“Я морально не готова попрощатися з будинком у Луганську. Це дім моєї мрії”. Історія двічі переселенки Наталії Бєлімової

Документи та найнеобхідніші речі — це все, що змогла забрати родина Бєлімових з окупованого Луганська. Там залишився їхній дім — будинок мрії Наталії, яка сама накреслила його проєкт. У мирні часи сім’я купила у кредит старий будинок і почала там зводити новий. Позику встигли виплатити до 2014 року. А далі — чотири роки життя в окупації, з вірою, що місто ось-ось звільнять. Але так не сталося.

З окупованого Луганська Бєлімови переїхали до Нікополя, а потім — до Старобільська. Наталія працювала там у релокованому обленерго, почала викладати курси проєктування. Та все це довелося кидати через початок повномасштабної війни і окупацію Старобільська. Родина Бєлімових переїхала до Луцька, де Наталія заснувала власний бізнес — робить цукерки.

Жінка родом із Харцизька — міста за 30 км від Донецька, яке з 2014 окуповане росією. Після школи Наталія поїхала вчитися до Ясинуватої — у технікум залізничного транспорту, далі була державна академія залізничного транспорту України у Харкові.

“Там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він з Луганська. Одружилися і переїхали жити до нього. Я працювала інженеркою-проєктувальницею у проєктній групі в “Укрзалізниці”, потім стала начальницею відділу”, — розповіла жінка журналістці “Свій дім”.

Двічі переселенка Наталія Бєлімова

Фото: архів героїні

Чоловік Наталії теж працював на “Укрзалізниці” — виконробом. У пари народився син. Згодом Бєлімови купили в кредит старий будинок у Луганську та розпочали там будівництво. Наталія каже, що  цей дім — будинок її мрії. Вона сама його спроєктувала:

“У цьому домі у мене було все, що я хотіла. Навіть сонячні панелі — їх зробив мій чоловік, він талановитий у мене дуже. Ці панелі гріли воду у будинку. Взагалі, у Луганську мені подобалося: місто жило, розвивалося, я почувалася комфортно. Але найкомфортніше було у нашому будинку. Ми мріяли, як наш син буде бігати по двору, як ми будемо жити в цьому домі. Але все зруйнувалося”.

Встигли сплатити кредит до 2014 року. А далі — окупація

“Все відбувалося дуже швидко і незрозуміло. Новин з фронту майже не було, інформацію доводилося шукати в телевізорі. Поступово звичне життя почало зникати: з’явилися російські рублі, зникли зручності, до яких усі звикли — Нова Пошта, Приват24. Ми втратили все”, — згадує Наталія.

Ще чотири роки родина Бєлімових прожила в окупованому Луганську. З вірою у серці, що ось-ось і місто звільнять. Син тим часом пішов до школи.

“Всі ці роки ми працювали віддалено в українському правовому полі — отримували зарплатню та платили податки. Навіть кілька разів на тиждень ходили в офіс. Та потім сталося те, що мені зовсім не сподобалося. У школі було дуже багато російської пропаганди, я не хотіла, щоб син зростав у цьому середовищі. От ніби і вчителі там ті самі були, і діти, але все вже було по-іншому. Дитина не має вчитися у таких умовах. На роботі нас звільнили, і тоді я зрозуміла: “Звідси пора їхати”.

Чоловіка Наталії покликали на роботу до Нікополя, тож родина залізничників перебралась на Дніпропетровщину. З Луганська Наталія не забрала нічого — жодної символічної речі, жодної світлини. А у 2020 році родина знову повернулася на Луганщину, але вже до Старобільська.

“Ми повернулись, але вирішили, що новий дім тут точно не купуватимемо”

“Чоловіку запропонували роботу на залізниці. Підприємство, що відбудовувало мости, знаходилося у Старобільську. Тож ми з сином поїхали за ним. Почали потроху обживатися на новому місці: орендували пів будинка, син пішов до школи. Чоловік часто їздив у відрядження, бо треба було відновлювати залізничні об’єкти, я працювала по будівельній спеціальності в обленерго, воно тоді релокувалося до Старобільська. Тоді місто взагалі розвивалося — і університет туди переїхав, і люди активні були. Якось ми розмовляли з чоловіком про власне житло, і я, наче відчувала, сказала йому, що у Луганській області ми купувати будинок не будемо. Хоча ремонт у орендованому робити почали”.

