Портрет полеглого воїна і татуювання з помилкою. Історія переселенки з Луганщини Ярослави Шевцової та кав’ярні, що зберігає пам’ять
Підприємство
Ярослава Шевцова з Луганщини стала співвласницею кав’ярні у Вінниці, яку відкрили на честь її загиблого коханого — військовослужбовця Олександра Коломійця. На стіні закладу висить його портрет і символічне левеня у військовій формі. На іншій — неоновий напис із помилкою, який повторює його татуювання, зроблене в 16 років. Пара познайомилася онлайн, коли Ярослава була у Франції, а Олександр — на фронті. Першу й останню зустріч вони провели за кілька місяців до його загибелі. Зараз дівчина втілює їхню мрію та зберігає його пам’ять.
“Він був неймовірною людиною. Ми планували жити разом саме у Вінниці, бо Саша вважав її найкращим містом. Я повернулася з Франції та поїхала саме сюди. Цей переїзд — знак подяки. Це найменше, що я можу зробити”, — говорить дівчина журналісту платформи Свій дім“
Кав’ярня “Сімба” у Вінниці
Фото: особистий архів Ярослави Шевцової
Шлях від біженки до працівниці європейського ресторану
Ярослава родом зі Сватового на півночі Луганщини, яке вже понад три роки окуповане армією рф.
“Я виховувала сина і мала власну фітнес-студію в орендованому великому приміщенні. Моїми головними клієнтами були молоді матусі. Для того, аби вони могли повністю розслабитися, ми облаштували спеціальний дитячий простір, де їхня малеча весело проводила час під час тренувань. Це було дуже популярне місце. У нас маленьке місто, проте попит був завжди — регулярно приходили займатись щонайменше 80 жінок”, — розповідає Ярослава.
У перший день повномасштабного вторгнення Ярослава прокинулася від вибухів. Каже, що цей день назавжди залишиться в її пам’яті:
“Близько п’ятої ранку ми просто підскочили з ліжка від сильних вибухів. У мене була паніка, шок. Той день був найстрашнішим в моєму житті — я би все віддала, щоб мій син забув його”.
На початку березня 2022 року росіяни увійшли в Сватове. Молода мама вирішила не ризикувати й не залишатися в окупації.
“Я дізналася, що моя знайома планує евакуюватися зі своїми дітьми. Я попросила забрати нас із сином. Вона погодилася, і ми поїхали до Ужгорода”.
Потім Ярослава вирішила їхати за кордон: життя тривало від вокзалу до вокзалу. Декілька тижнів доводилося спати просто на валізах.
“Коли ми нарешті дісталися Франції, нам дали прихисток в одному з монастирів. Ми жили там декілька місяців, а далі все змінила одна випадкова зустріч. Одного разу я приготувала український борщ і в знак подяки пригостила місцевих. А серед них був чоловік зі Страсбурга, який виявився доволі відомим ресторатором. Він настільки оцінив мою кухню, що запропонував мені працювати у своєму закладі”.
Ярослава на роботі у французському ресторані в Страсбурзі
Фото: особистий архів Ярослави Шевцової
“Історія кохання в прискореному режимі”
Робота та стабільний заробіток дозволили Ярославі винайняти житло та влаштувати дитину в садочок. А потім у її житті трапилася ще одна несподівана зміна. Хрещений сина дав її номер знайомому військовому, бо подумав, що вони дуже підходять одне одному.
“Так ми почали спілкуватися з Сашею. Між нами були тисячі кілометрів, але я закохалася в це листування. Ми настільки розуміли одне одного, навіть на відстані: я була у Страсбурзі, а він служив на Сумщині”, — згадує Ярослава.
Олександр Коломієць брав участь в АТО/ООС та боронив Україну після повномасштабного вторгнення. Зокрема, брав участь у визволенні міста Ізюм на Харківщині.
“Після кількох днів листування ми почали дзвонити одне одному й розмовляти по відеозв’язку. Він робив це у перервах між боями. Тоді я остаточно закохалась в нього. Він був сильний і фізично, і морально. У його словах завжди відчувалася впевненість та оптимізм”.
Одного разу Олександр надіслав Ярославі справжній лист у конверті з подарунком. До Франції він ішов три тижні:
“Якось я відкрила поштову скриньку, а там — пакунок з “Нової пошти”, в якому була його футболка з парфумами, щоб я відчувала його присутність навіть на відстані”.
