“Бабуся казала, що переїзд у Сіверськодонецьк був найкращим рішенням у її житті”. Історія переселенки Лілії Абраменко

Вчителька української мови та літератури Лілія Абраменко з Сіверськодонецька разом із чоловіком вимушено залишила дім через повномасштабне російське вторгнення. Нині подружжя живе у Хмельницькому, а їхня оселя на Луганщині пошкоджена.

“Рік чи два я мріяла про повернення додому. А тепер дивлюся на фото рідного міста й розумію, що ніякого дому вже немає”, — говорить Лілія журналісту платформи “Свій дім”.

Зруйновані будинки у Сіверськодонецьку

Фото: тг-канал По Северу

Врятував евакуаційний потяг

До початку повномасштабної війни Лілія працювала у гімназії №16. У лютому 2022 року зібрала тривожну валізу — на всяк випадок. 

“Директор казав, що може початися велика війна, тому варто зібрати документи й бути готовими до евакуації. Тоді я подумала, що це просто профілактична бесіда. Проте валізу зібрала”, — згадала Лілія.

Зранку 24 лютого вона прокинулась о 6-й ранку, бо мала погане передчуття:

“Мені снилося щось недобре, що ми кудись з чоловіком біжимо та ховаємося від чогось. Я прокинулася, а його не було поруч, тому почала нервувати ще більше. Коли він зайшов до спальні, я заспокоїлась, але ненадовго. Від нього дізналась, що армія рф перетнула кордон та масово обстрілює українські міста”.

Наступний тиждень подружжя залишалося в місті, на роботу вони вже не вийшли. 

“Керівництво закликало всіх зберігати спокій та діяти за інструкціями. У перші дні було відносно тихо, а з 27 лютого вибухів стало багато. Ми не хотіли виїжджати, бо усюди було небезпечно. Однак, коли дізналися, що запустили евакуаційний потяг — вирішили не чекати, бо автівки у нас не було”.

Вирішили їхати на Хмельниччину, куди понад 10 років тому переїхали родичі чоловіка:

“Забрали те, що могли, та бігом у Лисичанськ на потяг. За таксі заплатили величезні гроші. Нас було п’ятеро: ми з чоловіком, його мама та мої батьки. Це було 3 березня, у нас купа валіз, на вокзалі — галас та хаос. Потяг йшов до Львова через Хмельницький — там нас і зустріли”. 

Родичі живуть у місті Красилів за 40 кілометрів від обласного центру. У них був вільний будинок, куди родина тимчасово заселилась:

“Там було затишно та комфортно. Багато знайомих, які виїжджали з Луганщини, ночували у спортзалах та школах. Нам з умовами пощастило — фактично люкс”.

Згодом подружжя переїхало до Хмельницького. Там вони знайшли нову роботу.

“Красилів — гарне місто, але маленьке, тому роботу знайти важко. Чоловік в мене автомеханік і в обласному центрі пропозицій більше. Я влаштувалася вчителькою в одну з приватних шкіл міста”, — розповідає Лілія.

Місто Хмельницький

Фото: Дмитро Блажкун

Квартира у Сіверськодонецьку дісталася у спадок

Бабуся та дідусь Лілії переїхали з росії до України в 1965 році — їм запропонували роботу та можливість отримати квартиру.

“Коли бабуся була жива, вона казала, що переїзд у Сіверськодонецьк був найкращим рішенням в її житті. Вони жили у Мурманську й вона жалілася на погані умови проживання та холод. А мій дідусь взагалі родом з Полтавщини та хотів повернутися на історичну батьківщину, тому все склалося”.

У 1977 році вони отримали двокімнатну квартиру в старих районах міста на вулиці Федоренка.

“Для мене ця оселя була спогадом про дитинство, бо на вихідні я завжди залишалася у бабусі з дідусем. Один зі спогадів — це запах меду та кориці, які постійно стояли на кухонному столі. Також у мене було власне оглядове місце на кріслі біля вікна, звідки я з біноклем спостерігала за птахами та людьми. У ті моменти відчувала себе якимось шпіоном”.

Після одруження Лілія з чоловіком заселилися саме в цю квартиру, яка дісталася їй у спадщину. Там вони жили наступні п’ять років.

“Дідусь, на жаль, помер понад 10 років тому. А бабусю мама з татом забрали до себе. Для нас, молодої родини, це була просто казка — власний сімейний куточок. Ми зробили ремонт, замінили сантехніку та купили нові меблі. Проте те саме крісло, на якому я сиділа у дитинстві, лишила на пам’ять”.

Наразі будинок частково зруйнований російськими обстрілами. Окупаційна влада розповідає про “запланований ремонт”:

“Ну як можна щось робити без власників? Фактично просто вибивають двері, заходять якісь невідомі люди та щось там роблять. А що, як, хто — невідомо. Ми розуміємо, що це просто показуха”. 

Гімназію, де Лілія працювала майже п’ять років, окупаційна влада почала відновлювати лише нещодавно, до цього майже 3 роки заклад стояв зруйнований.

Окупанти “відновлюють” гімназію №16 у Сіверськодонецьку

Фото: тг-канал По Северу

“Коли бачу фото, то згадую своїх учнів, шкільні лінійки та дзвоники. В моєму житті це зараз все є знову, але вдома це відчувалося зовсім інакше. Н”.

Читайте ще:

“Мріяли про заклад “Пацюк” у Сєвєродонецьку, а відкрили вареничну у Кривому Розі”. Історія Ольги Подлєсної

Випустила першу книгу після втрати дому. Історія Альони Рязанцевої з Сєвєродонецька