Наталія Бєлімова у Старобільську

Фото: архів героїні

У Старобільську Наталія пробувала почати власну справу, викладаючи курси проєктування AutoCAD, у неї навіть було декілька учнів. Однак всі плани зруйнувала повномасштабна війна. 

Дорога у невідомість

Російські військові зайшли до Старобільська у перші ж дні повномасштабної війни. Містяни виходили на мітинги, однак це нічого не дало — росіяни окупували місто:

“Зранку прокинулись — вже російський прапор висить у центрі міста. Люди змінили його на український, а наступного дня — знову триколор. А ще у місті, якось, особисто для мене несподівано, з’явились сепаратисти. Я не думала, що вони там взагалі є, бо всі ці люди до повномасштабної війни були патріотами”.  

Наталія пригадує, що спочатку люди намагалися зробити запас продуктів, шукали, де ще можна було зняти готівку тощо. Згодом вулиці міста стали патрулювати російські військові, і Бєлімови вирішили виїхати з окупації. Вже вдруге, як колись із Луганська.

6 березня 2022 року родина вирушила зі Старобільська. Евакуації вже не було, а добратись на не окуповану територію можна було лише автобусами з перевізниками, тому вирішили їхати власною автівкою:

“Це була дорога у невідомість. Кожен з нас — я, син і чоловік — зібрали собі сумку, я забрала ноутбук і частину світлин. І поїхали. Шлях був через “сіру зону”, ми проїхали безліч російських блокпостів. Бачили згорілі автівки на узбіччі дороги. Було дуже страшно. Заспокоїлась, коли вже були у Полтаві. Тільки там усвідомила, що ми на волі. Але, знаєте, нам всюди допомагали — і давали прихисток, щоб ми могли переночувати, і допомагали продуктами, ніхто нас не кинув і ніхто не відмовив у допомозі”.

Далі родина Бєлімових поїхала до Луцька, бо там живуть родичі чоловіка Наталії. Спочатку жили разом з ними, а згодом. 

Новий будинок

Водночас Наталія кілька разів обговорювала з чоловіком питання купівлі нового будинку. І це, як каже жінка, найскладніше зараз:

“Наш будинок у Луганську цілий. За ним дивляться родичі. Я знаю, що можна отримати компенсацію за житло коли підпишуть новий закон, але, якщо чесно, я ще не дуже розбиралася з цим. Чула, що там умова — відмовитися від житла в окупації. Я не готова морально попрощатися зі своїм домом, ми дуже багато вклали у нього, і я поки не можу його віддати. Про кредит думали з чоловіком, але поки не можемо собі дозволити оформити його фінансово”.

Архівна світлина зі Старобільска Луганської області

Фото: архів героїні

Цукерки на паличці: хобі, яке стало бізнесом

У Луцьку Наталія почала шукати себе і знову адаптовуватися на новому місці, вже вдруге.

“Починати спочатку вдруге було важче, це ніби руйнує якусь впевненість у стабільності. Ніби ти вже і переживав це, але ось знову. Ми тут купили вже третій спортивний велосипед — перший залишився у Луганську, другий у Старобільську, тепер є у Луцьку. І так з усім”.

Спочатку Наталія влаштовувала сина у школу, записувала на різні гуртки, оформлювала документи і отримувала гуманітарну допомогу. Каже, місцеві дуже підтримували їхню родину — допомагали хто чим міг, навіть годували. Згодом чоловіка знову покликали на роботу в “Укрзалізницю”. Він постійно працює на сході — у Слов’янську і Лимані, і тільки на тиждень приїздить до родини у Луцьк. А Наталія шукала у місті бодай якусь роботу, але так і не знайшла.

“Тож, аби якось згаяти час, я почала робити льодяники — знайомі всім ще з дитинства цукерки на паличці. Дивилася відео на YouTube і вчилася. Спочатку готувала для сина, потім продавала їх на шкільному ярмарку”, — каже Наталія.