Впродовж 3 місяців вони лише листувалися й спілкувалися телефоном. А вперше зустрілися 2 січня 2023 року на польсько-українському кордоні.
“Ми цілий місяць провели разом. Це був найкращий час у моєму житті. Я стільки всього відчула й пережила. Наші відносини з Сашей — це неймовірна історія кохання в прискореному режимі”.
Ярослава з Олександром під час їхньої першої й останньої зустрічі
Фото: особистий архів Ярослави Шевцової
Після часу, проведеного разом, Олександр повернувся на службу, а дівчина повернулася на роботу до Франції. Ярослава поїхала з України з легким серцем й впевненістю, що незабаром повернеться.
Чоловік пройшов навчання й разом з побратимами відправився на Бахмутський напрямок. А 27 березня Ярослава дізналася страшну звістку — Саша потрапив під мінометний обстріл і отримав важкі поранення. Він помер в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені Мечникова.
“Саша завжди буде частинкою мене, моєї душі та мого серця. Я дякую долі та Богові, що змогла бути з ним, хоч і так недовго”.
“Пам’ять житиме вічно”
Після всього пережитого Ярослава вирішила повернутися до України та жити у Вінниці, як про це мріяв Олександр.
“Ми з Сашею хотіли відкрити власну пекарню. Я розуміла, що одна з цим не впораюся. Тому зупинилася на кав’ярні. Назва з’явилася одразу — “Сімба”. Це був його псевдо у війську”, — розповіла дівчина.
Щоб відкрити заклад потрібен був стартовий капітал, якого не було. Спочатку влаштувалася тренеркою з фітнесу у місцевий спорткомплекс:
“Після кількох місяців роботи я зрозуміла, що так я збиратиму необхідну суму дуже довго. Планувала знову повернутися у Францію, хоча б на рік, щоб заробити необхідні кошти”.
Але все змінило знайомство з Юлією Картавенко, яка була її клієнткою, а згодом стала подругою:
“Ми якось вийшли на каву та розговорилися. З’ясувалося, що вони з чоловіком теж хочуть відкрити кав’ярню. Їм сподобалася моя ідея, ми вирішили об’єднатися й згодом поїхали дивитися приміщення для оренди та обговорювали напої та десерти для майбутнього закладу”.
Спочатку дівчата тримали інформацію про відкриття закладу в секреті, проте на день народження Олександра Ярослава розповіла про це його побратимам:
“Їхня реакція мене вразила. Вони допомогли нам фінансово, скинули кошти на ремонт, причому немалі. Настільки Саша був їм близький. Тепер, коли хтось з них буває у Вінниці, то вони у нас поважні гості”.
При оформленні інтер’єру кав’ярні Ярослава хотіла додати якомога більше пам’яті про Олександра:
“На стіні — його фотопортрет і символічне левеня у військовій формі. На іншій — неоновий напис, який повторює Сашине татуювання —- “credo te in”. Це трішки кумедно, адже воно написано з помилкою. Правильне написання було б “credo in te”, що перекладається як “вірю в тебе”. Саша набивав тату, коли йому було 16 років, мабуть, майстер був такого ж віку. Проте ми вирішили зберегти автентичність та залишити напис саме таким, яким він був у нього”.
Фоторамка на стіні кав’ярні
Фото: особистий архів Ярослави Шевцової
Дівчина вже мала досвід роботи з молодими мамами, то і для кав’ярні обрала цю ж цільову аудиторію.
“Наш заклад розташований не у надто людному місці, тому клієнтів треба запрошувати. Для цього треба мати унікальну торговельну пропозицію. Ми обидві з Юлією мами та розуміємо, як цінно просто спокійно попити каву в тиші. Тому ми облаштували безкоштовний дитячий лабіринт і коли батьки замовляють собі каву, дитина в цей час може гратися й не заважати. Я б сама платила за таке гроші. Я думаю, що Саші б тут сподобалося, він любив дітей”, — каже Ярослава.
Молоді батьки міста задум дівчат оцінили, бо зазвичай такі ігрові лабіринти платні. Тому тепер люди йдуть сюди не лише за кавою, а й відсвяткувати різні свята.
Також заклад допомагає військовим – тут постійно проводять благодійні збори для побратимів Олександра та інших підрозділів, які звертаються до них.
“Це не волонтерство — це наш обов’язок: заради дітей, країни та пам’яті полеглих захисників. Саме тому я тут, в Україні, на своєму місці — де й маю бути”.
Читайте ще: