“Наші захисники мають відчувати підтримку, де б ми не були”. Історія Лесі Мирошниченко, яка втратила дім та опинилася в Польщі

“Квартиру в Лимані отримав мій дід, коли працював на силікатному заводі. В ній народилася моя мама та її брат. Туди я принесла свого синочка з пологового будинку. Це була велика та гарна трикімнатна квартира. З 60-х років там прожило 4 покоління. А прийшла росія і забрала в нас все”, — розповіла журналістці “Свій дім” Леся Мирошниченко. 

Вона жила в Лимані разом з сином та дядьком. На життя заробляла шиттям та вишивкою і завжди любила творчу роботу. Дядя був помічником машиніста. Перед початком великої війни в будинку, де вони жили, повністю замінили дах, відремонтували та пофарбували стіни:

“Він став як новенький. Ми якраз планували ремонтувати квартиру. Але цього не сталося”.

“Куди повертатися — ми не знаємо”

На другий день великої війни Леся разом з сином поїхали до її мами в село Вірнопілля Харківської області. За тиждень там пропав газ, а ввечері — світло. Російська авіація бомбила Ізюм. Наступного дня вони вирішили їхати далі. 

“У потязі на Львів, мені зателефонували друзі, які чекали нас у Польщі. І ми поїхали одразу за кордон”.

Дядько Лесі ще до середини квітня залишався в Лимані, але коли почалися обстріли міста теж виїхав. Зараз зі знайомими винаймає квартиру у Кіровоградській області.

Про руйнування будинку Леся дізналася від дядька, який надіслав фото знищеного житла. 

“На жаль, наша квартира не приватизована. Дядя завжди казав “все одно, вона наша”, а тепер ми залишилися ні з чим. Думали, що повернемось до мами в село, але її будинок також зруйнований. Я навіть шукала можливості заселитися в модульний будинок в інших містах, але відмовляють”.

Життя в Польщі та робота на фабриці

Леся з рідними живе в селі біля Познані. Міського транспорту там немає, але змінити місце проживання не можуть — житло в місті набагато дорожче. Син спочатку ходив до польської школи, але згодом став займатися онлайн в українській. Мама жінки онкохвора і проходить лікування. 

Олеся працює швачкою на фабриці, яка виробляє медичні вироби.

“Спочатку я мала працювати на фабриці лише місяць. Потім роботу продовжили ще на три, півроку і так далі. Так я і залишилася тут. Також періодично прибираю квартири, щоб додатково заробити” 

Допомогти Лесі можна за реквізитами: 5168745166412376 

Артем Безрук, адвокат:

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проєкту «Права людини в дії», який виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.Американський народ, через USAID, надає економічну та гуманітарну допомогу по всьому світу понад 55 років. В Україні допомога USAID надається у таких сферах як: економічний розвиток, демократія та управління, охорона здоров’я і соціальний сектор. Починаючи з 1992 р., Агентство США з міжнародного розвитку надало Україні технічну та гуманітарну допомогу на суму 1,8 мільярда доларів. Детальнішу інформацію про програми USAID в Україні можна отримати на офіційному веб-сайті USAID http://ukraine.usaid.gov та сторінці у Facebook https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Читати по темі: “Дім зруйнований. Купити новий я не можу. І розраховувати на чиюсь допомогу також”. Історія Юлії Рахманової