“Я була в драмтеатрі Маріуполя, коли росія вдарила по ньому”. Історія Ольги Гостєвої

Ольга Гостєва вела активне життя в Маріуполі: викладала українську мову та літературу в місцевій школі, мала багато друзів і доглядала за трьома котами. Вона й уявити не могла, що після 24 лютого 2022 року доведеться ховатися від російських обстрілів, пережити удар по Драмтеатру та евакуюватися з міста на пошкодженій вибуховими хвилями машині. 

Зараз дівчина живе на Івано-Франківщині. Її квартира в Маріуполі постраждала від ворожих ударів, а згодом окупанти знесли будинок.

“За два дні до початку великої війни у школі була термінова педагогічна нарада, яку проводила директорка. Вчителям роздавали листівки про те, як реагувати на бойові дії. Тоді нам сказали, що в кожному класі мають бути ліхтарики, пляшки з водою та інші  необхідні речі. Ми це все закупили 23 лютого і я склала біля свого робочого стола. Добре пам’ятаю, що залишила там і контрольні зошити. Подумала ще: завтра сяду й перевірю, але до кабінету я вже не повернулася”, — розповіла журналістці “Свій дім” Ольга Гостєва.

“Ми дивом не постраждали під час удару по Драмтеатру”

24 лютого 2022 року Ольга прикинулася о 5.30 ранку, бо мала йти раніше в школу на чергування. Вдома зробила собі чай та сіла читати новини, а там сотні повідомлень про те, що армія рф “перейшла кордон України”. Тоді дівчина вперше відчула паніку:

“Дивлюся в робочий чат, а там нічого — ще всі спали. Подумала, що раз всі мовчать, то треба йти до школи: там мене чекають контрольні роботи та скоро прийдуть діти. Тому почала готувати сніданок, а потім почула сильний вибух — як виявилося, то прилетіло в аеропорт. Подивилася в батьківську групу, а там повідомлення: “Нас не буде”. Попри це, я почала збиратися і вже майже вийшла, коли директорка написала, що наступні два дні ми на дистанційному навчанні. Працювали як вийде, бо багато людей виїжджали з міста, хтось просто не хотів виходити на уроки. Так пройшли наші перші дні”.

Будинок до руйнувань

Автор:  з особистого архіву Ольги

Ольга не думала, що доведеться евакуюватися. Її родичі з Прикарпаття постійно телефонували й кликали до себе, але вона не припускала, що ситуація настільки погіршиться.

 “Коли нас замкнули в кільце, я зрозуміла, що далі починається гра на виживання”

“4 березня наш район обстріляли. В квартирі розбилися вікна та балкон. Сусідній під’їзд майже повністю вигорів. Після цього ми з бабусею вирішили перебратися до Драмтеатру, бо вважали, що там буде спокійніше. 16 березня, коли армія рф скинула на будівлю авіабомби, ми були всередині. Ми дивом врятувалися, тому що були в іншому крилі, яке не так сильно постраждало. Там повилітали вікна, шматок стіни впав просто на те місце, де ми зазвичай спали. За хвилину до прильоту я відійшла від нього”, — згадує Ольга. 

Після авіаудару по маріупольському театру Ольга з бабусею повернулися до своєї квартири. Наступного дня росіяни обстріляли сусідню вулицю і там загорівся багатоповерховий будинок. Тоді дівчина дивилася у вікно і казала сама собі, що це кінець.

“На пошкодженій машині виїхали до Запоріжжя”

Зранку 18 березня вітчим Ольги сказав, що треба всім терміново виїжджати. Автівка родини вже була без скла, а одну з дверцят заклинило, проте бак та колеса вціліли, тож вона була на ходу. Спочатку вирішили дістатися до Бердянська: замість звичних 40 хвилин дорога зайняла дев’ять годин через велику кількість російських блокпостів. Після кількох днів у місті поїхали далі. Коли добралися до Токмака вже була комендантська година, тому їм далі не пустили:

“росіяни загнали нас у дитячий садочок. Пощастило, що місцеві працівники нагодували нас та дали речі. Ми переночували в Токмаку і поїхали до Запоріжжя, а далі — до знайомих у Дніпро. Згодом я переїхала на Івано-Франківщину, де живу і зараз. Працюю в онлайн-школах і продовжую викладати”.

“Змогла повернутися в Маріуполь на два тижні”

З кінця березня до середини квітня 2022 року район, де жила Ольга, постійно обстрілювали. Спочатку влучили в сусідній під’їзд, і ударною хвилею вибило всі вікна та двері в квартирі дівчини. Того ж дня відбулося пряме влучання в її оселю.

Зруйнований будинок

Автор:  з особистого архіву Ольги

“Мій тодішній хлопець, а нині чоловік, не виїхав разом з нами, бо його батьки жили неподалік від Азовсталі та з ними зник зв’язок. Він вирішив чекати якихось новин про рідних. У день руйнування квартири, він врятував мого кота. Два інших — втекли від вибуху”.

Зруйнована квартира

Автор: з особистого архіву Ольги

В серпні 2022 року Ольга змогла тимчасово повернутися в місто. Приїхала подивитися, що з квартирою. 

“Ті емоції, які я відчула в момент, коли побачила житло, не передати словами. Ти заходиш всередину і бачиш весь цей жах. Дуже довго ми з чоловіком копалися під цими завалами, — згадує Ольга. —  Квартиру пограбували, багато речей просто пошкодили. Наприклад, хтось розірвав мої книги українською мовою на декілька частин. А випускну сукню, яка зберігалася в іншій кімнаті, я знайшла, розбираючи зруйновану стіну. Як вона там опинилася — незрозуміло. А свої прикраси з бісеру я знайшла на протилежному кінці міста, на блошиному ринку. З квартири я забрала фотографії, книжки, які давно мені подарував покійний дідусь, та бабусину Біблію”.

Двоє котів, які втекли з квартири, так і не знайшлись. Хоча, за словами людей, схожі тварини часто ходили вулицями. Але за два тижні в Маріуполі дівчина так і не знайшла їх, тому на Івано-Франківщину поїхав лише один врятований.

Місце, де був будинок Ольги

Автор: з особистого архіву Ольги

“Коли я була в Маріуполі, то довго “розмовляла зі своїм будинком” і просила його вистояти. Окупаційна влада обіцяла, що знесе тільки два під’їзди, а наш — відбудують. З одного боку, я розуміла, що це буде показово і сумнівної якості, а з іншого — мене втішало розуміння, що хоча б щось залишиться. Але не сталося й цього. Нашої багатоповерхівки вже немає”.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читати ще:

Як подати заяву до Реєстру збитків: покрокова інструкція та досвід Світлани Маркової з Лимана

Волонтерить у хабі та служить дияконом Православної церкви України. Історія двічі переселенця Богдана Павліва“Я сам ще не придбав житло, але хочу допомогти й іншим ВПО”. Історія двічі переселенця Юрія Давиденка