Веде YouTube-канал, де розповідає про рідну Луганщину. Історія двічі переселенця та викладача Олександра Набоки

Олександр Набока, викладач і професор Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, двічі був змушений залишити дім через окупантів. У 2014 році він покинув рідний Луганськ через захоплення міста російськими бойовиками, а у 2022-му виїхав зі Старобільська. Після важкого місяця в окупації він зумів вивезти родину на Закарпаття, де вони розпочали нове життя. Попри всі труднощі, пан Олександр продовжує займатися науковою та викладацькою діяльністю. Він веде власний YouTube-канал, співпрацює зі ЗМІ, активно розповідаючи про історію сходу України: від цікавих фактів про українську спадщину регіону до спростування російських міфів.

Олександр — корінний луганчанин. У найсхіднішому місті країни він закінчив школу і вступив до Луганського національного університету ім. Т. Шевченка, де продовжив працювати після закінчення навчання.

“Я народився на вулиці Пушкінський — одній з найстаріших у місті. Потім ми переїхали до південних районів, де батьки отримали квартиру в новобудові. В 1997 році я вступив до університету, у 2002 — до аспірантури, а у 2006-му захистив дисертацію на тему: “Тайвань та політика Великобританії в Південно-Східній Азії в 20-90-х роках XIX століття”. Ідея стати викладачем з’явилася на останніх курсах, а пристрасть до вивчення минулого була ще з дитинства. Іншого, в принципі, я нічого і не вмів, тому займався історією, причому робив це поглиблено та з зацікавленням. Також в університеті мене приваблювала академічна свобода, адже школа — це суто за методичками, без досліджень”, — розповідає Олександр Набока журналісту “Свій Дім”.

Заради дослідження наукової теми їздив в Китай 

Після захисту дисертації пан Олександр активно займався науковою діяльністю, а в 2012 році отримав звання доцента. А на момент 2014 року чоловік навчався в докторантурі. Нині його викладацький досвід становить понад 20 років.

“Напередодні заворушень на Луганщині я  розширив наукову тему і вона стала такою: “Політика США на Далекому Сході в 30-70-х роках XIX століття”. Тобто від Тайваню до Японії та Китаю. В Піднебесну я навіть їздив в експедицію. Це був 2013 рік. А після повернення, спираючись на отримані знання, читав лекції нашим студентам”, — розповідає пан Олександр.

У 2012 році чоловік одружився, а напередодні подій 2014 року дізнався, що стане батьком.

“Ми жили в тій батьківській квартирі, яку вони отримали ще у 1980-х роках. Це двокімнатна оселя в спальному районі міста. В 2013 році зробили там ремонт. Поруч були мальовничі місця, особливо балка. Знайомі, які залишилися в окупації, написали, що наразі квартира пустує”.

Політичні суперечки на кафедрі

Після початку Революції Гідності та заворушень в Луганську Олександр Набока зіткнувся з непорозумінням з боку університетських колег:

“Знаєте, в ті роки я не виглядав особливо проукраїнською людиною, не можна було сказати, що я був націоналістом. Але в якийсь момент сам характер ситуації, риторика, проросійські “наїзди”, ксенофобія й зневажливе ставлення до України почали викликати якусь відразу. Мені стало неприємно, особливо йшлося про колег-викладачів, які підтримали окупантів”. 

Освітяни, що працювали на кафедрі разом з паном Олександром на початку всіх подій вели інтелігентну полеміку. Однак з часом спілкування дедалі більше перетворювалося на сварки, і в певний момент суперечки набрали загрозливих обертів:

“Спочатку усі ці розмови мали характер дискусії. Ми, як науковці, намагалися вивчати та шукати істину. Проте згодом стало зрозумілим, що або ти займаєш позицію більшості, або не відкриваєш рота. З’явилася ще й взаємна недовіра — страх, що хтось може тебе “здати””. 

