“Я народилася в Німеччині. Іронічно, що через 50 років я сюди повернулася, але тепер у ролі біженки”. Історія Алли Галко

Бахмутянка Алла Галко разом з чоловіком втекла від війни в далеку Німеччину. Рідне місто подружжя знищене та захоплене, а квартира згоріла. Нині вони вчать іноземну мову та адаптуються до життя в новій країни.

Про війну дізналися від знайомих 

Вторгнення рф подружжя Галко зустріло в Бахмуті.

“Зранку 24 лютого 2022 року ми всі прийшли на роботу. Я працювала на фармацевтичній фабриці. Пішли розмови, що щось почалося, але без конкретики — напівголоса. В нашого слюсаря донька жила в Харкові на Салтівці. Вона подзвонили й повідомила, що їх сильно обстрілюють. Спочатку повірити не могли, що сусідня країна напала, стільки ж років жили поруч. Так, був 2014 рік, але не такі масштаби. Деякий час ми ще працювали — десь впродовж місяця. Під час тривоги ходили в укриття, а потім підприємство зачинилося та евакуювалося в Дніпро. Ми сиділи в місті й не думали кудисьт тікати, але потім наша колишня невістка, яка працює в поліції сказала, що треба виїжджати. Це було сильним поштовхом, бо людина з силового відомства — все ж таки більше знає реальну ситуацію. Поступово й інші містяни почали тікати, магазини зачинялися — пазл склався. Виїхали ми першого квітня через Краматорськ, з собою взяли мінімум речей, лише найнеобхідніше. Стояли та чекали потяг на тому вокзалі, куди через тиждень прилетіла російська ракета та вбила багато людей, які так само як й ми намагалися евакуюватися”, — ділиться спогадами жінка з журналістом “Свій Дім”. 

Забули сімейні фото

Влітку 2022 року чоловік та син Алли поїхали додому забрати речі, які не вдалося вивезти в квітні. 

“ За ті два дні вони злякалися на все життя, бо обстріли були постійно, а вибухи — як наче біля дому. На той момент наша фабрика згоріла, склади були знищені. В квартирі вже повністю був зруйнований балкон. Їм вдалося забрати речі, особливо зимові. Також частково вивезли техніку — пральну машину та телевізор, а от сімейні фото не забрали”, — говорить Алла.

Про стан своєї квартири дізнавалися від знайомих та в інтернеті

“Сусідка наша у підвалі там залишалася, то ми через неї отримували інформацію про те, що відбувається у місті та кварталі. Потім у місцевій групі побачили, що наша квартира згоріла вщент. Далі просто дивилися на горілі руїни нашого дому. Згодом були ще якісь світлини або відео з дронів, інколи щось бачимо на ресурсах окупантів”.

Алла Галко каже, що якби Бахмут звільнили та почали відновлювати, то вони б з чоловіком повернулися.

“Дуже хочемо потрапити додому, але розуміємо, що повсталим з попелу ми місто точно не побачимо — не наше покоління”, — говорить жінка.

30 років щастя

Алла Галко народилася у Німеччині у місті Потсдам, тато був військовим. У маленькому віці вони з сім’єю повернулися додому в Бахмут, звідки були батьки та вся рідня. Навчалася жінка в місцевій 12 школі, а потім був педагогічний коледж. 

“Я за фахом вихователька. Все життя до 24 лютого 2022 року прожила в Бахмуті. Нашу двокімнатну квартиру на 9 поверсі ми отримали з голими стінами, це була новобудова. Загальна площа — 46 квадратів. Чоловікові її дало підприємство — він працював на заводі “Перемога Праці”. Це було ще в 1991 році. По ремонтам — все робили самостійно: нові вікна, пічка, декілька разів переклеювали шпалери. З планів — хотіли замінити скло на балконі, воно ще під час вибухів у 2014 році тріснуло”, — розповідає Алла Галко.

Вже рік живемо за кордоном

За два роки, як подружжя покинуло Бахмут, вони встигли пожити в декількох містах й зрештою виїхали за кордон.

“Поїхали спочатку в Запоріжжя, де були наші родичі, але потім й тут стало не дуже безпечно, тоді перебралися до Полтави. Там мій брат надав нам житло. Я шукала роботу, але ж вік, воєнний стан, відсутність досвіду й так далі — нікуди влаштуватися не вдалося. Єдине, що могла — сиділи з дітками. Добре, що освіта в цьому зіграла на користь”, — каже жінка. 

Так було майже рік, але далі син Алли почав наполягати, що їм з татом треба виїжджати за кордон.

“Я знайшла волонтерів й ми поїхали з чоловіком в Німеччину. Іронічно, я тут народилася й ось приїхала сюди, але шкода, що у статусі біженки.  Дорога була довгою: через всю Україну на польський кордон, а потім потяг до Ганновера. Наші знайомі з Баварії сказали, що там є місце у гуртожитку. Так ми опинилися у місті  Діллінген, вже рік живемо тут. Вчимо мову, адаптуємося до нових умов та шукаємо роботу. Чоловікові важче, вік дає про себе знати, все ж таки йому 63 роки. Особисто я зараз думаю піти на курси медсестри — це хороша робота. Також нам дуже допомагає хозяйка, у якої ми зараз живемо”, — говорить Алла. 

_____

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте ще: “Мій дідусь та дядько залишилися в Бахмуті. Я досі не знаю, що з ними”. Історія Євгена Вакуленка