Волонтерить у хабі та служить дияконом Православної церкви України. Історія двічі переселенця Богдана Павліва

Богдан Павлів родом з Донеччини. Про жахи війни він дізнався ще дитиною. Росіяни окупували його рідне селище Бойківське, коли він був школярем. Перші обстріли, страх та повна невідомість. Однак хлопець не зламався. У 2017 році він переїхав до Маріуполя, вивчився в університеті, працював на заводі та планував весілля. Проте велика війна знову кардинально змінила життя Богдана. Дивом виживши під постійними обстрілами росіян, він зміг вибратися. Зараз живе у Дніпрі, працює у громадському секторі, волонтерить у хабі для переселенців “Доброго ранку, ми з Маріуполя” та служить дияконом Православної церкви України.

Дитинство в Бойківському: спогади про рідне селище

Богдан народився та виріс у невеликому селищі Бойківське (раніше — Тельманове) на Донеччині. 

“Бойківське вважалося райцентром, проте з невеликим поселенням — не більше п’яти тисяч людей. Попри це воно постійно розвивалося. Збудували новий корпус школи, оснастили його всім необхідним, переселили туди молодші класи. Відкривали різні магазини. Планували навіть відкрити супермаркет”.

Богдан жив неподалік ставка, який в народі називався “міліцейським”, оскільки він знаходився поруч із тодішнім відділком міліції. 

“Міліцейський ставок” у селі Бойківське (раніше – Тельманове)

Фото: архів Богдана Павліва

“Насправді то було гарне та живописне місце. А ось життя в мене було досить одноманітним: школа, тренування, дім. Я займався вільною боротьбою тринадцять років”, — розповідає він й додає, що щороку 1 травня брав участь у змаганнях з грецької боротьби, які проходили у селищі. Тоді у Бойківському збиралися жителі різних сел, аби продемонструвати свої спортивні навички, міцність та витривалість. 

Перший обстріл та російська окупація

У 2014 році розпочалася російська збройна агресія проти України. Не оминуло це й Бойківське. Богдан ділиться, той рік став переломним для нього та його родини:

“Я дуже чітко пам’ятаю перший обстріл селища. Це був початок вересня. Я був у школі, тільки закінчився третій урок і всі учні рушили на обід у їдальню. Як раптом пролунав вибух. Їдальня, де було майже сто учнів, миттєво затихла. Спочатку всі думали, що це хтось грюкнув дверима. Але за кілька секунд удар повторився. У паніці всі кинулися в підвал. Ми всі були у шоці: не розуміли, що відбувається, дуже переживали за своїх близьких”.

Того дня російська армія обстріляла єдину у селищі школу, де в той момент були діти. Внаслідок удару будівля зазнала руйнувань, особливо постраждав новий корпус.

“Після цього обстрілу за мною та моїм братом, який також навчався у цій школі, прийшла мати. В той час було взагалі незрозуміло, що на нас чекає далі. Але я точно пам’ятаю, як ми стоїмо посеред перехрестя під обстрілами, міни над нами літають, а ми все ще перед школою. І я дивлюсь на дорогу, куди має вийти батько і дуже сподіваюсь, що зараз його побачу. На щастя, тоді нам вдалося зібратися всім разом. Ми розуміли, що треба бути поруч, гуртуватися і не залишати один одного ні на мить”, — згадує Богдан.

Проте через небезпеку родина виїжджала до бабусі у село неподалік. Там вони пробули два місяці. За цей час і Бойківське, і село, де вони були, окупували росіяни. 

Закінчив школу екстерном та переїхав до Маріуполя 

Богдан каже, у селі одразу відчувся прихід “руського міру”: 

“Зменшилася кількість магазинів, бізнес закривався, а продукти стали гіршими за якістю. Але ми вирішили залишатися вдома. В мене дідусь з інвалідністю. Взагалі в той час було незрозуміло, куди їхати, що робити. Ми думали, що це ненадовго”.

Богдан повернувся до школи. Але з його класу, де раніше навчалися 19 дітей, залишилися лише троє. 

“Фактично навчальна програма не змінилася, не відчувалося якогось переходу. Екзамени після 9-го класу ми здавали по українській програмі. Але батьки не хотіли, аби я залишався в окупації. Тому далі я став навчатися екстерном в маріупольській школі №54”.

До Маріуполя приїздив наприкінці навчального року на тиждень, аби писати контрольні, складати заліки та іспити. 