Для луганчан війна почалася в 2014 році

“Для багатьох луганчан війна почалася 2 червня, коли стався вибух в приміщенні Луганської ОДА. Для жителів південних кварталів все почалося раніше — о четвертій ранку того ж дня. Біля нас була прикордонна застава. І там був бій, від якого ми прокинулися. Дружина вагітна, ми на емоціях, на нервах. В цей день ми прийняли остаточне рішення про виїзд з міста. Було дуже страшно, не хотілося, але треба було. 6 червня 2014 року ми покинули Луганськ”.

Напередодні евакуації з міста одна з заступниць директора факультету звернулася до пана Олександра і звинуватила чоловіка в тому, що він підтримує “українських націоналістів”.

“Окупанти вже тоді фактично повністю встановили контроль над усіма сферами життя міста. Завдяки російській пропаганді у містян почала домінувати версія про ракетний удар по ОДА з борта літака українських ВВС. І ось вся наша спільнота почала питати мене, як я можу підтримувати українських військових. Тоді вони ще не знали, що таке ракетний удар з літака по будівлі, який ми вже побачили після повномасштабного вторгнення рф”.

Переїзд до Старобільська та звання доктора наук

Коли Олександр з дружиною виїхали з Луганська, то опинилися в Києві. Згодом перебралися на Закарпаття і тимчасово жили у родичів в Ужгороді.

“У 2017 році я захистив докторську дисертацію і мене запросили очолити кафедру історії України в нашому луганському університеті, який переїхав до Старобільська, де раніше була його філія. У місті нам виділили кімнату в гуртожитку, а згодом — там же окрему квартиру. Назвемо це ректорським номером з власною ванною кімнатою”, — згадує він. 

Цей період життя, за словами викладача, був прогресивним та плідним. І не лише на науковому поприщі. 

“Після здобуття звання доктора історичних наук та обіймання посади завідувача кафедри історії України зросла моя суспільна та наукова значущість, і з’явилася нова сфера наукових інтересів. А саме —  історичне краєзнавство, бо у певний момент для жителів Луганщини це стало дуже актуальним. Люди хотіли знати, чому ми українці, а не росіяни, звідки наше корінння та чому в наших містах поширена російська мова. Український та європейський спадок міст та сіл області — це була величезна прогалина в історії регіону, яку треба була заповнити. Це, зокрема, стосувалося й спростування російської теорії про заселення та фактичне заснування більшості населених пунктів області. Все це потребувало ґрунтовного та змістовного вивчення. За ці роки ми з однодумцями з’ясували багато цікавого. Зокрема, п’ять фактів українськості нашого регіону:

1. В XVI столітті на Новопсковщині існував археологічний об’єкт Рудня. Це організоване вихідцями з Гетьманщини в XVI-XVII столітті металургійне виробництво — прообраз сучасної металургії. Не Катерининські заводи від 1796 року, а, по факту, козацька кузня.

2. У селі Преображене на Сватівщині знаходиться печерний комплекс, створений в козацькій духовній традиції, подібно до Києво-Печерської лаври.

3. Можливий факт перебування Байди-Вишневецького та його козаків у 1558 році на території Новопсковського району. Це теорія, але я певен, що так і було. В тих роках він служив російському цареві Івану Грозному й приїжджав на територію сучасної Луганщини. 

4. Міст між Лисичанськом та Старобільськом був фактично бродом, яким здійснювалося сполучення між степом татарським, що починався в районі Лисичанська і Сіверською Україною. Це було доведено вже нині покійним відомим сіверськодонецьким краєзнавцем Сергієм Калинюком, але ми дослідили це ще глибше.

5. З XIV століття в районі Нижньотеплого (Станично-Луганський район), існував форт або укріплення, яке, вірогідно, належало Великому князівству Литовському й було найсхіднішим з подібних.

