Збираємо на літній табір для дітей, які втратили Свій дім. Долучайтеся!

Вже понад 400 історій зібрала платформа “Свій дім” про зруйновані місця сили українців. І в багатьох сім’ях, які розказали нам про свої втрачені домівки, є діти. Це дуже травматичний досвід — дізнатися, що твій дім знищили разом з улюбленими іграшками, твоєю дитячою кімнатою і всіма теплими моментами вдома. Тож вони потребують реабілітації та відпочинку.

Як ми можемо допомогти?

Дати можливість дітям цікаво провести частину літніх канікул на змінах у дитячих таборах. Тут вони можуть зустріти нових друзів та розвивати свої таланти у безпечній атмосфері.

Для придбання 7 путівок та проїзд дітей потрібно 100 000 грн.

Банка для допомоги дітям-переселенцям, які втратили свій дім, на відпочинок у літньому таборі в Україні.

Ціль: 100 000 ₴

Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/9jcPCYwy9z

Номер картки банки
5375 4112 0781 1402

Що після збору?

Команда Свій дім відзвітує про витрату коштів публічно на сайті та в соцмережах. Ми зможемо відправити на відпочинок у літній табір в серпні 7 дітей з родин переселенців, житло яких знищила росія. З нас — світлини зі щасливими посмішками хлопців і дівчат.

Знайомтеся з кількома дітьми, для кого ми робимо цей збір.

Юлія Ігнатенко, 13 років

“Мамулечко, хоч би 10 хвилинок постояти на подвір’ї дому, зарядитися енергією — і мені б стало легше”

Юлія Ігнатенко

Родина дівчини через війну втратила дві оселі. Спочатку у Красногорівці, а потім у Вугледарі.

Коли дівчині було 4 роки, вона мріяла про вечірні прогулянки

Коли почалася війна у 2014 році Юлії Ігнатенко було чотири роки. У Красногорівці Донецької області ввели комендантську годину, а маленька дівчинка понад усе мріяла вийти на вулицю ввечері й прогулятись з батьками до АТБ. 

Мрія здійснилась вже у Вугледарі, куди родина переїхала у 2015 році. У новому місті Юля ще рік ходила до дитячого садочка та займалась хореографією у зразковому танцювальному колективі “Ефект”. Разом зі старшим братом грали на фортепіано й мали грамоти, як обдаровані діти. Обидва інструменти залишились у побитих обстрілами квартирах.

У сімейному архіві залишилось фото, на якому маленька Юля малює пензликом по вікну. Згодом те скло посипалося від вибухової хвилі.

Юля Ігнатенко у квартирі в Красногорівці

Юлю ховали в дивані, щоб захистити від уламків

Мама дівчинки Ольга пригадує, як вони тікали з багатоповерхівки у приватний сектор до дідуся. Як після чергового обстрілу в оселі падали люстри, а вони повзли під кухонний стіл. Як ховали доньку в дивані й тим самим врятували від уламків. 

Їм довелося залишити квартиру у Красногорівці, в якій прожили понад двадцять років. У Вугледарі чотири рази змінювали житло й нарешті придбали своє, яке теж втратили. Через велику війну опинились в Олександрії Кіровоградської області. 

“Мамулечко, хоч би 10 хвилинок постояти на подвір’ї дому, зарядитися енергією і мені б стало легше”, – каже Юлія, якій тепер не чотири, а тринадцять років. 

Сумує за Вугледаром і танцями

Про квартиру у Красногорівці дівчина не згадує. Майже нічого про неї не пам’ятає, та й не хоче. А ось за Вугледаром дуже сумує, бо там були друзі й улюблений танцювальний колектив. 

“Таке відчуття, що ми люди без минулого. І я кажу не про матеріальні речі”, – каже матір Юлії Ольга. 

Вікторія Колеснік, 14 років

“Коли я відкрила дитячий рюкзак, не могла стримати сліз. Донька забрала з дому найцінніше – свої медалі”

Вікторія Колеснік

З мамою і сестрою виїхали з Луганська та опинились у Сєвєродонецьку, куди знов прийшла війна.

Вранці поїхала на тренування й дізналась про початок великої війни

Вранці 24 лютого 2022 року Вікторія Колеснік поїхала на тренування у басейн. Через 15 хвилин набрала маму і сказала: “Нас везуть додому, дивись новини”. Цього дня почався повномасштабний напад рф.

Дівчина з мамою та старшою сестрою переїхала у Сєвєродонецьк після окупації Луганська. Зняли стареньку, але затишну квартиру, в якій щасливо жили 6 років. Місто стало для них настільки рідним, що планували залишитись тут назавжди. Але після повномасштабного наступу опинились на Закарпатті. 