“Коли приїздив, дуже дивувався, як досі живе Україна, як досі живе Маріуполь. Життя там вирувало. У людей обличчя навіть веселіші були, відчувалася свобода”, — згадує він.

В Маріуполі

Фото: архів Богдана Павліва

За рік Богдан екстерном закінчив 10-й та 11-й класи. В ті роки переселенці могли вступати до вишів без екзаменів, але хлопець вирішив випробувати свої знання й скласти їх:

“Хоча бали були не дуже високі, я зміг вступити до Приазовського державного університету на спеціальність “Електропостачання промислових підприємств”. Тоді, у 2017 році, я остаточно переїхав до Маріуполя та оселився у гуртожитку університету”. 

Гуртожиток ПДТУ, де жив Богдан

Фото: з соцмереж

Студентські роки 

Одразу на першому ознайомчому занятті Богдан сказав, що окрім навчання хотів би брати участь в активностях університету. 

“Сказав, що мене можна залучати до будь-яких активностей. Але, на жаль, зацікавленості ні в кого не побачив. Тому тоді взяв участь лише у Дебюті першокурсника. І не пожалкував, бо там познайомився зі своєю майбутньою дружиною”.

Активності Богдан знайшов у місті. Згадує, тоді в Маріуполі було багато цікавих заходів на будь-який смак: вистави, концерти, кіно, квести, неформальна освіта.

“Ось тоді я дійсно відчув справжню свободу. В Маріуполі не було комендантської години, на відміну від Бойківського. Можна було гуляти хоч всю ніч. Головне — домовитися із комендантом гуртожитку”, — з посмішкою пригадує Богдан.

Не закинув хлопець й заняття спортом. Продовжував тренуватися та брати участь у змаганнях. 

“Але спортивна кар’єра закінчилася після чергової травми. Тоді під час змагань я вивихнув плече — це вже втретє. Пощастило, що вправили його на місці, і я зміг навіть приїхати на екзамен до університету та скласти його”. 

“Маріуполь став мертвим містом” 

Після закінчення університету Богдан став працювати на завод імені Ілліча. 

“А жив у різних гуртожитках: і у своєму, і у МДУ. Але у січні 2022 року переїхав до друга. Його батьки перебралися до іншої квартири, і ми разом вирішили тягнути побут — так набагато легше”.

Життя було розміреним, будувалися плани. Але все змінилося 24 лютого 2022 року. 

“Чи очікував я на повномасштабну війну? Розумів, що вона можлива, але до кінця не вірив. Не усвідомлював наскільки путін божевільний”, — зізнається Богдан.

Початок великої війни він зустрів на роботі.

“Колеги запитували: буде щось? Відчувалася напруга, була тривога. Я був впевнений, що путін злякається нападати, бо наслідки для нього були б очевидними. Тепер я все ще чекаю, коли він відплатить за все”.

Коли Маріуполь почали обстрілювати, Богдан переховувався у підвалі разом із другом і його сім’єю. 

“2 березня зник зв’язок, інтернет, ми не могли ні з ким зв’язатися. Я навіть не знав, що з моєю дівчиною. Вона жила на 23 мікрорайоні, неподалік від ТРЦ “Порт Сіті”. Те місце щильно обстрілювали росіяни, все було в диму з того боку”, — згадує він. 

ТРЦ “Порт Сіті”, Маріуполь, 2022 рік

Фото: з соцмереж

Російська армія щодня нищила місто та рівняла його з землею. Люди опинилися у ворожій пастці — без комунікацій, продуктів та ліків. Та найстрашніше, що росіяни вбивали людей — врятувати їх було практично неможливо.

“Мати друга загинула від поранень голови”

“З пліток дізнався, що 6 березня була домовленість про зелений коридор для цивільних. Росіяни мали випустити людей з Маріуполя. Але їм не можна вірити. Вони прицільно вдарили по цивільних — це все відбувалося на наших очах. Тоді ворожа міна прилетіла до сусіднього подвір’я. Внаслідок вибуху мати друга отримала поранення голови. Врятувати її не вдалося. Вона загинула”, — згадує хлопець.

Коли ситуація стала критичною, Богдан вирішив будь-що знайти свою наречену.

“Я йшов по проспекту Будівельників, точніше по проспекту, від якого фактично нічого не залишилося. Лише зруйновані та обгорілі будинки, вирви від снарядів та безліч тіл. Маріуполь став мертвим містом”.