Інтерв’ю про Луганщину напередодні великої війни

Олександр Набока завжди був відкритим для журналістів — свої перші коментарі для ЗМІ він давав ще під час життя в Луганську, зосереджуючись на історії міста, його пам’ятках та видатних постатях. Згодом у відомому в Луганську прогресивному клубі “Чіллаут Донбас”, читав тематичні лекції та запрошував медійників. Але справжнім лідером думок пан Олександр став вже у період свого старобільського життя. 

“Перетворення мене на інфлюенсера приходиться саме на цей період. Це були різні коментарі та інтерв’ю — від коротких до великих. Проте піком тодішніх моїх краєзнавчих досягнень була розмова з Сергієм Івановим на ютуб-каналі “Ісландія”, яке ми зробили буквально за кілька днів до початку великої війни. Заради цього я навіть їздив у Київ”.

Напад росіян не здивував

Напередодні вторгнення рф професор відкрив у Старобільську нову аудиторію для лекцій. Облаштувати її допомогли колишні студенти, які виступили спонсорами.

“Ввечері 23 лютого 2022 року я провів там перше й останнє заняття. Я був щасливий, мені було добре, тому й вірити в погане не хотілося. Хоча логіка подій підказувала інше: політична поведінка путіна завжди характеризувалася нагнітанням ситуації та доведенням її до, здавалося б, абсурду. Це фірмовий метод спецслужбістів з КДБ, — розповідає викладач. — Тоді я багато читав і аналізував інформацію з різних джерел, аби все ж таки зрозуміти — чи станеться відкритий напад? Я думав, що так, проте напередодні вторгнення я прочитав опозиційні російські телеграм-канали, які заперечили цю інформацію. Це мене заспокоїло, адже саме вони розганяли інформацію про напад, а тут відмовилися. Я подумав, що хтось з них все ж таки мав якісь контакт з верхівкою російського керівництва й отримали інсайд, що нічого не буде. Тому мене це якось заспокоїло. Проте вже 23 лютого вночі, коли я дивився новини, відчувалася тривога, що щось буде — так і сталося”.

Зранку наступного дня чоловік почув перші вибухи. Його дружина, яка працювала на швидкій у Лисичанську вахтовим методом, зателефонувала о 6:00 ранку й повідомила невтішні новини.

“Через 15 хвилин стався ще один вибух. Увесь день ми з сином просиділи вдома. Навколо гуділа військова техніка, а ближче до вечора бої вже розпочалися в районі Старобільська”, — пригадує він. 

Найстрашніший місяць у житті

На початку березня 2022 року росіяни окупували Старобільськ. Виїхати одразу родина Олександра не змогла. Чоловік хвилювався, що окупанти можуть у будь-який момент постукати у двері через його активну просвітницьку діяльність, пов’язану з українською історією Луганщини.

“Це був найстрашніший місяць в житті, його ні з чим не порівняти. Я розумів, що кожен стукіт у двері — це люди у формі. Й питань вони не ставитимуть. Потім говорили, що моє ім’я фігурувало в якихось окупаційних списках. Було постійно почуття небезпеки”, — говорить пан Олександр. 

Після окупації росіяни зайняли один з корпусів університету, де організували свою базу. Декілька тижнів викладачів не чіпали, проте в другій половині березня ситуація змінилася:

“До нас приїхала ректорка псевдо університету, який функціонував в Луганську при оккупантах. Вона пояснила правила та умови і запропонувала колегам, які ще були в гуртожитку, прийти на якусь нараду, де вирішувалася доля закладу. Більшість колег відмовилися працювати на загарбників. Наше щастя, що тоді перевізники ще вивозили людей — 20 березня я з родиною покинув окуповані території. Для мене це другий день народження, без перебільшення. Це було диво, що мене не чіпали й ми змогли виїхати звідти неушкодженими. Згадую й цікавий факт —  у моїх речах була грамота від руху підтримки закарпатських військових — волонтерської організації, з якою я співпрацював, коли жив на Закарпатті. Я не знав, що вона була серед документів, які ми збирали, коли тікали. Уявляю, що було б, якби її знайшли під час перевірки на російському блокпосту”.

