“Наче стерли флешку, яка не підлягає відновленню”. Історія Марії П’ятовол про будинок батьків

Тато Марії П’ятовол у 1980 році отримав житло у закритому військовому містечку в Гостомелі під Києвом. Це була двокімнатна квартира у 46 кв. м на першому поверсі. 

Марії тоді було три роки, але вона й досі пам’ятає, як літнім сонячним днем несла з мамою речі у нову квартиру. 

О 4.40 у військове містечко впала ракета

“Це службове житло для військових. Там виросла я, а згодом – мої діти. Навіть коли жили вже окремо, більшість часу проводили у мами. Можна сказати, що ми додому ходили тільки ночувати”, – розповіла Марія журналістам платформи “Свій дім”. 

З району, де жила жінка, було видно ангари аеропорту “Антонов”, який росіяни атакували у перший день великої війни. Того ж дня о 4.40 у військове містечко впала ракета. У квартирах відкрилися вікна. Маму Марії з Гостомеля вивіз двоюрідний брат. Вони поїхали в Ірпінь й на довгі тридцять днів опинилися в окупації.

“3 березня мама мене набрала. Вона сказала: “Доця, я вас люблю, нас бомблять…”. І після цього пропав зв’язок, аж на 30 днів, поки не звільнили Ірпінь, Бучу, Гостомель”, – розповідає Марія, ледь стримуючи сльози.

“Гостомель, Ірпінь і Буча стали щитом для Києва”

“Гостомель, Ірпінь і Буча стали щитом для Києва. Рашисти не очікували такого опору в перші дні війни”, – додає жінка.

Після окупації мама Марії Раїса дуже хотіла поїхати додому. Коли побачила дім, що повністю згорів, без вікон і даху, в неї просто відняло мову. У квартиру жінка зайти не змогла. 

Будинок родини окупанти знищили 27 лютого – в один з легендарним літаком Ан-225 “Мрія”. На авіаційному підприємстві “Антонов” мама Марії пропрацювала 23 роки. 

“Усе відбудуємо і переможемо”

Так співпало, що це інтерв’ю ми записали у річницю знищення батьківського будинку. Попри болючі спогади, Марія пригадала яскраві моменти дитинства, які викликали усмішку. 

“У 1983-му році батьки подарували мені сестру, хоч гроші я збирала на брата, – розповідає вона. Коли її принесли, я сказала: “Здайте назад, я хочу Сєрьожу”. Сказали, що назад не приймуть. Тоді я запропонувала здати її в комісійний магазин. Відповіли, що туди дітей не приймають, тільки у дитячий будинок. Тоді кажу: “Хай залишається”. Я ж тоді маленька була”.

Ось саме за такими моментами, за святкуванням Різдва і Пасхи у цій оселі, за дитячими світлинами Марія сумує найбільше. 

“Шкода все, що було. Це наче стерли флешку, яка не підлягає відновленню. Але усе відбудуємо і переможемо”, – з оптимізмом каже жінка.

Читайте ще: Уламки пробили стіни наскрізь. Історія музею-заповідника Михайла Коцюбинського в Чернігові