“Я сам ще не придбав житло, але хочу допомогти й іншим ВПО”. Історія двічі переселенця Юрія Давиденка
Юрій Давиденко родом з Макіївки, що на Донеччині, але війна змусила його двічі залишати дім. Спершу він переїхав до Маріуполя, де будував життя, мав власний бізнес — кав’ярню, івент і кейтерингову агенцію, створював молодіжні ініціативи. Здавалося, що тут він залишиться назавжди. Але у 2022 році велика війна зруйнувала всі плани: російські обстріли стерли його дім із лиця землі, а сам він із дружиною змушений був тікати. Врятувавшись із Маріуполя, Юрій оселився в Мукачеві та знову взявся за справу — допомагати тим, хто теж втратив усе.
Сьогодні він працює над різними ініціативами по допомозі, підтримці та інтеграції ВПО, зокрема, над проєктом будівництва доступного житла для переселенців. Бо знає, наскільки боляче залишитися без даху над головою.
У Макіївці була трикімнатна квартира та приватний будинок
Юрій народився і виріс у Макіївці. Це велике промислове місто, яке своєю площею поступається лише Києву та Кривому Рогу. Розповідає, що воно постійно розвивалося, особливо через близькість до Донецька.
“В Макіївці працювали заводи та шахти, будувалися нові підприємства — люди мали роботу. Хоча в переважній більшості тут були представники робочих професій. Ось у мене в родині були шахтарі, вчителі та підприємці — батьки мали магазини”, — розповів Юрій журналістці “Свій дім”.
Чоловік каже, що з дитинства він був привчений до роботи:
“У нас була трикімнатна квартира та величезний приватний будинок площею під триста квадратів. Тож роботи було завжди багато: то поприбирати, то щось посадити на городі, то врожай зібрати. А ще я чим міг допомагав батькам з бізнесом”.
Після закінчення школи Юрій продовжив навчання у Донецьку в ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Планував залишатися там і надалі.
Під час навчання у Донецьку
Фото: архів Юрія Давиденка
“Не хотів бути зрадником, тому став переселенцем”
Та у 2012 році, після випуску з ліцею, Юрій вирішив продовжити навчання й отримати вищу юридичну освіту. Хотів вчитися у Донецьку, проте в той рік була дуже велика конкуренція серед абітурієнтів. На бюджет вдалося вступити лише до Маріупольського державного університету:
“Тоді я одразу відчув контраст між Макіївкою-Донецьком та Маріуполем. Після великих міст-мільйонників я опинився у сірому місті, де було мало людей, машин, але чому багато автобусів. Проте в Маріуполі вже були знайомі: з ким я колись відпочивав у дитячих таборах чи навчався у ліцеї. Тому це рятувало. А ще всі недоліки компенсувало море — я його обожнював”.
Попри переїзд Юрій не втрачав зв’язок із домом. Два рази на місяць їздив в Макіївку.
“І я знав, що на 3-4 курсі повернуся додому. Точніше, у Донецьк. Вже було розуміння, де я працюватиму. Родичі пообіцяли допомогти із житлом. Все було налагоджено, але здійснити задуми не вдалося через початок російської агресії проти України”, — розповідає він.
Світлина, зроблена під час поїздки додому
Фото: архів Юрія Давиденка
У 2014 році Макіївка потрапила під російську окупацію. Юрій, який планував працювати на держслужбі за фахом, розумів, що тепер дорога додому для нього закрита:
Я просто не хотів бути зрадником. Не міг все кинути та поїхати до ворогів. Так я вперше став переселенцем
Свій молодіжний бренд
Маріуполь швидко став для Юрія рідним містом. Ще будучи студентом, своє життя він пов’язував не лише з навчанням та роботою, а й з активною громадською діяльністю.
“Можливо, я хотів показати, що навіть якщо не вступив до топового університету, я можу чогось досягти”, — зізнається він.
Спочатку Юрій очолив Студраду гуртожитку, де жив, став все більше приділяти часу розбудові молодіжних активностей в університеті. А коли зрозумів, що діяльність виходить за рамки свого вишу, став співпрацювати з міським громадським сектором та іншими навчальними закладами.
“Я все ще жив у гуртожитку, і в переважній більшості, як у нашому, так і в інших, були переселенці. От разом із ними ми й заснували громадську організацію “Заходи”. Ми хотіли щось організовувати, проводити фестивалі, івенти. Нашою фішкою було використовувати прийменник “за” у всьому: за молодь, за екологію. Так у нас з’явився свій молодіжний бренд”, — пояснює Юрій.
Згодом організація стала впливовою у молодіжному середовищі не лише Маріуполя, а й України.
“Ми брали участь всюди, постійно навчалися та розвивалися. За роки роботи у Маріуполі особисто я об’їздив ледь не всю країну. І все це було безкоштовно. В нас інвестували, бо в нас повірили. Ми вигравали різні гранти, реалізовували багато проєктів та ініціатив”.
У Маріуполі придбав квартиру та започаткував власну справу
Юрій ділиться, що своє майбутнє він став пов’язувати з Маріуполем, бо бачив там безліч можливостей. Тому у 2017 році, за допомоги родичів, придбав власну квартиру:
“В той час були смішні ціни порівняно з тим, що зараз. Я купив квартиру з гаражем і двором по вулиці Ковальській. Придбав машину. А за декілька років одружився”.
Згодом він започаткував власну справу. На базі “Центру стартапів 1991” відкрив кав’ярню, мав івент і кейтерингову агенцію:
“Ми з дружиною остаточно вирішили, що залишимося в Маріуполі. І навіть подумували купити землю та побудувати будинок. У нас були великі плани, втілити які не вдалося через початок великої війни”.
