“Війна наздогнала нас двічі. Я зрозуміла, що знову маю вмістити своє життя в одну валізу”. Історія Марини Курапцевої

Вишиванки та книги українською мовою — це практично все, що зміг забрати з квартири у Бородянці друг Марини Курапцевої, письменник Руслан Горовий. Війна 2022 року знову докорінно змінила її життя. У 2014 році, рятуючись від бойових дій, Марина разом із батьками та молодшою сестрою покинула рідну Донеччину.

Через 8 років, знову опинившись під загрозою обстрілів та авіанальотів, їм довелося залишити Україну. У Бородянці сім’я орендувала квартиру. А їхній двоповерховий будинок у Єнакієвому перетворився на руїну — його знищили ще у 2015 році. Тепер двічі переселенка будує своє життя в Німеччині, працює в громадській організації “Нові сусіди” та займається волонтерством.

“У Бородянці ми орендували квартиру. Від обстрілів вона не постраждала. Але я розумію, що навіть якщо війна закінчиться через тиждень їхати нам нема куди. Мамі скоро виповниться 65 років, батькові — 76. Вони не стають молодшими і здоровішими. В Україні у мене залишилися лише колеги й друзі, там немає близьких родичів. А я маю піклуватися про сім’ю. Гадаю, що ми не повернемося. Принаймні намагатимемось облаштуватися у Німеччині. Поки ми чекаємо нашої перемоги, життя іде, його не можна поставити на паузу”, — розповіла журналістці “Свій дім” Марина.

“Довелося вивозити батьків з окупації”

Марина Курапцева родом з Єнакієвого на Донеччині. Там жила її родина. Через роботу жінка переїхала до Торецька. Працювала журналісткою у газеті та на телебаченні, писала статті та репортажі про культуру, промисловість та бізнес. Все змінилося 2014 року, коли “приїхали незрозумілі люди, які й слова не знали українською, і почали підбурювати людей”.

“Тоді вони ще були без зброї, але стало страшно. Потім почалася окупація і бойові дії. Я не знала, що з моєю родиною в Єнакієвому. Бо там відбувалася справжня катастрофа. Коли мені вдавалося додзвонитися до рідних я чула: “Горить заправка”, “Град стоїть у сусідньому подвір’ї, “від обстрілів вночі світло як удень”.

Торецьк звільнили 21 липня 2014 року. Після цього Марина почала шукати можливості вивезти батьків з окупації. Тоді евакуюватися допоміг один із благодійних фондів. Рятувальники вивезли її родину до Покровська. Там вони зустрілися у пункті прийому біженців, а 8 вересня вже були у Львові. Рік прожили на Львівщині, а після переїхали під Київ:

“У селі було погано з роботою, я не знайшла варіантів працевлаштування. Тому переїхали. Я працювала у різних локальних медіа і розвивалася як медіатренерка. Останнє місце роботи – це сайт телеканалу “Дім”.

“24 лютого 2022 року: відкрила ноутбук і почала працювати”

У Бородянці Марина з родиною прожили 5 років. Там вони орендували квартиру. В ній і зустріли повномасштабне вторгнення.

“Напередодні я була знесилена, мою психіку наче поставили на паузу. Мені не вірилось, що це станеться вдруге. Я не могла уявити, що можу знову це пережити. Мені здавалося, що якщо росіяни прийдуть у Бородянку нас “освобождать”, то я просто ляжу і помру”, — каже Марина.

24 лютого у Бородянці не звучали сирени, тоді як велика частина країни прокинулась о 4 ранку від вибухів. Марина розуміла, що виїхати не вдасться. Маршрутки зупинилися, а дорога на Київ була відрізана. Тому вона відкрила ноутбук і почала працювати. Писала новини та віртуально підтримувала колег. У когось вже почалися бойові дії, інші були “в очікуванні”.