Переселенка з п’яти років

Вперше Вікторія стала переселенкою у п’ятирічному віці. Вдруге – коли їй виповнилося 13 років. З Сєвєродонецька виїжджали під обстрілами, схопили лише рюкзаки й кота. 

Вже на Закарпатті мама відкрила рюкзак доньки й побачила там медалі. На очі навернулися сльози. Дитина забирала з квартири найцінніше – свої нагороди. З п’ятого класу вона займалася сучасним п’ятиборством й показувала гарні результати.

У Сєвєродонецьку Вікторія тренувалася шість днів на тиждень.

Дівчина не пропускала жодного заняття.

“Тренування були 6 днів на тиждень. Зранку, потім школа і заняття ввечері. Я розуміла, який це жорсткий графік, але донька не пропускала жодного. Фехтування, стрільба, біг, але найбільше любила плавання – хоч до трьох років до води й близько не підходила. Ще був кінний спорт, яким займалися у дорослій групі. Але через війну не встигли розпочати заняття”, – розповідає мама Вікторії. 

Спорт й досвідчені тренери допомогли дисциплінувати непосидючу дитину, а також знайти справжніх друзів. 

“Вікторія сприймала Сєвєродонецьк, як своє місто”

Усе змінив повномасштабний наступ рф. З Сєвєродонецька довелося евакуюватися, зйомна квартира згоріла після обстрілів. Вогонь знищив кімнату Вікторії та старшої сестри з їхніми малюнками. Кухню, де дівчина проводила перші кулінарні експерименти, коли мами не було вдома. Іграшки та фотоальбоми, які друзі передавали з окупованого Луганська. Новий спортивний купальник, який придбали за місяць до великої війни.

“Вона сприймала Сєвєродонецьк, як своє місто. Дуже плакала, коли побачила, що зробили з Льодовим палацом, куди ходила на тренування”, – розповідає мама.   

На Закарпатті дівчина знайшла себе у сучасних танцях з елементами акробатики й вдосконалює кулінарні навички. 

Єгор та Олеся Цокур, 13 та 8 років

“Нашого будинку вже немає й повернення додому неможливе”

Діти родини Цокур переїхали на Львівщину з Попасної

Вперше виїжджали з Попасної у 2015 році, але повернулися

Родина Володимира Цокура понад рік живе у Яворові на Львівщині й виховує трьох дітей. Їхня квартира у Попасній згоріла після обстрілів російськими військовими. Усі речі й дитячі іграшки перетворилися на попіл. 

Перший переїзд з Луганщини був у 2015 році, коли місто жорстко обстріляли з “Градів”, артилерії та мінометів. Майже рік вони провели у Києві й саме там народилась донечка Олеся. 

Маленька Олеся у квартирі в Попасній

Через рік повернулись додому, вставили побиті вікна, придбали дачу, народили сина й будували плани на щасливе життя. А у березні 2022 року покинули оселю назавжди, тому що повертатись більше нікуди. Дітей вивозили вже під обстрілами.  

Тепер будинку у Попасній немає

У Попасній донька Олеся займалась гімнастикою. А вже у Яворові на Львівщині разом зі старшим братом Єгором пішла на танці. Займаються в одного хореографа, але кожен у своїй віковій групі. У вільний час грають у комп’ютерні ігри. Діти активні й комунікабельні. 

Єгор любить спорт і займається танцями

“Минув понад рік після переїзду з Попасної. Старші діти більш адаптувалися і вже не проти залишитися на Львівщині. Молодший частіше пригадує дім. Але ж нашого будинку вже немає й повернення додому неможливе. Навіть, якщо почнеться відбудова, це вже буде не наша оселя, до якої ми звикли. Та й скільки треба часу після визволення, щоб усе розмінувати. Мені навіть страшно уявити, як можна везти дітей на небезпечну територію”, – розповів батько Володимир.

Іван Цісарук, 12 років

“Він ще дитина, але хоче швидше вирости і стати на оборону України”, – так про свого сина розповідає Ольга.

Іван мріє про перемогу, щоб повернутися у відбудований дім

Іван Цісарук з міста Ізюм Харківської області. Коли почалося повномасштабне вторгнення рф разом з мамою, сестрою, бабусею і дідусем переховувалися у погребі. Молилися й цвяхом на стіні царапали риски, щоб знати, який сьогодні день.

Третього березня 2022 року будинок родини зруйнувала вибухова хвиля. Коли хлопець вийшов на вулицю і побачив цей жах, то не міг промовити й слова.

“Іван – великий помічник для всієї родини. Мріє про перемогу, щоб дім відбудували й повернутися до нього, завести домашніх улюбленців, бо нашого котика Васі, на жаль, вже немає”, – розповідає мама хлопця.

Після пережитого Ольга вивозила дітей до Польщі. Нині вони в Україні – живуть в селі Іванчуківка Ізюмського району й шукають волонтерів, які допоможуть з відбудовою.

