“Два будинки, один з яких я збудував власноруч, залишилися в окупації”. Історія Миколи Ружицького з Мілового на Луганщині
Луганська область
Приватний будинок
Адреса:
Луганська область
Два будинки, велике господарство і роки праці — усе це залишилося в окупованому Міловому на Луганщині. Після двох місяців життя під контролем російських військових родина Миколи Ружицького наважилася виїхати на вільну територію України. Наразі живуть у місті Олександрія на Кіровоградщині.
“Все, що у нас було з дружиною, довелося покинути. Однак це майно не варте того, аби ризикувати своїм здоров’ям та свободою. У нас ще все попереду”, — говорить чоловік журналісту платформи “Свій дім”.
Залізничний вокзал в Олександрії
Фото: Анна Лобода
Власноруч збудував будинок
Микола Ружицький народився в росії, але у 2002 році одружився з українкою й переїхав до неї — у селище Мілове на Луганщині.
“Це було поруч з селищем Чортковим, там був міст, який по факту є кордоном між Україною та рф. На ньому ми і познайомилися, коли я одного разу повертався додому з поїздки”.
У 2005 році Микола з Мариною втілили у життя свою мрію: купили власний будинок і почали його облаштовувати.
“Цю будівлю збудували у 1989 році, там було близько 100 квадратів, проте довгий час вона стояла без господарів. Коли ми її купили, там фактично були голі стіни. За два роки ми провели всі комунікації, зробили ремонт і облаштували двір”, — розповів Микола.
У 2013 вони подружжя збудувало ще один будинок поруч, який хотіли згодом передати у спадок синові:
“Я все зробив власноруч — це був цікавий досвід. Хоч за фахом я механік, а не будівельник, у мене все вийшло непогано. Спочатку облаштували його як літню кухню, а влітку там і спали. Там фундамент не такий високий, ближче до землі, тому вночі було прохолодніше”.
На момент початку великої війни у родини було два будинки загальною площею понад 180 квадратних метрів, дві корови, багато інших тварин, а також три теплиці, де вирощували овочі на продаж.
“Народився в росії, але завжди вважав себе українцем”
Незважаючи на те, що Микола народився в рф, чоловік завжди вважав себе українцем.
“У нас майже всі у станиці в Ростовській області говорили з українським акцентом і було багато українських слів. А коли до нас приїжджали люди з інших регіонів рф, то вони місцевих називали “хохлами”. Тому якогось споріднення з російської культурою або народом я ніколи не відчував, як і мої батьки”.
Після одруження з Мариною, Микола одразу вирішив, що житимуть вони в Україні. Він почав вчити мову, а в 2005 році отримав громадянство:
“Спочатку хотів поїхати до Черкас, Полтави або Кропивницького. Мої батьки казали, що наші пращури з цих регіонів, тому я мріяв повернутися до свого коріння. Але у дружини в Міловому була хвора мама, за якою був потрібен догляд, тому довелося переїхати туди. І я ніколи не жалкував про це рішення — селище мені сподобалося і нам там було добре”.
Життя в Україні та події 2014 року
Про те, що росіяни планують повномасштабне вторгнення в Україну, чоловік знав ще з 2014 року після часткової окупації регіону:
“Ще в 2000-х роках, коли я жив в росії, по телебаченню казали негативні речі про Україну. Проте після переїзду в Мілове я “випав” з цих новин. Лише після подій 2014 року, які на щастя оминули наше селище, я поїхав провідати батьків і ввімкнув телевізор: там я й дізнався про “фашистів, бандерівців, нацистів, київську хунту, розіп’ятих дітей” та іншу маячню. Було відчуття, що цю брехню показують, аби виправдати повномасштабний напад на Україну. Проте я був здивований, що цього не сталося вже тоді — у 2015-16 роках”.
Селище Мілове на Луганщині
Фото: Микола Скурідін
У 2017 році Микола забрав своїх літніх батьків — була потрібна допомога з онуком та й жити в росії вони не хотіли. А у лютому 2022 року російська армія відкрито напала на Україну.
“Я почав думати, куди і як виїхати, проте події розвивалися занадто швидко. Зранку 24 лютого уже прокинувся від обстрілів, а о шостій ранку вулицями нашого селища їхала техніка з росіянами. Це був шок — вони просто зайшли та зайняли всі адмінбудівлі, а наші прапори замінили своїми”.
Життя в окупаці
Росіяни швидко почали впроваджувати свої правила та шукати проукраїнських громадян: ходили по будинкам та перевіряли, хто і як живе.
“Вони називали це “турботою про безпеку”, проте ми зрозуміли, що вони просто перевіряють населення на лояльність та на наявність в оселях чогось “забороненого”. Я не військовий, проте трішки займався волонтерством в 2018 році — лагодив хлопцям із ЗСУ техніку. Також багато хто з місцевих знав мою громадянську позицію. Тому я переживав, що проросійські зрадники рано чи пізно покажуть на мене пальцем”.
