Історії, які ви нам розповіли

головна / Історії, які ви нам розповіли / Бахмут

Історії, які ви нам розповіли
Багатоквартирний будинок

“Дітям поклала у кишені записки з їхніми іменами на випадок, якщо щось трапиться”. Історія Міли Волосюк

Донецька область , Бахмутський район , Бахмут / Ювілейна , 32/24

Міла Волосюк з трьома дітьми живе в гуртожитку Львова — одна кімната на всіх, загальна кухня та санвузол. Молодший син малює та грається на стільці, бо окремого столу немає. Мама каже, що вже звик і не пам’ятає, як було затишно в бахмутській квартирі, яку знищили російські окупанти. Там на Донеччині залишилися руїни рідного дому та могила тата, який загинув від ворожих обстрілів. 

До великої війни, у січні 2022 року, Міла нарешті завершила ремонт, а її батько повністю облаштував свій дім в іншому районі міста. На згадку залишилися лише світлини в телефоні. 

Контузія та нерозірвана ракета

“24 лютого мав бути звичайним днем. Але ми прокинулись від вибухів, як і вся Україна, о четвертій ранку. Півтора місяця жили під обстрілами, снаряди прилітали у військові частини, в училище, в будинки. До останнього нам не хотілось виїжджати. Поступово в місті почались проблеми з продуктами, картки не працювали, снаряд прилетів у завод шампанських вин, у приватний будинок. Постраждали цивільні, одна жінка мого віку залишилась без ноги. Все це дуже лякало. Ми думали сховатись у бомбосховищі, але у мене донька з аутизмом, яка боїться навіть в темний коридор виходити. А в укриттях маленькі, темні та холодні кімнати тому це було неможливо”, — розповіла Міла журналістці Свій дім.

Вона пригадує епізод, коли від чергового вибуху у квартирі відкрило балкон. 

Коли впевнилась, що діти в безпеці, пішла вимкнути світло та газ. Почалися наступні прильоти, її контузило вибуховою хвилею. Знадобилося кілька днів, щоб прийти в норму.

“Багато родичів з росії кликали нас до себе, але я категорично відмовилась”

“До мене мама приходила, підтримували одне одного та відволікали дітей. Від обстрілів ховалися у щойно відремонтованому коридорі. Там звісно було затишно, але сидіти на підлозі й за таких обставин ніхто не хотів. Для меншого сина перенесли дитяче ліжко. Одного дня я поїхала шукати по місту валізу й побачила нерозірвану ракету, яка стирчала з асфальту. Одразу промайнула думка, а щоб було, якби вона розлетілася? Потім почало прилітати поруч з домом, сусіди виїжджали та казали: “Як ти будеш тут з дітьми сама?. Коли врешті-решт надумали їхати, то у під’їзді залишались п’ятеро людей. Багато родичів з росії кликали нас до себе, та я категорично відмовилась. Я б не змогла жити в тій країні, знаючи про все те зло, яке вони вчинили нашим людям та Україні”, — каже вона.

Міла збирала найнеобхідніші речі для евакуації. А дітям в кишені поклала записку з їхніми іменами та номера телефонів. На випадок, якщо щось станеться.

“Могли бути на краматорському вокзалі в день теракту. Нас врятував янгол-охоронець”

“Ми збиралися їхати 8 квітня 2022 року з краматорського вокзалу. А 6-го подзвонив перевізник і сказав, що є додатковий автобус. Тому не стали чекати. Замовили таксі до Слов’янська. За 45 км дороги таксист захотів оплату в 1500 грн. Дорого, але іншого вибору в нас не було. А зі Слов’янська їхав автобус — це ще 16000 грн. Чекали на нього майже 6 годин і весь цей час гула сирена. Було дуже тяжко. Але поліцейські трішки підняли настрій нашим дітям – покатали їх на своїй машині. Для хлопчиків це була ціла пригода. Коли вже виїхали, то по дорозі бачили великі колони, що везли “груз 200”, евакуаційні автобуси, фури з гуманітарною допомогою. Ми подолали понад 1000 км з дітьми на руках, більш ніж 24 години на краєчку сидіння та весь час розмовляли з водієм, щоб він не заснув. Зараз думаю, що це диво, що ми взагалі доїхали. Це була вкрай важка поїздка, але всі розуміли, що їдуть не на курорт, а рятують життя”

Родина опинилася на pаході України, де наступного дня дізналися про теракт на вокзалі у Краматорську. Міла каже, що їх врятував янгол-охоронець. Якби не дзвінок перевізника про додатковий автобус, вона б з дітьми була теж там. 