Після евакуації зі Старобільська родина опинилася в Дніпрі — у тимчасовому пункті для переселенців. Потім поїхали до друзів у Львів, а тоді вже — до Ужгорода. Наразі родина викладача живе у місті Перечин на Закарпатті. 

Повертатися на малу батьківщину пан Олександр не планує навіть у разі звільнення території від окупантів:

“Колись потрібно буде приїхати, подивитися на все це та попрощатися. Але 2022 рік став рубіконом, після якого повернення додому неможливе. Не хочу знову пережити все це, мені з головою вистачило перших двох разів”.

П’єси, вистави та краєзнавство

Наразі пан Олександр продовжує викладацьку діяльність, дає інтерв’ю різним виданням, курує низку мистецьких проєктів та веде власний ютуб-канал.

“Я разом з однодумцями працюю над п’єсами для українських театрів. А почали це робити ще вдома. Зараз я пробую себе у ролі драматурга. Нещодавно нашу виставу поставив Одеський театр імені Василька — це п’єса “Карпатський Вестерн”. Ще раніше була була п’єса “Консерва”, її ставили у Луцьку. Були й декілька кінопроєктів, в тому числі міжнародних. Зокрема на основі одного з наших сценаріїв триває робота над серіалом, який знімають у Польщі”.

Розвивається пан Олександр і у своїй науковій роботі — у 2023 році він отримав звання професора та продовжив краєзнавчі дослідження Луганщини. Тепер вже дистанційно. 

“У співавторстві з професором Віталієм Семеновичем Курилом та історикинею Ольгою Андріївною Забутковою ми опублікували “Нариси історії Луганщини”, які вийшли під егідою спілки краєзнавців Луганщини. Це дуже важлива робота. Наразі ми готуємо доповнене перевидання”.

Зросла й медійна активність викладача — з моменту останньої евакуації він дав низку інтерв’ю та коментарів для ЗМІ, у тому числі й загальноукраїнських:

“У 2024 році вийшли два інтерв’ю на каналі Владлена Мараєва “Історія без міфів” про Луганщину. Зокрема йшлося й про ядерний проєкт в Сіверськодонецьку. Що там німецькі вчені-ядерщики працювали над радянським ядерним проєктом в 40-і роки минулого століття. Також був коментар для каналу “1+1” щодо української історії Донбасу”. 

“Росіянами ніколи не можна пробачити скоєне”

На думку історика російський імперський проєкт наразі не існує. Те, з чим зараз має справу Україна — це неоімперський симулякр. Одна з технологій, яка дозволяє путіну зберігати свою владу над росією останні 20 років. 

“Це не якесь ноу-хау, москва в період кризи часто вдавалася до практики маленької переможної війни — на зразок російсько-японської на початку минулого століття. Глибинного сенсу в цьому, на мою думку, немає. Це є мерзенна особистість путіна, яка чіпляється за владу, яка не створила ефективного, принципово нового руху на основі ідеології або якісну систему існування своєї держави. Єдине, що він зміг — це через телебачення вкласти в голову росіянам ненависть, лють та ксенофобію до всього, що не вписується в їхню картину світу. А Україна, наша мова, культура, загалом держава — взагалі стала червоної ганчіркою, на яку вони готові накинутися за першою командою. Я вважаю, що ми, українці, ніколи не маємо пробачити все те, що вони з нами зробили”.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: “Мій дім відновили, але заїхати у квартиру поки не можу”. Історія Олександра Медведєва з Запоріжжя

“Дім у Макіївці — в окупації. Будинок у Краматорську залишили через обстріли. Тепер купили нове житло на Черкащині”. Історія двічі переселенця Олексія Демка

“У рідному місті залишилася нещодавно придбана квартира та салон краси”. Історія Наталії Отвагіної з Сіверськодонецька