Потім вона дізналась про можливість для жінок-переселенок пройти навчання, щоб започаткувати власну справу. І вирішила спробувати:

“Записалася, бо просто не могла сидіти вдома. Я проаналізувала своє хобі з виготовлення цукерок — продавала їх тільки кілька разів, але ж це був не бізнес. А на курсах нас навчили, як формувати ціну, де шукати клієнтів, як монетизувати соцмережі. Після навчання я подала заявку на грант”.

Приготування яблук у карамелі

Фото: архів героїні

Наталія захистила бізнес-план і виграла грант від Українського жіночого фонду. Отримала 43 тисячі гривень, але цих грошей вистачило не на дуже багато чого, та все ж жінка купила обладнання, яке дуже допомогло їй на старті: 

“Я купила харчовий принтер. Він друкує їстівними чорнилами на цукровому і вафельному папері. Тож з його допомогою я можу наносити на льодяники логотипи замовника або будь-який дизайн, який вигадаю сама”.

Наталія працює як ФОП. Це було в умовах отримання гранту і дає можливість співпрацювати з підприємствами, що ведуть безготівковий розрахунок. Нині вона постачає льодяники власного виробництва кільком магазинам і кав’ярні.

Перші цукерки готувала в “гуманітарній” каструлі

“Я починала готувати льодяники у каструлі, яку отримала в якості гуманітарної допомоги, коли ми тільки переїхали до Луцька. Але зараз у мене вже є професійне обладнання — завдяки гранту від Норвезької ради біженців я придбала стіл з підігрівом для роботи з карамеллю, а також холодильник, 10-рівневу сушарку для овочів і фруктів, стелаж виставковий. І нещодавно орендувала приміщення для виробництва, недалеко від квартири, де ми живемо. Але одного виробництва мені замало, аби тримати бізнес на плаву. Тому я ще проводжу майстер-класи для дітей і дорослих з виготовлення цукерок”, — розповідає жінка.

Майстер-клас з віготовлення цукерок

Фото: архів героїні

Та на цьому Наталія Бєлімова не зупиняється. Каже, саморозвиток — дуже класна річ. Нещодавно вона отримала ще одну освіту — психолога, як переселенка отримала сертифікат на навчання від центру зайнятості. Тепер думає, як і ці знання застосувати для розвитку власного бізнесу.

“Я зараз дуже багато навчаюся. Шукаю будь-де безкоштовні курси, аби просувати свою справу. Вже закінчила курси фотошопа, і тепер вмію сама робити етикетки і друкувати їх, опановую смм — вчуся просувати свої сторінки у соцмережах, у тіктоці зараз веду прямі ефіри, де вчу людей готувати льодяники”.

Також Наталія веде Instagram, де можна замовити ексклюзивні льодяники з натуральних інгредієнтів.

Допомагаю інтегруватися іншим переселенцям у нових громадах

Паралельно з розвитком власної справи Наталія долучилася до громадського життя у Луцьку. Вона входить до складу Ради ВПО при Волинській обласній адміністрації, і допомагає евакуйованим зі сходу адаптуватися у місті. Крім цього, Наталія — співзасновниця громадської організації для жінок-переселенок “Старт у нове життя”. 

Роздача гуманітарної допомоги в Луцьку

Фото: архів героїні

“Старт у нове життя — це спільнота самопідтримки для внутрішньо переміщених жінок. У нас 15 активісток, час від часу приєднуються й інші. У нас є психологині, бо їхня допомога зараз дуже потрібна, особливо, коли до Луцька приїздять люди, які тікають від життя під постійними обстрілами біля лінії фронту. Наша головна мета — поспілкуватися з ними, підказати, де знайти житло чи отримати гуманітарку, підтримати. Ми самі через це пройшли, тому розуміємо їх”. 

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще:

Квартиру Катерини Бубнової на Луганщині зруйнувала “Точка-У”, а у приватному будинку жили росіяни

Веде YouTube-канал, де розповідає про рідну Луганщину. Історія двічі переселенця та викладача Олександра Набоки

“Дім у Макіївці — в окупації. Будинок у Краматорську залишили через обстріли. Тепер купили нове житло на Черкащині”. Історія двічі переселенця Олексія Демка