Біля “Центру стартапів 1991” у Маріуполі
Фото: Архів Юрія Давиденка
Велика війна та втрата дому
“Ми розуміли, що війна може бути, але до кінця в це не вірили”, — каже Юрій. З 2019 року він був депутатом Маріупольської районної ради. Напередодні вторгнення росії в Україну, вони з колегами виділили всі кошти з бюджету на Тероборону. Проте реальних інструкцій щодо дій на випадок повномасштабної війни не було.
Коли почалися обстріли, Юрій організовував гуманітарну допомогу та евакуацію:
“У мене було багато порожніх пляшок з івентів, я їх наповнював водою і роздавав людям, бо з водопостачанням було складно”, — згадує Юрій й додає, що паралельно готувався до можливих сутичок. Думав, що все не зайде настільки далеко й буде спротив без важкої зброї. Тому про всяк випадок готував “Коктейлі Молотова”.
Але згодом ситуація стала критичною.
“Коли почалися авіаудари, стало зрозуміло, що потрібно виживати — це була основна задача. Тому громадська діяльність тимчасово призупинилася. Тим паче, що моя електромашина повністю розрядилася й бути мобільним я не міг”.
Юрій з дружиною перебралися до бомбосховища у Кальміуський район. Там разом з друзями виживали у важких умовах під постійними ворожими обстрілами. А коли з’явилася можливість, на свій страх та ризик вирішили евакуюватися.
Вже після виїзду Юрій дізнався, що ані його квартири, ані гаража, ані машини немає — їх знищив російський танковий снаряд. Внаслідок бойових дій значних руйнувань зазнав і “Центр стартапів 1991”, де працювала кав’ярня.
Зруйнований будинок, у якому жив Юрій
Фото: архів Юрія Давиденка
Квартира в Маріуполі після російських обстрілів
Фото: архів Юрія Давиденка
Переїзд і життя у новому місті
Після виїзду з Маріуполя спочатку Юрій опинився у Бердянську, потім у Запоріжжі та Дніпрі, а згодом переїхав до Мукачева на Закарпатті.
“Ми хотіли бути якомога далі від війни, тому вибрали найвіддаленіше місто”, — пояснює він.
У Мукачеві Юрій продовжив свою громадську діяльність. Він працював на волонтерському складі, організовував гуманітарну допомогу для мешканців Маріуполя та переселенців з інших регіонів:
“Ми відправляли тисячі продуктових наборів, ліків та інших необхідних речей. Це був важкий час, але ми намагалися допомагати, підтримати”.
А згодом Юрій відновив і роботу маріупольської організації. Розповідає, тоді до нього звернулися декілька донорів, які запропонували перекваліфікувати та актуалізувати проєкти:
“Ми запустили інформаційні та психологічні кампанії для ВПО, допомагали людям адаптуватися у нових громадах. Також взяли участь у створенні та розвитку безбар’єрного інтеграційного хабу для переселенців та місцевих, відкрили коворкінг”.
Юрій Давиденко з дружиною біля Мукачевського університету
Фото: архів героя
Головне питання — житло
Юрій розповідає, коли він приїхав до Мукачева, найгострішим було питання із пошуком житла. На той час у місті було дуже важко знайти квартиру, а якщо й вдалося це зробити, то власники просили за неї чималі кошти. Така ж проблема була і в інших регіонах.
Тому один з найважливіших проєктів, який став адвокатувати Юрій з командою — житло для ВПО.
“За моїми підрахунками в Маріуполі втрачено мінімум 200 000 квартир та будинків. Це як знищення двох міст”, — пояснює Юрій. Разом із командою він вивчав варіанти та зрозумів, що люди готові купувати житло за собівартістю, але банківські кредити за теперішніми цінами — недоступні. Тому став розглядати варіант із будівництвом житлових комплексів із соціальною складовою.
“Ми плануємо будувати житлові комплекси із залученням інвестицій. Ми хочемо, щоб 10-20% квартир у цих комплексах були доступні для ВПО за собівартістю. Наше завдання — знайти землю, залучити донорів, створити прозору систему”, — каже він.
У проєкті можуть взяти участь переселенці з міст, які найбільше постраждали через війну. Пріоритетними будуть такі категорії:
- сім’ї з дітьми;
- сім’ї, які виховують дітей з інвалідністю;
- багатодітні сім’ї;
- інші пільгові категорії.
Оскільки донорів буде кілька, кожен із них працюватиме з певною цільовою аудиторією. Наприклад, для одних це можуть бути сім’ї з дітьми, а для інших — люди похилого віку. Основна мета проєкту — надати переселенцям можливість отримати власне житло.
Щоб долучитися до проєкту, потрібно:
- заповнити анкету та пройти опитування;
- отримати запрошення на електронну пошту для приєднання до локальних чатів областей, де відбуватиметься подальше спілкування з учасниками.
- підтримувати зв’язок із командою проєкту, яка інформуватиме про хід програми, деталі взаємодії з владою щодо виділення земельних ділянок, а також запрошуватиме до участі в опитуваннях та інших активностях, необхідних для просування проєкту.
Надалі будуть розроблені критерії відбору, щоб житло надавали насамперед тим, хто дійсно цього потребує. На перших етапах планується забезпечити житлом близько 5000 сімей ВПО у різних областях України. Та наразі, каже Юрій, в їхній базі близько 2000 людей, які готові брати участь у програмі.
Юрій з родиною
Фото: архів Юрія Давиденка
“Я сам ще не придбав житло. По теперішніх цінах це нереально. Але ми хочемо створити можливість для всіх мати власну нерухомість”.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Читайте ще:
Дивіться відео:
Як працює Реєстр збитків для України та які заяви вже активні