“Після втрати дому я не здаюся і намагаюся розвивати свою лялькарську справу на Київщині”. Історія Тетяни Сітоленко

Тетяна Сітоленко народилася на Київщині, але своїм рідним домом називає Залізне на Донеччині. Саме в цьому місті прожила 47 років. Повномасштабне вторгнення росії у 2022 році змусило її переїхати до Миронівської громади на Київщині, бо жити під постійними обстрілами стало неможливо. Разом з мамою вона орендує будинок, обробляє город та робить консервацію. Однак головне захоплення Тетяни — створення ляльок. Все робить сама, від очей до одягу, а її вироби “подорожують” не лише Україною, а й світом. Найбільш незвичайна лялька, півтораметрова тітка Соня, прикрашає вітрину магазину в Італії. 

Лялькарство починалося як хобі, але переросло у справу життя. Зараз Тетяна шукає можливості для відкриття власної майстерні та магазину. Її будинок на Донеччині зруйнували російські КАБи, але знайомим вдалося вивезти швейне обладнання. 

“Вони стріляють, а я шию”

Від Залізного до окупованої Горлівки можна дійти пішки, тому мешканці страждали від обстрілів ще з 2014 року. Тетяні не раз доводилося ночувати в підвалі.

“Саме тоді у мене з’явилося хобі, яке відволікало від вибухів. У 2015 році я побачила відео про виготовлення ляльок і вирішила спробувати. Шити я вміла, бо колись працювала швачкою в театрі-студії естрадних ляльок “Чародії” в Торецьку. Так і жила — вони стріляють, а я шию”, — розповідає жінка.

Попри те, що спокійні дні без обстрілів у Залізному в той період були рідкістю, Тетяна сподівалася, що все незабаром закінчиться. Повномасштабне вторгнення рф стало для неї повною несподіванкою. 

“Вибігти в підвал під час обстрілів було неможливо”

“Коли 24 лютого 2022 року всі почали писати про обстріли українських міст, я спочатку не повірила. Але мене переконав дзвінок дочки з Харкова, яка сказала, що чує вибухи. Лише після розмови з нею я зрозуміла, що все серйозно”, — пригадує жінка.

Ще два дні Тетяна ходила на роботу — продавала на ринку борошно. Згадує, що люди купували все, що могли. Кожен намагався зробити якнайбільше запасів. З банкоматів знімали гроші, бо знали, що в разі відключень світла ніде не розрахуєшся карткою. Паніка наростала — води не було, пропав газ, опалення. 

Свою квартиру жінка покинула 13 березня 2022 року. Напередодні з артилерії почали обстрілювати район, де вона жила:

“На вулиці було справжнє пекло. Я навіть спочатку не могла вискочити з під’їзду в підвал. Коли інтенсивність обстрілів знизилася, я перейшла в більш безпечне місце, де разом з сусідами просиділа до ночі. Після цього я повернулася до квартири, зібрала валізу, взяла кота, викликала таксі та поїхала до куми в центр міста. У неї прожила ще п’ять днів. Потім приїхав брат і вмовив мене виїхати”. 

“Пару днів в коридорі — і ми переїхали на Київщину”

Разом з мамою та родиною брата Тетяна виїхала до Дніпра. Кілька днів пожили в квартирі, яка знаходилася біля військового аеродрому. Коли по ньому почали наносити ракетні удари — довелося ховатися у коридорі. Нині жінка та її мама орендують будинок в місті Миронівка.

“Мій батько з Київщини і я народилося в селищі Козин. Мені було 3 роки, коли він помер. І моя мама після цього повернулася на Донеччину. Тому саме місто Залізне я вважаю своїм домом”.

“Вдарили КАБом біля будинку — залишилися лише стіни”

В липні 2024 року багатоквартирний будинок, де жила Тетяна, зруйнували. Ймовірніше за все, це був обстріл КАБом. Тепер стоять лише стіни.

“Коли це сталося, то в будинку була моя літня сусідка. Її дочка в той момент пішла в магазин, а її засипало уламками. Але добре, що всі вижили”,  — розповідає вона.

Разом з квартирою ударом були знищені речі Тетяни. Окрім швейного обладнання та газової плити, які вдалося забрати.

Тетяна поки що не має надії отримати компенсацію за знищене житло, тому не подавала заяви на участь у державній програмі “єВідновлення” та до Реєстру збитків

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: “Квартири немає, а кредит за ремонт все ще виплачуємо”. Історія Ольги Швець