“Дім у Макіївці — в окупації. Будинок у Краматорську залишили через обстріли. Тепер купили нове житло на Черкащині”. Історія двічі переселенця Олексія Демка

Олексій Демко з Макіївки вже вдруге був змушений залишити свій дім через дії росіян. У 2014 році за свою проукраїнську позицію чоловік провів місяць у полоні бойовиків. Після звільнення він оселився з дружиною в Краматорську, де працював у громадському секторі. Однак через постійні обстріли, які розпочалися після повномасштабного вторгнення рф, родині довелося шукати новий прихисток. У 2022 році Олексій долучився до лав ЗСУ, звідки він демобілізувався минулого року. Нині вони з дружиною живуть на Черкащині, де у 2024 році придбали будинок. 

Олексій — корінний макіївчанин. Усе його життя до подій 2014 року було пов’язане з рідним містом. Тут він одружився, виховував дітей і працював у міськводоканалі. Звідси була і вся його рідня. Чоловік завжди мав націоналістичні погляди, тому у 2012 році приєднався до лав партії “Свобода”.

“Коли тільки почалися події 2014 року на Донеччині, окупанти дивилися на нас із дружиною з підозрою. Згодом почалися погрози, але ми вірили, що центральна влада наведе порядок й поверне захоплені бойовиками громади під свій контроль, — розповідає Олексій. — Проте вже 8 травня до мене додому приїхала певна публіка — озброєна, в камуфляжі та з георгіївськими стрічками. Дружина була на роботі. Мету їхнього візиту я зрозумів одразу, тим паче до цього вже були подібні випадки по області. Я намагався втекти через двори, але вони застосували вогнепальну зброю, і я отримав поранення. Через кілька годин я опинився в реанімації міської лікарні, куди мене ті самі бойовики й відвезли. Не дали померти — за це, звісно, дякую”, — говорить Олексій Демко журналісту “Свій Дім”.

В полоні у Безлера

Дев’ятого травня 2014 року друзі та однопартійці Олексія намагалися вивезти його з реанімації, але знайшлася людина, яка попередила про це окупаційну адміністрацію. Авто підстрелили між Макіївкою та Донецьком і повернули чоловіка назад до лікарні. За весь час перебування фактично в полоні Олексію не повідомили про його “злочини” або причину затримання. Єдине, за словами чоловіка, один з бойовиків промовився, що вони хотіли його обміняти на когось зі своїх. Вночі з 9 на 10 травня Олексія привезли до Горлівки, де тоді бойовиками керував відставний офіцер російського ГРУ Ігор Безлер.

“Якусь медичну допомогу мені надавали, але я весь час був із кулею в тілі — то скоріше, щоб я не помер. Так на підвалі я сидів десь місяць, до мене приходили, допитували, фотографували. Якось і сам Безлер прийшов та запитав, чи не змінив я свої погляди — я відповів, що ні. Думав, що там і помру”, — згадує він. 

Однопартійці Олексія намагалися визволити чоловіка вже з Горлівки. Пропонували бойовикам так званої “днр” гроші, проте ті відмовилися. Чоловік вже й не сподівався вийти на волю, проте 9 червня 2014 року його зненацька без жодних умов відпустили: 

“Досі не знаю, що це за диво було. Я вийшов, але у мене не було ані документів, ані грошей. Мене одразу попередили, що якщо затримують інші, то нічого хорошого зі мною не буде. Тому я намагався якомога швидше покинути окуповану територію. У дівчини, яка там працювала в міліції, позичив гроші на дорогу та взяв телефон, щоб подзвонити дружині. Додому їхати побоявся, тому відправився до тещі. Однопартійці через знайомих домовилися про механізм мого виїзду, попередили про нього маму дружини, й цього ж дня за мною приїхала машина. Людина, яка мене вивозила, придбала квиток на свій паспорт на випадок перевірки документів, та посадила мене на потяг у Донецьку. Вони ще тоді, на щастя, курсували. І далі я рушив до Києва”.

Що з домом в окупованій Макіївці?

Великий дім дістався Олексію у спадок від дідуся з бабусею. Він був у центрі міста. Саме в цьому будинку він виріс, а вже у дорослому віці покращував його та ремонтував.

Наразі оселя напівзруйнована та непридатна для життя. Якийсь час за ним доглядали родичі, проте у 2022 році там сталася пожежа й декілька кімнат вигоріли:

“Рідні казали, що там оселився якийсь наркозалежний, і він облаштував там щось на кшталт лабораторії. Це і призвело до займання. А от окупаційна влада його не чіпала, що дивно”.