Загиблі на вулицях Маріуполя

Фото: Євген Малолєтка

Дорогою Богдан почув постріли. То були росіяни. Вони зупинили його й перевірили документи. А потім змусили роздягатися просто неба — перевіряли на наявність татуювань та слідів від зброї. На щастя, його відпустили. Він зміг дійти до будинку своєї дівчини, але вдома її не застав. Дізнався, що вона пішла за водою до бабусі у бік мікрорайону “Кіровський”. Це місце було в той час епіцентром бойових дій. 

“Мені пощастило знайти її. Попри вибухи прямо поруч із нами, ми принесли води. А вже після я сказав їй: поїхали, одружимося. Вона трохи подумала, зібрала речі — і ми вирушили”. 

20 березня Богдан разом із нареченою, другом та його батьком залишив Маріуполь. 

“Ми виїжджали під звуки вибухів, а коли озирнулися, над містом висіли чорні хмари диму”.

Новий початок у Дніпрі: з вірою про повернення 

Спочатку вони приїхали в село Запорізької області до родичів батька друга. Воно вже було окуповане росіянами. Думали, затримаються там на декілька днів, проте залишилися на три тижні:

“Це було місце збору близьких мого друга. Нас дуже привітно зустріли, допомогли, підтримали. Я щасливий, що доля подарувала мені таких людей”.

З другом та нареченою в селі Запорізької області

Фото: архів Богдана Павліва

Ми розуміли, що залишатися в окупації не хочемо. Тому, коли дізналися, що буде автобус на Запоріжжя, попри страх, вирішили виїжджати на вільну територію:

“Батько друга залишився наглядати за дідом. А ми втрьох — я, кохана та мій друг, поїхали. Дорогою було 17 російських блокпостів. А коли побачили наших хлопців — плакали від щастя”.

Із Запоріжжя рушили до Дніпра. Знайти жило було дуже складно. Пощастило, що тоді у місті жили на квартирі родичі нареченої Богдана. Вони їх прихистили. 

“Після виїзду з окупації моє здоров’я погіршилося. Вже наступного дня я захворів: температура, тошнота — я був увесь білий. Врятувала власниця квартири, яка працювала медсестрою”.

Богдан розумів, що треба ставати на ноги, тому став шукати роботу.

“Я став ріелтором. Пропрацював десь пів року. Але робота була невдалою: за цей час я здав один будинок та продав квартиру. Але в агентстві мене обдурили і не виплатили обіцяний відсоток від продажу й досі. Зрозуміло, після цього я звільнився”, — розповідає він. 

Після цього Богдан перебивався підробітками. А восени дізнався, що у Дніпрі є його знайомі з Бойківського та Маріуполя, які організували у місті великий волонтерський хаб допомоги переселенцям “Доброго ранку, ми з Маріуполя”.

З волонтерами у хабі

Фото: архів Богдана Павліва

“Спочатку в цьому хабі ми отримували гуманітарну допомогу. Потім мене покликали допомогти розвантажити фуру. Після цього ми стали їздити туди щодня працювати. Нас тепло прийняли, як своїх. Зарплати у хабі немає, але нас годували. Та головне, що ми відчули себе потрібними та могли допомогти людям”, — каже він. 

У новорічну ніч з 2023 на 2024 рік Богдан з коханою повінчалися, і зараз вони будують нове життя разом. Богдан, окрім волонтерства, працює у громадському секторі й займається розвитком Молодіжних рад, а також служить дияконом у Православній церкві України. Проте його думки завжди повертаються додому. 

Богдан Павлів на службі

Фото: архів Богдана

“Я хочу повернутися в Маріуполь, але тільки після деокупації. Виїжджав я звідти з рюкзаком, в якому було лише кілька речей. Повернутися хочу вже з чимось — роботою, можливостями. Наш хаб також одразу поїде до Маріуполя. Ми будемо разом продовжувати допомагати”, — підсумовує Богдан. 

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: “Я сам ще не придбав житло, але хочу допомогти й іншим ВПО”. Історія двічі переселенця Юрія Давиденка

“Мого Маріуполя більше немає”. Історія Ірини Кулішової, яка пережила блокаду міста та втратила дім

“Я морально не готова попрощатися з будинком у Луганську. Це дім моєї мрії”. Історія двічі переселенки Наталії Бєлімової

Дивіться відео:

Як працює Реєстр збитків для України та які заяви вже активні

Який порядок обробки заяв в Реєстрі збитків для України та які функції Ради?