“Вторгнення рф я зустріла на 9 місяці вагітності, народжувати довелося у Бахмуті під звуки вибухів”. Історія Світлани Сяченої

Про початок вторгнення рф Світлана Сячена дізналася від сестри о пів на 6 ранку 24 лютого 2022 року. На той момент дівчина була на 9 місяці вагітності, вони з чоловіком чекали на третю дитину.

Народжувала у березні 2022 року під звуки вибухів

“24 лютого в мене була паніка, я дуже переживала, бо майже одразу ввели комендантську годину в місті, а дитина не буде народжуватися за графіком. Але й їхати було вже пізно, бо 9 місяць вагітності. На щастя ці два тижні в Бахмуті після початку вторгнення рф були відносно спокійними. 11 березня я народила нашу третю дитину, — розповідає Світлана. — Ще місяць ми залишалися в місті, але ставало дедалі гучніше й небезпечніше. Біля нас 6 квітня  було влучання, діти дуже сильно злякалися. Старша донька почала наполягати на евакуації. За три дні ми зібрали речі й виїхали з міста разом з моєю сестрою, в якої теж четверо дітей. Спочатку відправилися до Києва, дорога зайняла півтори доби, а в мене на руках була місячна дитина. Довелося ночувати в машині, бо через комендантську годину нас не пропускали далі. В столиці було важко, знімати житло було дорого, пожили ми там недовго — десь місяць. В сестри чоловік військовий, у нього був товариш з Чернівецької області, який запропонував свій порожній будинок. Без вагань ми всі поїхали туди. До цього ще намагалися знайти житло в Одесі, але безуспішно, бо нас було багато — 10 людей, а ще плюс тварини. Тому варіант з житлом через знайомих підійшов нам найбільше”, — пригадує дівчина.

Рік прожили у селі на Буковині

“Дорога з Києва до Чернівецької області зайняла цілий день. Нас гарно зустріли й безкоштовно дали жити в будинку. Це був великий трьохкімнатний дім. Все б нічого, але там не було води. З маленькими дітьми це було важко. Довелося за власні кошти купляти насос та систему очищення. На Буковині ми прожили понад рік. Це було маленьке село у Вижницькому районі області, діти їздили в школу на автобусі до іншого населеного пункту. Все добре, але була велика проблема — там не було роботи. Чоловік перебивався якимись підробітками, але таку велику родину на них не втримаєш, тому влітку 2023 року ми переїхали на Київщину в місто Боярка. Тут є де працювати, але житло значно дорожче, тому ми знову думаємо про переїзд. Навіть не знаю, чи закінчаться колись ці подорожі. Поки що живемо тут, мріємо про власне житло, перемогу та звільнення Бахмута”, — каже Світлана.

Квартиру в Бахмуті отримала бабуся 

“Житло в нас було більше 50 квадратів, велика двушка, отримала її ще бабуся чоловіка від заводу шампанських вин, де вона працювала. Будинок новий, вже при незалежній Україні звели. Ми туди всю душу вклали. Не так шкода тих грошей, хоча це теж великий збиток. Ремонт завершили напередодні вторгнення рф. Зробили все, крім нашої кімнати, все для дітей, як то кажуть”, — розповідає Світлана.

Родині вдалося забрати частину майна з власної оселі.

“Коли тікали тоді в квітні 2022 року, то взяли мінімум речей і трішки посуду в дорогу, більше нічого. Батьки чоловіка у серпні того ж року їздили й забрали свої речі та частину наших. А саме техніку — телевізори, щоправда, один в дорозі розбився, комп’ютер, дитячі велосипеди й пральну машину. Холодильник залишили, він був вже старий, а через його розміри вивозити було не дуже зручно. Небагато, але хоч щось”, — каже вона.

Із сумом Світлана згадує рідний Бахмут, зруйнований росіянами впродовж 2022-2023 років:

“Такого міста більше вже не буде, воно таке було зелене, таке життєрадісне. Дуже сумую за ним. Якщо звільнять й будуть відновлювати, то ми обов’язково повернемося. Діти дуже сумують та постійно питають про нього”.

“Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів”

Читайте ще: “Через тиждень після одруження мій чоловік зник безвісти на фронті, а два наших будинки у Бахмуті зруйновані”. Історія Анастасії Печеної