Новий будинок у Краматорську

Після звільнення з полону Олексій опинився в Києві. Туди ж одразу приїхала його дружина, яка до цього була в Івано-Франківську. Наступні 8 місяців вони прожили в столиці, де чоловік відновлював психічне і фізичне здоров’я, та робив нові документи.

“Тут я нарешті зробив операцію, та з мене дістали кулю, з якою я прожив понад місяць. Лікар сказав, що мені дуже пощастило — вона не зачепила жодного важливого органа”, — розповідає Олексій. 

Після лікування та отримання документів постало питання: як і де жити далі? Тоді він з дружиною вирішив повернутися на вільну територію Донеччини:

“У мене в Києві були доволі заможні родичі, в яких була порожня квартира в Краматорську. Вони там 4 роки не жили, квартирантів теж не було. Тому ми їх попросили дозволити там пожити за оплату комунальних послуг. Вони погодилися”.

Подружжя повернулося на Донеччину в лютому 2015 року, а згодом знайшли роботу в громадському секторі. 

“Ми займалися адмініструванням грантових програм від Міжнародної організації з міграції. Зокрема, надавали допомогу переселенцям з окупованих територій”, — каже чоловік. 

Вже за два роки родина змогла придбати власне житло у Краматорську. Це був будинок площею 50 квадратних метрів: 

“Коштував він нам 7,5 тисяч доларів і був значно меншим ніж будинок у Макіївці. Але у гарному районі, дуже зручний. Поступово робили ремонт. Зокрема, я там повністю укріпив фундамент, поміняв вікна та встановив новий санвузол”.

“Повномасштабне вторгнення не стало для нас несподіванкою”

З урахуванням всього пережитого у 2014 році Олексій не здивувався, коли почалася велика війна.

“Коли напередодні почув риторику Путіна, зокрема його слова, що України не існує, то все стало геть очевидним. Питання було лише одне — в який саме день станеться напад? І, ось, 24 лютого зранку ми почули вибухи. Однопартійці запропонували евакуюватися, але ми з дружиною відмовилися. Декілька тижнів були наче в комі, не розуміли що робити. Це був період справжньої депресії. Згодом ми долучилися до громадських ініціатив та почали волонтерити, щоб хоч якось бути дотичними до спротиву. А наприкінці квітня 2022 року я вступив до лав ЗСУ”, — розповідає чоловік.

Олексій служив в одному з підрозділів Сил Спеціальних Операцій на Донеччині. Згодом його перевели до сухопутних військ, дислокованих на Київщині. 

Третя спроба знайти дім 

У лютому 2024 року чоловік демобілізувався зі служби. Його дружина раніше виїхала до Миргорода — через постійні обстріли Краматорська. Вони знову почали думати, що робити та як жити далі. Тоді виникла ідея купити будинок на Черкащині.

“Мені 55 років, хочеться пожити спокійно. На жаль, Донеччина для цього не підходить й тенденція на фронті не дуже втішна для нас. Тому ми лишили все майно там, а самі у вересні 2024 року переїхали на Черкащину, де, в селі Худяки неподалік обласного центру, придбали будинок”.

Нова оселя площею 78 квадратних метрів, розташована майже на березі Дніпра, обійшлася родині в понад 16 тисяч доларів. Зараз Олексій активно займається її ремонтом

“Я в процесі заміни проводки, бо стара не витримує таку кількість навантаження через різні електроприлади”, — каже чоловік.

Повертатися на Донеччину родина вже не планує — Макіївка в окупації, а Краматорськ під постійними обстрілами. Олексій не вірить, що росіяни хоч колись залишать Україну в спокої.

“Я дуже рідко дивлюся якихось блогерів, Ютуб, але одну людину я колись слухав. Як не парадоксально, це був російський терорист та бойовик Гіркін, причетний до розв’язування війни на Донбасі. Так от, колись він сказав фразу, яка описує їхню державу: “Ми — росія, ми — імперія, ми живемо так понад 300 років, інакше не можемо — тільки війна та захоплення територій”. Тоді для мене все стало на свої місця”, — говорить Олексій. 

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: “У рідному місті залишилася нещодавно придбана квартира та салон краси”. Історія Наталії Отвагіної з Сіверськодонецька

Вперше втратила дім, коли була школяркою. Вдруге — коли стала мамою. Історія Евеліни Сливинської

“Велике Будівництво”: яка доля шкіл на сході та півдні України, відновлених за президентською програмою