Історії, які ви нам розповіли

головна / Історії, які ви нам розповіли / Часів Яр

Історії, які ви нам розповіли
Багатоквартирний будинок

“Просто зараз росіяни знищують Часів Яр авіаційними бомбами. Дісталося й нашому будинку”. Історія Ольги Савенко

Донецька область , Бахмутський район , Часів Яр / Зої Космодем’янської , 2/116

Початок російського вторгнення Ольга Савенко з родиною зустріли вдома у місті Часів Яр на Донеччині. 

“Перші вибухи почули вже о 4 ранку. Ми не очікували, що росія нападе на Україну”, — каже жінка журналісту “Свій Дім”. 

Декілька місяців вони залишалися в місті, а в травні виїхали на Київщину. Нині живуть у Білій Церкві.

Втратили житло на старості літ

Ользі Савенко — 65 років, жінка народилася в місті Часів Яр, освіту бухгалтера здобула в Харкові. 25 років працювала за фахом в банку та інших установах, вийшла на пенсію за віком та вислугою років. Життя до вторгнення рф пройшло на Донеччині в рідному місті, де у родини була власна оселя.

“Трикімнатна квартира на 6 поверсі. Отримав її мій чоловік у 1997 році від вогнетривкого заводу. Там було 64 квадрати.  Цей будинок мав бути дев’ятиповерхівкою, чехословацький проєкт, але через стан ґрунту не дозволили робити таку висоту. Коли заселялися, то був звичайний ремонт. Поступово ми оновили всю оселю, зробили все, окрім зали та дитячої кімнати. Поставили пластикові вікна, придбали меблі, купили техніку. Також обшили балкони та облаштували кухню: піч, гарнітур, холодильник, меблі, мікрохвильовка. Багато було й іншої техніки, зокрема 2 телевізори”, — розповідає Ольга Савенко.

Була надія, що місто омине лихо, але не цього разу

“Ми сподівалися, що все буде, як у 2014  році — коли ми про всі події дізнавалися лише з новин. Взагалі, в нас містяни кажуть, що Часів Яр — це божа кишеня. Ми не на головній дорозі, трошки осторонь, тому все якось нас обходило. Поступово стало зрозуміло, що цього разу все надовго й серйозно. Декілька місяців посиділи в місті, а коли вже почали ракети прилітати, то діти дуже сильно злякалися. Тоді ми евакуювалися. Зараз у нас в місті з 10 тисяч населення залишилися 800 людей. Спочатку я з онуками виїхала, а чоловік ще на півтора місяці залишився. З собою нічого не брали, лише речі першої необхідності та ноутбук. Він потім надіслав нам телевізор, комп’ютер та інше, — каже Ольга. — Я дуже шкодую, що не забрала сімейні фото батьків та дітей. В мене син помер у 30 років, а тепер навіть фото на пам’ять про нього немає. Ми евакуювалися у село на Київщині, знайшли там притулок через сайт “Прихисток”. Трішки пожили, але не було ніяких можливостей для онуків, яким треба розвиватися, тоді переїхали в Білу Церкву. Потім невістка повернулася, діти зараз з нею, вони окремо житло знімають, а ми допомагаємо”.

В 65 років довелося вийти на роботу

Ольга з чоловіком допомагають виховувати онуків та мріють про нове житло.

“Ми не очікували, що росія нападе на Україну. До цього ніхто не готувався. Ми для них вороги. Я не розумію, чого вони це роблять. Можливо — через пропаганду. Вони вважають нас ворогами, тому знищують як націю. Я по життю оптимістка, щоб там не було. Якщо руки скласти, то тоді тільки помирати. А в нас є онуки, вони такі чудові, ростуть, дорослішають. Ми робимо все для них. Онучка зараз займається гімнастикою. Онук —  теж чудовий хлопець. В 65 я років пішла на роботу. Працюю прибиральницею в коледжі. Інакше нам ніяк, грошей не вистачає. Зараз ми знімаємо однокімнатну квартиру в Білій Церкві за 4 з половиною тисячі гривень і ще комунальні послуги”, — каже жінка.

Наразі Ольга не знає нічого про стан своєї квартири. 

“Повернулися б обов’язково назад. Дуже хочемо, але наразі це неможливо.

В будинок були влучання, один з під’їздів вигорів повністю, в наш було влучання уламків. Точної інформації про те, що зараз з квартирою — немає. Якби там не було, а ми живі, діти теж. Все інше — витримаємо”.

__________________

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте ще: “Два з половиною місяці не виходили з підвалу через постійні обстріли”. Історія Алли Салаватуліної

Олександр Забродін / 28.03.2024

поділитись у соцмережах

Рекомендуємо прочитати

Багатоквартирний будинок

“У наш будинок влучив ворожий дрон, сусіди загинули, а ми тепер без житла”. Історія Тетяни Жарик

Весь час боїв за Суми Тетяна Жарик з родиною залишалася в місті. Навесні 2022 року її будинок не постраждав внаслідок вуличних боїв та постійних обстрілів. Минуло 2 роки й вночі...

читати історію

Підприємство

«Три контейнери пряжі та борги – ось з чого ми стартували на новому місці». Як Рубіжанська панчішна мануфактура з Луганщини відновлює виробництво у Львові

У березні 2022 року російські військові знищили Рубіжанську панчішну мануфактуру. Внаслідок ракетних обстрілів згоріло все обладнання, сировина та продукція, а приміщення зазнали непоправних руйнувань. Співвласники фабрики Олег і Геннадій Місюренки...

читати історію

Рекомендуємо прочитати

Багатоквартирний будинок

“У наш будинок влучив ворожий дрон, сусіди загинули, а ми тепер без житла”. Історія Тетяни Жарик

Підприємство

«Три контейнери пряжі та борги – ось з чого ми стартували на новому місці». Як Рубіжанська панчішна мануфактура з Луганщини відновлює виробництво у Львові

Багатоквартирний будинок

“Після Горлівки змінили 4 квартири. Одна — в окупації, інша — пошкоджена”. Історія Людмили Соломатіної

Після підриву Каховської ГЕС минув майже рік. Але 14 родин з Василівки на Миколаївщині досі не отримали кошти на відбудову

Як запорізькі краєзнавці вивозять музейні та сімейні реліквії. Історія екстреної допомоги з порятунку культурної спадщини

Показати те, що знищила росія. У Львові триває виставка “Тут був мій дім”

Багатоквартирний будинок

“Дивлюсь з п’ятого поверху, а там все горить. Сусідніх під’їздів просто немає”. Історія Олесі Прокопенко

Приватний будинок

“Якби була компенсація, то купили би дім у Смілі. Бахмут знищили — про це знає весь світ”. Історія Людмили Щербакової