Пережила втрату дому та домашнє насилля. Тепер з двома дітьми залишилася на вулиці. Історія Олени Гричаненко

Після повномасштабного вторгнення рф бахмутянка Олена Гричаненко тікала з міста на третьому місяці вагітності. Спочатку виїхала до Львова, а потім — за кордон. Народжувати доньку довелося в Польщі. У 2023 році на прохання чоловіка повернулася додому, але сімейне життя не склалося. Тепер разом з двома маленькими дітьми живе у Чернівецькому соціальному центрі матері і дитини. Їхнє місто окуповане, а квартира — знищена. Родичів, які б могли допомогти, немає, а ті, що є — самі потребують допомоги.

23 лютого 2022 року Олена вийшла заміж, а 25-го з сином вже виїхала з міста, бо почалися обстріли. Батько залишився доглядати за тваринами й допомагати місцевим, а чоловік пішов в армію. Чоловік одразу сказав їй, що “Бахмут буде другим Сталінградом”.

“У Львові ми були декілька днів, жили у таборі для переселенців. Волонтери порадили мені виїхали за кордон, щоб хоча б пологи пройшли в спокійній обстановці. По приїзду у Перемишль нас ніхто не зустрів, ми з сином просто сиділи на вокзалі декілька годин. Земляк підвіз нас у центр для біженців, де нас нагодували та дали житло. Спочатку у Любліні, а потім квартиру під Варшавою — це було маленьке й брудне приміщення, але я там все прибрала. Народжувала я вже там, підтримати мене приїхав батько. Він пенсіонер. Зараз живе у сестри. Чоловік постійно жалівся, що йому самотньо й мені треба повернутися. Після приїзду ми жили в Києві, але відносини доволі швидко зіпсувалися. Розійшлися зі скандалом. Там було домашнє насилля. Тепер ми живемо у притулку, де треба працювати, щоб мати можливість залишитися”, — розповідає Олена.

Батько подарував квартиру, тепер її немає

Олена Гричаненко народилася на Донеччині, мама померла, коли дівчині було 10 років. Їх з сестрою виховував батько. Після отримання спеціальної художньої освіти в Донецьку вона жила в різних містах, але в 2016 році повернулася до Бахмута та влаштувалася за фахом у місцевий центр дітей та юнацтва.

“Вікна моєї квартири виходили в бік Горлівки. Ще до повномасштабного вторгнення я постійно бачила в тій стороні дим й розуміла, що щось буде. Це був батьківський дім, де пройшло моє дитинство. Тато купив собі ще одне житло в Часів Ярі й здебільшого жив там. Коли я повернулася в місто, то він віддав цю квартиру нам з сином — вона була трикімнатна на понад 60 квадратів. Отримав її ще наприкінці 1980-х років. Я поклеїла шпалери, поміняла стелю, купила нові меблі, замінила підлогу та в дитячій кімнаті все облаштувала для дитини. Загалом це був повноцінний ремонт”, — говорить дівчина.

Про перші руйнування Олена дізналася у вересні 2022 року від сусідів. Тоді, внаслідок російських обстрілів, постраждав фасад будівлі. Поступово будинок перетворився на попелище.

“Коли ми тікали, то в мене була лише одна валіза. Потім тато з чоловіком змогли вивезти деякі речі — одяг, мої картини та цінності. Ми дуже сумуємо за своїми морськими свинками та папугою. Це були члени нашої родини. Треба було їх забрати, але в мене не було в чому їх везти. Тато потім віддав їх небайдужим людям, щоб не загинули. Я не знаю, де вони”, — каже дівчина.

Олена ще донедавна мріяла про повернення додому, але вже не вірить у звільнення та відновлення рідного Бахмута.

“Там поруч росія, яка нас ніколи не залишить у спокої. Я не хочу жити й думати, що в будь-який момент буде влучання ракети. Також мене лякає, що там все навкруги заміновано”.

Допомогти дівчині можна за реквізитами: 5168745197700989 (Гричаненко О)

______

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте ще: “Мріяли про заклад “Пацюк” у Сєвєродонецьку, а відкрили вареничну у Кривому Розі”. Історія Ольги Подлєсної