“Наше село було в окупації майже 8 місяців. Після звільнення ми прожили спокійно лише три дні”. Історія Михайла Гречаного

Михайло Гречаний жив у Стельмахівці Сватівського району Луганщини. З 2015 по 2020 роки був сільським головою, потім старостою, а перед повномасштабним нападом рф — спеціалістом Коломийчиської сільської ради. Зі своєю родиною майже вісім місяців прожив в окупації. Після звільнення довелося евакуюватися, бо ворог нещадно обстрілював село, пошкодив будинки чоловіка та його батьків. Зараз вони мешкають на Черкащині.

“У нас було нормальне спокійне життя. Мали два гектари землі й пасіку. Батьки тримали корів, бичків та поросят. Я до останнього не вірив, що росіяни почнуть повномасштабне вторгнення. Вважав, що вони, навчання проведуть, полякають нас біля кордонів і все закінчиться. А вже зранку полетіли ракети”, — каже Михайло журналістці “Свій дім”.

“Під час окупації росіяни обшукували будинки та проводили допити”

З початку великої війни армія рф обстрілювала військові об’єкти у Сватовому. Коли Куп’янськ окупували, а в Старобільську були бої —  над селом літала авіація. Це тривало два тижні. П’ятирічний син Михайла й досі боїться літаків. 

“У березні 2022 року Стельмахівку окупували, у травні ворог почав обшукувати місцевих. В село заїхали дві машини, звідти вийшли військові й пішли по будинках. Вони передивлялися одяг та зривали українську символіку. У знайомого фермера був рибальський камуфляжний одяг. Росіяни подумали, що він військовий та влаштували допит. Моєму брату погрожували, що якщо він не вступить до лав “народної міліції лнр”, то йому прострілять коліна”, — розповідає чоловік. 

Протягом окупації в селі було важко з продуктами. Родину Михайла врятувало те, що мали городину та господарство. 

“Три дні спокійно пожили й почалися обстріли”

9 жовтня 2022 року ЗСУ звільнили Стельмахівку, але спокійно пожити вдалося лише три дні. Окупаційні війська почали обстрілювати село. Михайло каже, що вночі виїжджали танки й, використовуючи тепловізори, цілили в будівлі, де були люди. 

В його оселі повилітали вікна та пошкоджено дах. Постраждали сарай та літня кухня. На подвір’я батьків влучив снаряд, який пошкодив вікна, техніку та автомобіль:

“У сусідньому будинку рознесло половину даху. Вранці ми подивилися на все це і вирішили виїжджати. Розпочали свій шлях на автівках, але довелося залишити власний транспорт і пересісти у пікап військових, тому що ґрунтова дорога була розмита дощем. Українські захисники довезли нас до Борівської громади”.

Родина Михайла знайшла волонтерів, які допомогли їм дістатися до Харкова. Звідти відправилися на Дніпропетровщину, а згодом — до родичів на Черкащину. 

“У Дніпропетровській області жили в квартирі. Але сільська місцевість більш звична для нас. Тому, коли наші рідні з Ліщинівки, виїхали у Фінляндію, ми переїхали в їхній дім. Перші пів року було важко та образливо. Хотілося додому, хоча б подивитися, що там залишилося. Але туди вже давно цивільних не пускають. Чекаємо деокупації Луганщини. Ми з дружиною ризикнули б повернутися назад, але дітям там буде небезпечно. Всюди лежать протитанкові міни, з землі стирчать нерозірвані снаряди”.

Фото військових на слайді з ФБ-сторінки Луганської ОДА 

______

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте ще: “Ще у 2014 році я усвідомив, що росія нападе на нас відкрито. Це лише питання часу”. Історія Дмитра Фіянова з Бахмута