“Мій дідусь та дядько залишилися в Бахмуті. Я досі не знаю, що з ними”. Історія Євгена Вакуленка

Журналіст Євген Вакуленко ще пів року після повномасштабного вторгнення рф залишався в рідному Бахмуті під обстрілами, де фільмував наслідки атак по місту. Як стало занадто небезпечно — хлопець евакуювався. Їхня з мамою квартира, скоріш за все, зруйнована.

Робив фото для ЗМІ під обстрілами

До початку лiта 2022 року Євген Вакуленко був в рідному місті та продовжував працювати. Робота, каже хлопець, допомагала забути про війну.

“Спочатку було все нормально, я ходив та знімав наслідки обстрілів, домовлявся з поліцією, відчував себе дуже потрібним, бо тоді вже з наших колег нікого в місті не було. Я був джерелом інформації. Тим, хто міг швидко піти та зробити фото після обстрілу, фотографувати руйнування та дізнатися  на ринку — чи є гуманітарна допомога. Після захоплення окупантами Попасної у квітні 2022 року вони почали рухатися в бік нашого міста, тоді обстріли стали постійними. Було дуже важко відпочити вночі аби відновити сили. Мама моя психологічно вже це не тягнула. Молодший брат був у Харкові, поїхали до нього. Вже 2 роки тут живемо”, — каже Євген.

До вторгнення рф не готувався ані морально, ані матеріально, каже хлопець.

“Багато хто казав, що почнеться війна, але я не вірив. Думав, що нічого такого у 21 століття бути не може. Особливо впевнена в тому, що росіяни нападуть, була моя керівниця на “Вільному Радіо”. Тому за декілька днів до початку вторгнення рф ми почали вивозити все обладнання — шкода, що я так зі своїми речами не зробив. Коли тікали, то лише валізи взяли й все. Дуже шкодую, що не зміг забрати техніку. Наприклад, новий телевізор, а от для комп’ютера місця все ж таки знайшлося, й добре —  є на чому працювати, а ще я люблю пограти в ігри, щоб відірватися від цього всього жахіття. 

Довелося піти до психолога

Не всі рідні чоловіка евакуювалися з міста. Про їхню долю Євген майже нічого не знає.

“Мій дідусь й дядько залишилися в Бахмуті, періодично виходили на зв’язок, але потім пропали. Ми не знаємо, де вони й що з ними. Вірогідність, що вони живі — мізерна. Мій товариш служить в місті та на околицях, то він кидав мені фото пожеж у дідусиному будинку, він жив по вулиці Толбухіна. Родичі мали проблеми зі здоров’ям, дідусь взагалі лежачий. Він категорично не хотів виїжджати, бо думав, що рідне місто й стіни його збережуть, але вийшло навпаки. Ми ходили в поліцію та надали інформацію про них, офіційно вони зниклі безвісти. Я думаю, що коли місто звільнять, то ми знайдемо їхні скелети у тому згарищі. Інколи я звинувачую себе, що не вивіз їх силоміць. Навіть довелося звернутися до психолога, щоб усвідомити, що тут немає моєї вини”, — говорить чоловік.

Вчився на економіста, а працюю на радіо

Євген Вакуленко народився в Донецьку, звідки його мама, а тато був з Бахмута. У віці 6 років родина переїхала на батьківщину батька. 

“Не знаю, як тато вмовив маму кинути велике місто з такими можливостями та перспективами, але я дуже радий, що зараз не в Донецьку. Думаю, що то просто було кохання. Вони продали квартиру там в центрі, а тут купили — залишилася ще гроші, на які робили ремонт та купляли усілякі речі. Наше житло вони обирали дуже ретельно. Ця квартира взяла, мабуть, площею — аж 86 квадратів. Там можна було й на велосипеді кататися. Ми з братом так і робили. Це колись була комунальна квартира аж на 3 родини. Будинок — сталінка, будівництва десь кінця 50-х років минулого століття, ми жили на 2 поверсі. Я сам  потім оновлював квартиру. З останнього — зробив коридор та встановив автономне опалення. В планах було утеплення стін”, — розповідає чоловік журналісту “Свій Дім”.

Євген має кілька освіт та спеціальностей, але нині працює на радіо.

“Я взагалі вчився на бухгалтера, потім економіста, а згодом —  на водія вантажівки. Дуже мені це подобається, але за іронією долі я працюю журналістом. Влаштувався за пів року до початку вторгнення рф — влітку 2021. Швидко навчився всім тонкощам професії, особливого гарно виходить аналізувати різні матеріали з цифрами — допомагає раніше отримана освіта. У розвитку я не зупинився, бо в цій професії не можна сидіти на місці, треба завжди дізнаватись щось нове”, — каже Євген Вакуленко.

Про Бахмут намагаюся не думати

Інформацію про свою квартиру Євген Вакуленко відстежував у місцевих групах та зі слів сусідів.

“Перші пошкодження були ще наприкінці літа 2022 року, через декілька місяців після нашої евакуації. Тоді внаслідок обстрілів в нас зруйнували дах і в квартиру почало заливати воду. Уявіть, яким я був оптимістом, що навіть викликав тоді дистанційно майстра, щоб він все то полагодив. Лише дарма гроші витратив по факту. Інформація постійно оновлювалася, але через величезні тополі біля будинків дуже часто саме мій дім не потрапляв в кадр дронів або просто зйомки відео. Останні дані в мене за квітень 2023, коли росіяни вже були в моєму районі та майже захопили місто. Там до цього моменту залишалася наша сусідка. До речі, ховалася вона саме у сховищі нашого будинку, воно там було дуже велике та міцне. За її  словами наш будинок частково зруйнований й з квартири вціліло максимум декілька кімнат, але даху немає взагалі”, — каже Євген.

У разі звільнення та відбудови Бахмута чоловік не думає про повернення додому.

“Ми ж розуміємо, що то все років 20 треба робити. В мене стільки часу немає. По роботі — я їздитиму, але оптимальний варіант – це жити десь поруч, наприклад, в Краматорську, щоб було легко дістатися, але не більше. Й це я мовчу про безпеку”.

______

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте ще: “Селище в окупації, будинок зруйнований, а ми без майна”. Історія Сергія Сахнова