“У Сіверськодонецьку на тумбочці залишився недов’язаний светр. На виході глянула на нього й подумала: яке в’язання — війна”. Історія Юлії Іщенко

Недов’язаний светр Юлія Іщенко залишила на тумбочці, коли покидала Сіверськодонецьк після повномасштабного вторгнення РФ. Тоді здавалося, що до улюбленої справи вона вже не повернеться, і це не мало жодного значення — найважливішим було врятувати дітей. На жаль, для її родини це вже друга евакуація. У 2014 році вона з чоловіком і 9-місячним сином виїхали з Луганська через початок бойових дій.

Зараз сім’я живе в Києві. Юлія розвиває свій в’язальний бізнес, який започаткувала ще в Сіверськодонецьку. У столиці для цього більше можливостей завдяки численним ярмаркам і маркетам.

Дві квартири родина втратила. В Луганську житло було пошкоджено, в якому стані воно зараз — невідомо. Схожа ситуація і у Сіверськодонецьку. 

Гуляла в Луганську з коляскою та побачила літаки

Юлія родом з Новоайдарського району, у 2012 році закінчила Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, одружилася та жила з чоловіком у Луганську. 

“Коли почалися бойові дії я була в декреті. Про те, що почнеться війна я навіть не могла уявити. Дитина тільки народилася і всі думки були про це. А одного разу, гуляючи на подвір’ї з коляскою, я побачила, що над нами пролетіли літаки. Після цього ми з сином поїхали в село до батьків. Чоловік теж був з нами, але їздив у місто на роботу”. 

Уночі був приліт біля багатоповерхівки, де жила родина. Один зі снарядів потрапив в дах, тоді постраждали верхні поверхи. Житло Юлії вціліло. Взимку 2014 року вони повернулися додому за речами та переїхали у Сіверськодонецьк (раніше Сєвєродонецьк, — ред.). Обрали це місто, бо роботодавець чоловіка релокував туди підприємство.

“У Сіверськодонецьку купили квартиру, яку залишили 24 лютого 2022 року”

У новому місті родина облаштувала своє життя заново. Юлія влаштувалася на роботу на завод хімічного нестандартизованого обладнання, а через рік вдруге пішла у декретну відпустку. Саме тоді вона захопилася в’язанням. 

“Я побачила ідею в інтернеті та вирішила її повторити. Зв’язала набір — шапку, шарф-хомут і рукавички. Знайомі побачили його й захотіли таке ж. Потім дізналася про ярмарок, пішла туди і заробила гроші. Відтоді активно розвивала Instagram і брала участь у різних заходах. Але коронавірус знизив обсяги продажу. Тоді я перекваліфікувалася та почала шити маски. Люди замовляли їх з усієї країни по 20-30 штук за раз. Ажіотаж був неймовірний”. 

Згодом ситуація стабілізувалася, і всі заходи відновилися. За пів року до початку великої війни Юлія брала участь у ярмарку в Харкові, де свої продукти представляли близько 100 бізнесів. Вона була вражена і натхненно планувала подальший розвиток своєї справи. Але незабаром пріоритетним стало питання безпеки.

“24 лютого 2024 року о 5 ранку нас розбудив телефонний дзвінок. Ми всі були нервові останні дні. Постійно читали новини про те, що російські війська, то підходять до нашого кордону, то відходять. Хотілося вірити, що все буде добре, але знайомий з Києва підтвердив побоювання — почалася велика війна. Ми були сонні, нічого не чули. Тоді здавалося, що він каже щось нереальне. Але ми вирішили перестрахуватися, сіли в машину та поїхали з міста. В думках було одне — врятувати  дітей, щоб вони всього цього не бачили й не чули. Нічого не взяли з собою, все залишили. У нас не було навіть тривожної валізи, хоча мали досвід 2014 року. Думали, що їдемо на 2-3 тижні”. 

Родина одразу поїхала до знайомих в Івано-Франківськ. Уже через місяць Юлія дізналася, що біля їхнього будинку були перші прильоти, а згодом і влучання безпосередньо по ньому.

“В Києві я могла відновити свою діяльність”

Через три місяці родина переїхала на Київщину, а з березня 2023 року вони мешкають в столиці. 

“Я ніколи не хотіла жити у великому місті. Мені завжди було шкода часу, який люди витрачають на дорогу в Києві, тому що в Сіверськодонецьку все було поряд. Але ми переїхали в столицю, бо розуміли, бо там більше можливостей для розвитку. Також в Івано-Франківську було важко знайти орендоване житло та роботу”, — розповідає дівчина.

З червня 2022 року до лютого 2023 року Юлія відвідувала ярмарки в Києві, продаючи свої вироби, і розвивала соцмережі. Вона також брала участь у грантовій програмі, де отримала фінансування для закупівлі невеликої кількості пряжі та професійної швейної машинки, адже всі її інструменти та матеріали залишилися на тимчасово окупованій Луганщині.

“Перший час я боялася закуповувати пряжу у великих об’ємах, тому що мені було страшно, що я зараз знову буду змушена все це залишити й поїхати. Перед великої війною я придбала величезну партію пряжі, яку з собою, звичайно ж, не забрала. Навіть в’язати під реалізацію не одразу наважилася”.

У жовтні 2024 року Юлія взяла участь у бізнес-фесті “Зроблено в Україні”, організованому ПРООН за підтримки уряду Японії. На ньому, разом з іншими підприємцями, вона презентувала свої вироби. 

“Там були багато підприємств різних галузей промисловості й маленька Юля зі своїми шапочками”,  — говорить дівчина.

“Що з житлом в Сіверськодонецьку  — невідомо”

Що з квартирою в Сіверськодонецьку Юлія не знає. В соцмережах прочитала, що їхній будинок окупанти поставили в чергу на ремонт, але подробиць не знає. 

“Повертатися 100% нікуди. Везти дітей в розбите місто ми не хочемо. Через те, що місто знаходиться в тимчасовій окупації, на отримання компенсації ми поки не сподіваємося, тому навіть заяви про це подавали. Якщо в законодавстві щось зміниться, тоді це і зробимо. Наразі залишаємося в Києві. Це гарне місто для розвитку моєї справи, а також комфортне для дітей: вони ходять в школу і на гуртки, а не займаються онлайн”.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читати по темі: “Спочатку російські окупанти забрали в нас Донецьк, а тепер прийшли за Торецьком”. Історія Вікторії Сакун