Жити в окупації було важко, а після новин про зникнення людей, Микола з дружиною та сином вирішили евакуюватися:
“Армія рф наступала й фактично вже підійшла до Сіверськодонецька й Лисичанська. Ми вирішили, що треба тікати негайно. Але мої батьки вирішили залишитися й доглядати за майном. Тато тоді сказав: “Ну що вони зроблять пенсіонерам?””, — згадує чоловік.
У середині травня Микола з дружиною та сином поїхали до Луганська, звідти у Ростов-на-Дону, а далі через Крим у Мелітополь, звідки родина планувала поїхати на вільну територію Запорізької області.
“Я тоді активно вивчав усі шляхи, як покинути окуповані території. Найкращий варіант — через окуповану Василівку й далі на Запоріжжя. Люди писали, що їхали через Бердянськ і навіть Маріуполь, проте ми не ризикнули та поїхали в об’їзд — через південь росії. Це було значно дорожче, проте безпечніше. Але я переживав, чи пропустять нас на кордоні Луганщини з Ростовською областю. Коли прикордонник побачив, що я народився в рф, то почав усміхатися й вітати зі “звільненням”. Пам’ятаю, як скалився йому у відповідь і подумки молився, щоб він не почав щось питати”.
Зрештою, коли родина дісталася Мелітополя, далі рушили у місто Василівка. Після 25 травня 2022 року вони були у Запоріжжі, де переселенцям допомагали гуманітарні та благодійні організації:
“Тоді у нас був лише один план – врятуватися з окупації. Що робити далі ми тоді не думали. Нас добре зустріли та домогли. Зокрема нам надали тимчасове житло, їжу, одяг та предмети особистої гігієни”.
Декілька місяців вони жили в одному з гуртожитків Запоріжжя, проте Микола вирішив вивезти родину у більш безпечний регіон:
“Восени 2022 року росіяни почали масово обстрілювати місто, декілька разів влучили в багатоповерхові будинки. Після однієї з таких ночей я прокинувся й сказав: “Досить!”. Я не для того рятувався з окупації, щоб тепер сидіти тут й боятися обстрілів”.
У жовтні 2022 року Микола з родиною переїхав до міста Олександрія на Кіровоградщині.
Місто Олександрія на Кіровоградщині
Фото: Марія Ковальчук
“Бійтеся своїх бажань, як то кажуть. Я опинився в центральній Україні, як колись і хотів. Ще в Запоріжжі я активно шукав роботу, проте пропозицій гарних не було. А тут на моє резюме відгукнулися з СТО, яка допомагала ремонтувати військову техніку, і я одразу погодився. Спочатку ми зняли будинок, а потім військовий, який був нашим клієнтом, дав нам у користування будинок своєї мами, яка виїхала за кордон”.
Батьки виїхали з окупації через рік
Протягом 2023 року Микола разом з дружиною намагалися почати життя заново.
“Дружина займалася сином, адже всі ці події припали на найскладніший період — підлітковий вік. У 2022 році йому було лише 12 років. В Олександрії він трішки освоївся, знайшов собі друзів у дворі. Щоб йому було легше адаптуватися віддали його в місцеву школу, бо онлайн навчання — це несерйозно”.
Батьки Миколи залишалися в окупації, і найбільш за все він хотів забрати їх до себе:
“Коли ми прощалися у 2022 році, то просили їх продати майно, щоб після влаштування на новому місці, вони приїхали до нас. Вони продали корів, свиней і майже всіх птахів. А ось з будинками була проблема. Батько звертався до російського нотаріуса, але йому сказали, що для будь-яких маніпуляцій з майном потрібна моя присутність та дружини, бо все на нас записано. Дистанційно зробити цього не можна, і оформити довіреність теж. Тобто вони зробили так, щоб продати нерухомість можна було лише в росії”.
Зрештою батьки залишили все і наважилися виїхати — через північ росії, балтійські країни, Польщу, а вже на Львівщині їх зустрів син.
“Мама за тим будинком плакала більше, ніж я. На щастя я їм зробив українське громадянство ще у 2018 році. За російськими документами вони б до нас не потрапили. Ми всі знову разом, а це — найголовніше. Майно — це лише речі”.
Наразі обидва будинки родини на Луганщині закинуті, а в одному з них наприкінці вересня невідомі розбили вікна. Чи вкрали щось — невідомо. Після звільнення рідного селища та Луганщини Микола з дружиною планують повернутися додому.
“Якщо там щось залишитися — буде добре, а якщо ні, то відновимо. Досвід будівництва у мене вже є”.
Читайте ще: