“На згадку про дім залишилася коробка ялинкових іграшок та сімейні фотоальбоми”. Історія Марини Коваленко з Луганщини

Марина Коваленко (ім’я змінено з міркувань безпеки) — історикиня з Луганщини. Зараз вона живе в Києві та працює в архіві, який займається документуванням воєнних злочинів рф проти України. Команда збирає свідчення про злочини, здійснені російською армією на території України. Є що розказати і самій Марині: в Лисичанську російські окупанти зруйнували будинок її бабусі, а в Сіверськодонецьку —  пограбували квартиру мами. Проте про ці факти вона наразі не може розказати публічно, адже переживає за родичів, які залишилися в окупації.

На момент початку повномасштабного вторгнення рф Марина була студенткою київського університету, де вивчала археологію. Вона до останнього сподівалася, що новини про стягування техніки та військові навчання росіян — це лише метод залякування. 

“Не могла я уявити, що вони можуть напасти відкрито. Навесні 21-го року росіяни вже погрожували, коли стягували війська до кордону та демонстративно брязкали зброєю, але зрештою нічого не сталося. Я була впевнена, що цього разу все залишиться, як і раніше”, — розповіла Марина журналісту “Свій дім”.

Велику війну зустріла в Києві, а рідні були на Луганщині

Зранку 24 лютого 2022 року Марина прокинулася від гуркоту літака, що пролетів над будинком. Розплющивши очі, вона побачила свого хлопця, який вже сидів з телефоном у руках і гортав новини.

“Це десь о п’ятій ранку було. Так я і дізналася, що почалася велика війна. Відразу подзвонила мамі, яка була в Сіверськодонецьку і попросила її заправити машину та поїхати до бабусі в Лисичанськ. Я одразу згадала 2014 рік, коли у нас на Луганщині були бойові дії: як люди скуповували продукти, бо розуміли, що можуть бути проблеми з їхнім постачанням. У день повномасштабного вторгнення у столиці зранку черг на касі не було. До мого здивування, кияни не побігли купувати сіль, хліб та цукор. Мені навіть запам’яталося, як продавчині повільно ходили по залу та спокійно обговорювали новини. Складалося враження, що нічого особливого не сталося. Ажіотаж почався ближче до дев’ятої години”, — згадує вона.

25 лютого Марина з хлопцем виїхали на Черкащину. Мама з бабусею евакуювалися з Луганщини до Дніпра. На Київщину всі вони поїхали у травні 2022 року, коли окупантів тут вже не було. Зараз родина винаймає житло в столиці. Повертатися додому навіть у разі звільнення області вони не планують. 

Житло у Сіверськодонецьку пограбоване, а в Лисичанську — зруйноване

Окупанти захопили Сіверськодонецьк та Лисичанськ влітку 2022 року. До цього родині вдалося врятувати частину особистих речей. 

“Багато чого змогли забрати з маминої квартири та бабусиного будинку. Вивезли сімейні фотоальбоми та колекцію старих ялинкових іграшок — вона для нас особливо цінна. В Лисичанську була фабрика, де їх виготовляли, тому це пам’ять про рідну Луганщину”, — каже дівчина.

Про стан житла, яке залишилося в окупації, дізналися пізніше від знайомих, які залишилися, а також з місцевих пабліків:

“Нам відомо, що квартира в Сіверськодонецьку майже не постраждала через бойові дії. Я думаю, що вона вже давно розграбована, але сам дім стоїть. Вона знаходиться в районі Льодового палацу, який росіяни знищили під час захоплення міста”.

Будинку в Лисичанську пощастило менше. Наприкінці червня 2022 року снаряд впав за пів метра від стіни, де була кімната Марини. Вибуховою хвилею пошкодило стіни, вікна та покрівлю. Також після удару була пожежа:

“Будівля стоїть, але в зруйнованому та непридатному для життя стані. Окупанти лазили там та щось шукали. Фото нам скидали сусіди. За понад 2,5 роки ситуація погіршилася, бо всередину потрапляє вода та сніг. Його дідусь та бабуся збудували власноруч у 1970-роках. Це була двоповерхова оселя на п’ять кімнат”.

Наше завдання — зберегти пам’ять для нащадків

Марина за освітою археологиня, проте зв’язала своє життя з архівною справою. Раніше дівчина працювала в одному з державних архівів України, але з 2024-го року перейшла в установу, головна спеціалізація якої — документування війни.

“Наша назва — Ukraine War Archive, і ми збираємо весь комплекс інформації про війну: обстріли, руйнування, свідчення, воєнні злочини тощо. Я шукаю регіональних партнерів, зокрема й серед медіа, та пропоную їм передати нам їхні свідчення, документи, статті, щоб створити єдиний реєстр матеріалів, пов‘язаних з повномасштабним російським вторгненням в Україну”, — розповідає Марина.

Головна мета цієї ініціативи, каже історикиня, — зберегти спогади про війну для нащадків, щоб через 20, 50, 100 років люди не забували, що зробили окупанти. Крім того, Марина займається дослідженням минулого своєї родини та створює генеалогічне дерево:

“Загалом я дуже сумую за домом, бо наше коріння на Луганщині. Зараз я активно досліджую історію нашого роду. Але це важко, бо всі документи в окупації, деякі навіть з 2014 року — я про архіви Луганська, Алчевська та інших міст півдня області. Ті шматочки, які вдалося відшукати, дали мені інформацію, що мій прапрадід народився в Лисичанську в 1900 році. Тепер я намагаюся знайти, звідки були його батьки”.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще:

Веде YouTube-канал, де розповідає про рідну Луганщину. Історія двічі переселенця та викладача Олександра Набоки

“На день народження отримала повідомлення, що наш будинок згорів після обстрілів”. Історія Віри Шаповалової

“Дім у Макіївці — в окупації. Будинок у Краматорську залишили через обстріли. Тепер купили нове житло на Черкащині”. Історія двічі переселенця Олексія Демка