім звільнився і повернувся на “Артемсіль”, але вже охоронцем”, — розповів Олександр журналістці Свій дім.

Коли почався повномасштабний наступ родина Руденків залишалася вдома та допомагала українським військовим. У квітні довелося виїхати через небезпеку та пожити на Волині. А в перших числах травня подружжя повернулося додому в надії, що ворога скоро виженуть. Але ситуація тільки погіршилась. 

Початок великої війни

Про початок вторгнення рф дізналися від сина, який був у Києві. Казав, що в столиці ажіотаж, усі кудись біжать, а біля банкоматів та на заправках великі черги. Донька тоді жила в Маріуполі. Вона змогла виїхати до Запоріжжя, потім до Вінниці, а тепер орендує квартиру в Києві — у тому ж під’їзді, де і батьки. Тому свого 8-місячного онука бабуся й дідусь бачать щодня. 

“Ми не збиралися залишати Соледар. Підприємство “Артемсіль” ще працювало, тому що сіль всім потрібна. З перших днів чули віддалені вибухи, які поступово ставали ближчими. Вперше виїхали в квітні 2022 року. Були на краматорському вокзалі, куди наступного дня прилетіла ракета та вбила багато людей. Нам пощастило, що ми звідти вже поїхали. Місяць прожили в селищі Іваничі Волинської області. А в травні повернулися до Соледара. Не тільки ми, а й багато знайомих, які теж виїжджали”, — пригадує чоловік.

Люди “пройшли через сито” — ми дізналися, хто чекав росію

Олександр каже, що справжній жах почався якраз після повернення. Тоді вже літали ракети. Бомбили шахти, в домах вилітали вікна, але вони до останнього вірили, що ЗСУ відіб’ють ворога. 

“Потім люди знов почали виїжджати. З їхнього дозволу я заселяв у будинки військових. Допомагав їм, поки вони їздили ворога бити. А потім почало й до нас прилітати. Гради вже метрів за 40. Це вже було у серпні 2022 року, ми у підвалах сиділи. І дома руйнувалися, і люди гинули. Не було світла, хліб привозили раз на тиждень. Саме тоді місцеві “пройшли через сито” — ми дізналися, хто чекав росію та врешті-решт туди виїхав. Бог їм суддя. Вони й не приховували своєї позиції та казали: “Так і треба Києву. Нехай побудуть під обстрілами, як і ми””, — говорить чоловік.

Друга евакуація — від Волині до Києва

Потім військові наполягли, щоб Олександр з дружиною виїжджали, бо росіяни були вже поруч. Українські захисники купили їм машину, щоб вони дісталися до безпечного регіону, але вона зламалася. Тому відвезли транспорт на СТО, а подружжя — до Костянтинівки. Дали грошей на оренду житла, а коли автівку відремонтували, родина поїхала у село Смолярі Волинської області. По дорозі забрали доньку, яка з Маріуполя евакуювалася до Вінниці. 

“Нас прийняла баптистська церква. Вони нас так підтримали, що я вам передати не можу. В житті ніхто так не допомагав. І дім був, і кормили безкоштовно. Оселю для постійного проживання не знайшли, роботи теж не було, тому поїхали спочатку до Ірпеня, а потім в Київ. Півтора року в столиці платили за комуналку, а тепер господарі додали орендну плату. Підробляю, де можу. В основному охоронцем, аби гроші платили. У жінки ноги хворі після багаторічної роботи на шахтах”.

Дім в Соледарі розбитий. А у дворі залишилась записка — “Ми повернемося”

Рідний будинок окупанти зруйнували наприкінці серпня 2022 року — через тиждень після другої евакуації родини. Про це повідомив знайомий, якому залишали ключі. Каже, був один прильот, а наступного дня — еще один. Він навіть ворота ще встиг поремонтувати, але далі в цьому не було сенсу.

“Потім, коли до Соледара зайшли вагнеровці, я побачив, як вони знімають  відео на нашій вулиці. Тоді вже і дах був розбитий. Коли ми їхали вдруге, все було цілим і сподівалися на повернення. У нашому дворі стояла літня палатка, і навіть залишив записку: “Ми повернемося”. Коли віддавали сусідам ключі — вони плакали”, — розповідає Олександр.

Дім для подружжя був місцем сили. Придбали його у нормальному стані зі зручностями. Була й літня кухня, де жили їхні котики. Сараї, город 10 соток. Сад — молодий та старий. Поступово робили ремонт, поставили єврозабор, все облаштовували для комфортного життя.

“У домі залишалося все — від техніки до меблів. А на столі була соляна лампа у вигляді серця, яку я колись подарував дружині. Я жив у Соледарі з 1994 року і це місто стало для мене рідним. За кілька кілометрів багато озер та неймовірна природа. Я всім цим насолоджувався, коли о 6-ій ранку сідав на електричку та їхав на рибалку або по гриби”, — з сумом згадує Олександр.

Допомогти родині можна за номером картки: 4441 1144 6851 3211 Монобанк (Руденко О. В.)  

Читайте ще: Живемо на Тернопільщині та мріємо купити дім, який орендуємо. Історія Ольги Дудченко з Бахмута

Юлія Ступка / 27.06.2024

поділитись у соцмережах

Рекомендуємо прочитати

Приватний будинок

Новий дім для шістьох дітей, 12 собак та котів. Історія родини Павлових, які евакуювалися, щоб не потрапити в окупацію

За шість років до початку великої війни багатодітна родина психологині Юлії Павлової переїхала з Запоріжжя в село Українка. Там запустили проєкт, за яким будували житло для прийомних родин і дитячих...

читати історію

Приватний будинок

“Наше село було в окупації майже 8 місяців. Після звільнення ми прожили спокійно лише три дні”. Історія Михайла Гречаного

Михайло Гречаний жив у Стельмахівці Сватівського району Луганщини. З 2015 по 2020 роки був сільським головою, потім старостою, а перед повномасштабним нападом рф — спеціалістом Коломийчиської сільської ради. Зі своєю...

читати історію

Рекомендуємо прочитати

Приватний будинок

Новий дім для шістьох дітей, 12 собак та котів. Історія родини Павлових, які евакуювалися, щоб не потрапити в окупацію

Приватний будинок

“Наше село було в окупації майже 8 місяців. Після звільнення ми прожили спокійно лише три дні”. Історія Михайла Гречаного

Об'єкт культури

Олексій Скоркін залишив банківську сферу й відкрив музей борщу та сала. Окупанти знищили унікальну хатинку на Сумщині

Багатоквартирний будинок

“Квартира згоріла 2 роки тому через російські обстріли. Живемо без комунікацій та не знаємо, що буде з нашим будинком”. Історія Світлани Орєхової

Що треба фіксувати першочергово — зруйновану інфраструктуру чи житло? Читайте в кейс-стаді “Святогірськ 2:0”

Приватний будинок

Живемо на Тернопільщині та мріємо купити дім, який орендуємо. Історія Ольги Дудченко

Приватний будинок

“Плачу, коли згадую дім. А чоловік не дозволяє викидати стару футболку. Каже, що буде її в Бахмуті носити”. Історія Тетяни Буковцової

Збереження архітектурної спадщини українських сіл: як працює онлайн-конструктор будинків