“Львів зустрів дощем та сиреною. Небо плакало разом з нами”

“Я залишила свою маму з дітьми в наметі ДСНС, а сама пішла по гарячий чай, їжу та шукати якийсь прихисток. Побачила волонтера у блакитній жилетці, запитала про кімнату відпочинку. Його звали Олексій. Розповів про варіанти виїзду за кордон, якомога далі від війни, але мені дуже хотілось бути у своїй країні. Він посадив нас в машину, чомусь я не боялась, що незнайома людина вестиме нас невідомо куди, ми йому довірились і він став нашим героєм та рятівником. Я не пам’ятаю як ми приїхали, хто ніс наші речі, як нас зустріли. Нас розмістили при церкві. Тільки коли зайшли в приміщення, мій мозок зрозумів, що тут можна розслабитись, ні про що не хвилюватись та відпочити за всі невиспані з 24 лютого ночі”. 

При церкві родина була 7 місяців. А зараз живе в одному з гуртожитків Львова. Наймати окреме житло не можуть, бо ціни на оренду високі. Від безвихіддя є думки щодо виїзду за кордон. Але це важке рішення. 

“Інколи кажу рідним — давайте шукати якесь недороге житло в оренду, а найменший син не хоче. Так звик до цієї загальної кімнати, хоч ліпить та малює на стільці, бо окремого столу немає. Він вже й не пам’ятає, як було інакше. А про те, щоб купити власне житло, взагалі мова не йде. За що? Навіть якщо брати кредит на 30 років, то моя зарплата не дозволяє внести початковий внесок”. 

У Бахмуті залишились руїни дому та могила батька

Міла сумує за домом у Бахмуті, де перед цим рік робила ремонт. Але його вже немає. Про перші руйнування повідомила сусідка. Був прильот на балкон, але кондиціонер ще висів. Згодом уламок залетів у вікно, пробив холодильник. А навесні 2023 року влучило прямо в її під’їзд. Коли жінка виїжджала, то вмовила маму поїхати з нею, а брат і батько залишилися. Брат зміг вибратися з міста у 2023 році. І довго не наважувався сказати рідним, що тато загинув від обстрілів.

“Вже рік минув, а я досі не оговталась. Знаю, що батька вбили ворожі обстріли, коли він ходив ловити зв’язок. Подробиці ми не обговорювали, це найболючіша тема для всіх. Мого чоловіка вже 5 років немає, а тепер і батька. Я хотіла поїхати за ним та вмовити евакуюватися. Навіть шукала, де купити бронежилет, але не встигла”.

Допомогти родині можна за реквізитами: 5417 3301 0220 6569 (Волосюк Людмила).

Читайте ще: Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків

Юлія Ступка / 28.06.2024

поділитись у соцмережах

Рекомендуємо прочитати

Приватний будинок

Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків

Олександр Руденко родом із Запорізької області. Зараз ця територія окупована, як і місто Соледар, де він прожив майже 30 років. На Донеччину переїхав після весілля. Це батьківщина його дружини Валентини....

читати історію

Приватний будинок

Новий дім для шістьох дітей, 12 собак та котів. Історія родини Павлових, які евакуювалися, щоб не потрапити в окупацію

За шість років до початку великої війни багатодітна родина психологині Юлії Павлової переїхала з Запоріжжя в село Українка. Там запустили проєкт, за яким будували житло для прийомних родин і дитячих...

читати історію

Рекомендуємо прочитати

Приватний будинок

Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків

Приватний будинок

Новий дім для шістьох дітей, 12 собак та котів. Історія родини Павлових, які евакуювалися, щоб не потрапити в окупацію

Приватний будинок

“Наше село було в окупації майже 8 місяців. Після звільнення ми прожили спокійно лише три дні”. Історія Михайла Гречаного

Об'єкт культури

Олексій Скоркін залишив банківську сферу й відкрив музей борщу та сала. Окупанти знищили унікальну хатинку на Сумщині

Багатоквартирний будинок

“Квартира згоріла 2 роки тому через російські обстріли. Живемо без комунікацій та не знаємо, що буде з нашим будинком”. Історія Світлани Орєхової

Що треба фіксувати першочергово — зруйновану інфраструктуру чи житло? Читайте в кейс-стаді “Святогірськ 2:0”

Приватний будинок

Живемо на Тернопільщині та мріємо купити дім, який орендуємо. Історія Ольги Дудченко

Приватний будинок

“Плачу, коли згадую дім. А чоловік не дозволяє викидати стару футболку. Каже, що буде її в Бахмуті носити”. Історія Тетяни Буковцової