“У перший день ми намагалися купити продукти та ліки в аптеці. Тоді думали, що селище буде в облозі. У телеграм-каналах почали писати повідомлення про повітряну тривогу. Я виходила в тамбур. Гадала, що там безпечніше. Розуміла, що удари “Граду” та з танку можна пересидіти в будинку, якщо не буде прямого влучання. Про те, що таке авіанальоти я тоді не здогадувалася”.

Ввечері першого дня Марина намагалася займатися побутовими справами — читала новини та збирала речі. 

“Я подивилася на все, що ми за вісім років надбали. І зрозуміла, що знову маю вмістити своє життя в одну сумку. А куди йти? Невідомо. І почала ридати. Плакала десь пів години, поки не запаморочилося в голові. Все складалося у такий сумний пазл. Дуже важко усвідомлювати не лише, що ти помреш, а й те, що ти нічого не можеш зробити, аби врятуватися”.

“У підвалі на день народження мені подарували апельсин”

26 лютого сусідка попередила Марину, що вулицями Бородянки йдуть російські війська. Вони вже спалили одну хату, де загинула сім’я. Тоді Марина з родиною взяли речі й пішли з квартири в укриття. До орендованої оселі вони більше не повернулися. 

“У підвалі аптеки ми пробули 5 днів. Під кінець там нас було близько 400 людей. Під мінометними обстрілами ми збирали з розтрощених магазинів продукти, формували набори, щоб у кожного була їжа. Ми ділили ліки, колихали чужих дітей, які вже стали своїми. 28 лютого у мене був день народження. Моїм першим подарунком став апельсин від подружжя, з яким ми познайомилися в укритті. Це було так цінно… Коли вам не вистачає навіть води, отримати фрукт на “мій святковий стіл””, — пригадує вона.

У ніч на 1 березня почались авіаобстріли. Ракети били по в’їзду до селища: магазин “Круг”, ресторан “У Саші” та дев’ятиповерхівках. І нічого з цього не стало. 

“Наступну ніч ми провели у цілковитій тиші та темряві. Сиділи, і навіть ніхто не ворушився. Одна жінка тихо читала молитву, а ми тільки повторювали: “Амінь”. Чому було так? Ми знали, що до інших підвалів приходили росіяни, забирали людей звідти й везли на Київ перед колонами російської техніки як “живий щит”. Цього я боялася найбільше. Одного дня до нас забіг хлопець, який сказав, що “евакуював людей з Макарова”, і пропонував вивезти всіх нас. Я на нього дивилася, здавалося дивним, що його одяг і взуття були без пилу та бруду. Як таке можливо у таких реаліях? Його спитали, як звати голів ближніх сіл, а він назвав неправильні прізвища. І ми його погнали звідти. Потім приїжджали й інші люди, але ми вже не вірили нікому. 2 березня до нас забігли два рятувальники, вже з розкритими документами в руках. Вони попередили, що винищувачі зайшли на круг і ми маємо 10 хвилин, щоб перебратися до КамАЗів. До першої машини завантажили людей з інвалідністю та літніх. Вони поїхали, ми готувалися. Вже готові були бігти, коли чоловік нам почав кричати: “Назад, зараз відстріляє, і ми поїдемо”. А я розумію, що якщо влучання буде по нас, то це кінець. Я на нього дивлюся, і в мене, мабуть, був такий вираз обличчя, що він махнув рукою, і ми швидко всі побігли до машини”.

Спочатку вони доїхали до села Загальці, а звідти до села Мигалки. Вночі родину прихистила місцева пара у своєму домі. Там вони пробули два дні. Після місцева влада організувала евакуаційні автобус і під вечір сім’я Марини та інші люди поїхали на Коломию.

“Чоловік, Артем, який надав нам тимчасовий прихисток, вийшов провести нас на автобус. Ми раптом почули, як наближається важка артилерія — вибухи лунали зовсім поруч. Мені спало на думку: нас не встигнуть забрати і ми після таких зусиль просто загинемо отут. Та нам пощастило. Ми сіли в автобус, Артем з вулиці приклав руку до скла, я притиснула свою зсередини. І так ми попрощалися”.

