“Поки не побачу український прапор над рідною Луганщиною — не помру”. Історія Івана Єременка

Іван Єременко з Лисичанська двічі захищав рідну Луганщину: в 2014 році під час АТО та в 2022 після початку повномасштабного вторгнення рф. Нині чоловікові під 70 років, він демобілізувався за віком. Живе на Київщині та чекає на перемогу.

Пішов воювати, бо не міг дивитися, як гинуть молоді хлопці

Після Революції Гідності та подій на Донбасі жоден свідомий українець не міг стояти осторонь, каже чоловік.

“Коли на Рубіжанському мосту сепаратисти вбили наших хлопців, то я зрозумів, що не можу просто сидіти вдома. Я дорослий дядько з досвідом служби в армії. Тоді пішов в один з добробатів та 2 роки був в АТО. Після служби повернувся до мирного життя й продовжив ремонт робити. До повномасштабного вторгнення я готувався, бо знаю, хто такі росіяни. В новинах постійно ця тема обговорювалася, було очевидно, що щось буде. Питання було лише в масштабі”.

Після початку повномасштабного вторгнення рф 24 лютого 2022 року на Україну чоловік разом з сином пішли в Тероборону. Впродовж декількох місяців вони захищали рідну Луганщину від російських військ.

“Свій день народження я зустрів на мосту в Сєвєродонецьк, який ми захищали. Потім я виїхав у Бахмут, звідти в Дніпро, а далі в Київ та оселився в Вишгороді. Зі Збройних сил України мене демобілізували за віком, син та інші родичі воюють далі. Поки я не побачу як український прапор замайорить над Луганськом — не помру”.”, — говорить Іван.

Про власну оселю в рідному Лисичанську у чоловіка інформації не дуже багато. Іван лише знає, що там були мародери, які винесли цінні речі.

“Думаю, що хтось здав. Моя позиція та участь у захисті України не були таємницею. Коли виїжджав, то взяв з собою лише документи”.

Будинок збудував власноруч

Іван Єременко — корінний лисичанин, чоловік закінчив місцеву школу, а потім вступив до горного технікуму в місті Марганець на Дніпропетровщині.

“Тоді було правило, що після закінчення навчання молоді спеціалісти мають поїхати працювати за фахом — мене відправили у Старобільськ, звідти й забрали в армію. Службу я проходив в Ташкенті, в Узбекистані. Після отримання звання сержанта повернувся додому в рідне місто та одружився. Разом з дружиною я знову поїхав до Середньої Азії — на будівництво магістрального каналу у місто Талімарджан.  Наш син народився там. Остаточно додому ми повернулися вже в 1979 році”, — розповідає чоловік.

Після поверення додому з далекого Узбекистану Іван почав облаштовувати власну оселю. Після розпаду СРСР чоловік почав займатися приватним бізнесом, мав власну справу та готувався зустрічати старість в рідному Лисичанську.

“В 1979 році я почав власноруч будувати дім для своєї родини. Спочатку жили у літній кухні, яку звели попередньо. Всі будівельні роботи тривали 4 роки —  в 1983 році в нас було новосілля. Одноповерховий дім з цегли, 4 кімнати, велика площа — 115 квадратів Також мали город та сад на 7 соток. В будинку було все. Я вставив нові вікна,  провів опалення, купив двері, купа побутової меблі, також тримали теплиця та господарство. Ремонти, зрозуміло робили постійно, в приватній оселі без цього нікуди”.

Після розпаду СРСР чоловік почав займатися приватним бізнесом.

“В 1991 році я пішов з державного підприємства. Об’єднав навколо себе хлопців й зробив кооператив, де ми надавати будівельні послуги. Паралельно облаштував собі столярну майстерню”. 

Декілька повчальних історій про росіян

Про ненависть та несприйняття росіянами інших мов та культур Іван Єременко знає з власного досвіду ще з часів служби та роботи в Середній Азії.

“Я коли служив й потім жив в Узбекистані, то там багато людей різних національностей було: грузини, татари, узбеки, українці, росіяни та інші. Всі наші з поваги до місцевих намагалися хоч кілька слів на їхній мові вивчити: “хліб”, “вода”, “дякую”, “привітання” та “бувай”. Був там в нас росіянин, який почув, що я узбекською щось кажу. Підходить до мене й питає — ти звідки звірину мову знаєш? Каже, що це вони мають його мову вчити — тобто російську. Таке ж відношення, звісно, було й до української”, — каже чоловік.

Що таке русифікація чоловік знає на власному гіркому досвіді, бо сам пройшов її від початку до кінця в Луганській області.

“В ті часи українського було дуже мало й за нього треба була боротися та постійно відстоювати. Ми коли там жили в Узбекистані, то російська мова була головною у спілкуванні між усіма етносами. Син мій там народився й пішов у садочок. Якось ми йдемо, а він каже, що вивчив німецький вірш. Починає розповідати, а це українська. В мене був шок, що, по-перше, син не знає рідну мову й навіть не розуміє, що це вона. А друге — думає, що це німецька, а це ж хтось сказав. Тоді до всього німецького після Другої світової війни відношення було дуже погане. Німецьке — значить фашистське, нацистське. З того дня я почав вчити сина української”.

За словами чоловіка росіяни не можуть визнати незалежність Української держави, тому завжди намагатимуться її знищити. Для них ми завжди будемо частиною їхньої уявною держави, якби вона не називалася — рф, російська імперія або СРСР.

“Без нас в них немає величі, немає цієї тисячолітньої Русі, про яку вони постійно розповідають у своїй пропаганді. Вона ж то в Києві починалася. Вони без нас — пусте місце, це комплекси, тому й не дають нам жити”.

___________

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте ще: “До евакуації ми ховалися в підвалі школи. Син був наляканий й досі пам’ятає той жах”. Історія Олени Бончужної