Коли Іван приїздить до рідної оселі – завжди витирає сльози й заспокоює рідних: “Все буде добре! Все буде Україна! І не варто опускати руки”.

Анастасія Цісарук, 15 років

“Цей біль і спогади завжди залишиться в сердечку дівчинки”

Анастасія мріє стати стоматологом

Анастасія Цісарук з Харківщини втратила рідний дім, який у 1993 році побудували дідусь і бабуся. Дівчина пережила окупацію й разом з молодшим братом влаштовувала концерти, щоб якось підбадьорити рідних. Найбільше любила спів, але після пережитого перестала співати…

Дівчина часто згадує 3 березня 2022 року, коли вибухова хвиля зруйнувала рідну оселю. У цей час вони рятувалися у погребі, а коли вийшли на вулицю – були розгублені й налякані. 

“Цей біль і спогади завжди залишиться в сердечку дівчинки. Вона, як і всі ми, мріє про мирне небо над головою, – розповідає її мама Ольга. – Моя донька охайна, добра, чемна, мила й мінлива, як весна. Саме весною і народилася. У цьому році закінчила 9 клас і вирішила бути стоматологом. Сама обрала заклад, в якому хотіла навчатися, і вже є студенткою Харківського обласного медичного коледжу”, – розповідає мама Ольга.

Іван Грищенко, 12 років

“До нападу рф у Івана було все, про що він мріяв“

Хлопець мав надію, що скоро повернеться додому. Але дім знищили

Коли почалось повномасштабне вторгнення рф Івану Грищенку з Ірпеня було 10 років. У цей день він був у бабусі – зранку зайшов на кухню й побачив на екрані телевізора правила поведінки під час повітряної тривоги. Протягом дня вони шукали бомбосховище, але не знайшли, тому облаштували погріб поряд з будинком.   

“До нападу рф у Івана було все, про що він мріяв. Брат любив активні ігри, мав 2 велосипеди, один з яких був спортивний, трюковий самокат. Ходив на тренування з хортингу, де мав багато друзів, вигравав змагання, отримував медалі і кубки. рф зруйнувала нашій родині усе життя”, – розповіла сестра Марія.

Хлопчик з рідними були змушені покинути дім. Виїжджаючи, він мав надію, що скоро повернеться додому і весь цей жах, який пережила його родина під час окупації та обстрілів, залишиться просто спогадом. Але у окупантів були інші плани. 

Згорів дім і улюблений трюковий самокат

5 квітня 2022 року родина хлопчика дізналась, що їхній великий будинок згорів. У нього влучили авіабомби і все згоріло вщент: сімейні фото, грамоти, медалі, кубки. Один з ударів прийшовся на гараж, в якому стояли велосипеди та самокат.

Про руйнування повідомив дядько хлопчика, який одним з перших повернувся в місто Ірпінь для допомоги волонтерам-добровольцям в прибиранні міста після окупації.

Валерія Єськова, 13 років

Обіймала маму та казала: “Головне, що ми з тобою вижили”

Затишна кімната Валерії згоріла після обстрілів

Валерія Єськова народилась та жила у Сєвєродонецьку на Луганщині. Мала свою затишну дівочу кімнату, яку відібрала війна. На момент повномасштабного вторгнення дівчині було 11 років.

“Боляче усвідомлювати, що моя донька так швидко подорослішала. Їй би ще бути дитиною, перейматись через дитячі пустощі, а не через черговий обстріл по місту”, – каже мама дівчини Альона.

“Вибух дуже налякав доньку, її всю трусило, вона кричала”

Коли після 24 лютого 2022 року Валерія почула перший вибух, то сильно кричала від страху. Мама пам’ятатиме цей крик все життя: 

“Місяць ми жили у підвалі, об’єднались з сусідами та допомагали одне одному пережити цей жах. Вірили, що ось-ось і все скінчиться, але цього не сталось. Потім евакуювались до Дніпра, а згодом дізнались що від нашого будинку залишився лише пил. Зараз живемо в Одесі, де теж неспокійно”.

Алена розповідає, що саме донька допомогла їй оговтатись після звістки про знищене місце сили. Дівчинка міцно обіймала маму та казала: “Головне, що ми з тобою вижили”.

“Ось так, саме в цей день закінчилось дитинство моєї донечки, а війна відібрала у нас не тільки домівки, а можливість щось планувати та мріяти”, – каже Альона.

*Усі історії записані зі слів батьків 

Банка для допомоги дітям-переселенцям, які втратили свій дім, на відпочинок у літньому таборі в Україні.

Ціль:  100 000 ₴

Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/9jcPCYwy9z

Номер картки банки
5375 4112 0781 1402

Читайте тут: Платформа “Свій дім” закрила перший збір для дітей, які втратили домівку. Вони їдуть у табір завдяки донатам!