“З України до Німеччини”

Автобус їхав на захід України. До Коломиї дорога тривала 10 годин —  через спалені міста та дорогами без вказівних знаків. Там людей, що рятувалися від війни, розмістили у школі та дитячому садочку, нагодували гарячою їжею. Організували пункт реєстрації на випадок, якщо когось буде шукати рідня. Сім’я Марини пробула там ніч. Колеги зі спілки журналістів дали можливість вперше за місяць помитися вдома і нагодували. Наступного дня вони принесли бутерброди з ковбасою та сиром в дорогу.

“Нам усі дуже допомогли. Організація “Відповідальні громадяни” надала гроші на квитки. 7 березня ми були у Варшаві, переночували у знайомих, а наступного дня рушили на Берлін. Далі був довгий шлях до міста, де ми нарешті зупинилися. Де тільки ми не були — в таборі у місті Гейдельберг на кордоні з Люксембургом, у Дрездені, і нарешті у Бауцені, де нас зустрів і розмістив пастор, донеччанин Сергій Косяк, що організував евакуацію інших людей до Німеччини, ми всі й живемо зараз”, — розповідає Марина.

Зараз родина мешкає в орендованій квартирі, отримує допомогу від Німеччини та  вивчає німецьку мову на інтеграційних курсах. Марина планує вивчати мову далі. 

“З перших тижнів після евакуації я займалася волонтерством. Потім в українсько-німецькому центрі стала проводити тренінги з протидії насиллю. Навчала жінок, як можна убезпечити себе та дітей, оформлюватися на роботу та інше. Згодом познайомилася з жінкою, яка створила громадську організацію “Нові сусіди”, і вона запропонувала мені роботу координаторки відділу зв’язків з громадськістю. Ми організовуємо дитячі, підліткові, жіночі клуби та працюємо у межах німецької інтеграційної програми для біженців. Величезний напрям діяльності нашої організації – волонтерська допомога. Наприклад, ми допомагали партнерам з Дрездена купувати машину “швидкої”, у кооперації з організацією “Дитячі містечка Україна” передавали новорічні подарунки дітям з родин у складних життевих обставинах, на фронт виплавляли окопні свічки, відправляли подарунки військовим та інше”.

А 25 вересня 2024 року Марина разом з “Новими сусідами” та партнерами організувала благодійний акустичний концерт фронтмена “СКАЙ” Олега Собчука у Бауцені, який у межах закордонних концертних турів збирає кошти для заснованого гуртом СКАЙ благодійного фонду “ДопомагаємоПеремагаємо”. Фонд регулярно звітує про масштабну допомогу українському війську. Бауцен зустрів співака тепло, для української громади було невимовно радісно побачити та почути улюбленого артиста. 

А вже 2 листопада Марина з “Новими сусідами”, а також партнерами з Josua Gemeinde та Deutsch-Ukrainisches Zentrum Ostsachsen e.V. організують ще один благодійний виступ – Бауцен зустрічатиме письменника, актора, волонтера Руслана Горового.

В Україні залишаються друзі Марини, родичів тут немає. Повертатися назад родина не планує. Піклування про сімʼю — пріоритет для Марини, а зробити це у Німеччині набагато простіше, бо медична страховка дає змогу дбати про здоров’я. 

Про Україну Марині завжди нагадують її татуювання. Одне з них — це лілія. Саме цю квітку її мама виростила “на третьому переселенському городі”. А вже у Німеччині на її руці “розцвів” червоний мак на жовто-блакитному фоні. Україна завжди в її роботі, серці та думках.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читати по темі: Бо кожен дім — це дім 429. Історія Оксани Богомаз, яка втратила батьківську оселю та заснувала волонтерський проєкт

“Ми бігли з 4-річним сином у поле. А позаду — догорав дім мого дитинства”. Історія Олексія Наконечного