Від колишнього життя залишилася лише груда бетону та металу. Історія Ярослава Нестеренка

Три кімнати, великий коридор, кухня та вікна на два боки. Журналіст Ярослав Нестеренко з Луганщини разом з родиною до повномасштабного вторгнення рф жив у великій та затишній квартирі у середмісті невеликого міста Попасна. Тепер його житла немає, його знищили російські снаряди. А від колишнього життя на другому поверсі дев’ятиповерхівки залишилася лише груда бетону та металу.

Під’їзд завалився з дев’ятого по перший поверх

“У нас зараз вежі-близнюки. Мій під’їзд завалився з 9 до 1 поверху”, – розповів Ярослав журналістці “Свій дім”.

Точної дати, коли впав будинок, Ярослав не знає, це сталося десь 18 квітня.

“У Попасній прильоти почалися 3 березня 2022 року. Кожні 30 хвилин, а було й кожні 10 хвилин падали «гради». По 20 або по 40 снарядів лягало на місто. Ще постійно обстрілювали з великокаліберних мінометів. При першому обстрілі прилетіло на сьомий поверх нашого під’їзду. На півметра вище і у вікно б влучили. У цей час люди снідали. Були поранені”.

Тоді постраждала й квартира Ярослава, де він перебував із дружиною та 8-річним сином. В укриття вони не ходили, обладнали безпечне місце у коридорі:

“У нас шибка почала відходити, пластикове вікно постійно відкривалося на літнє провітрювання. Намагалися клеїти скотчем, але це не допомагало. Фактично зникли світло, газ та вода. Температура знизилася до 11 градусів”.

5 днів прожили під обстрілами

У таких умовах родина прожила у Попасній ще п’ять днів. У місті також залишалася мама чоловіка.

“Ми в першому під’їзді жили, мама – в четвертому. У неї вже повністю повилітали вікна. Холодно було. Березень. На вулиці сніг лежав. Мама до нас прийшла 7 березня, ночувала. 8-го я відправив родину до Бахмута, а сам залишився”.

На евакуацію рідних Ярослава було лише 15 хвилин. Наступного дня, коли в місті зник зв’язок та інтернет, йому теж довелося виїхати.

Нині Ярослав Нестеренко захищає Україну від ворога.

Читайте ще: “На кухні зруйнованого будинку великими літерами було  написано “Москва”. Історія Лілії Козаченко