“Єдине, що дає мені сили боротися далі — це мої діти”. Історія Анастасії Купалкіної

Анастасія Купалкіна до 2014 році жила в Донецьку, працювала та доглядала за двома дітьми. Її син в березні перед початком російської агресії захворів та отримав інвалідність. Вже через три місяці, не витримавши постійних обстрілів, родина виїхала в Маріуполь, а згодом забрала туди й хворого дядька. 

“Спочатку нас поселили в школі-інтернаті, де в одній кімнаті розміщувалося 15 людей. Тоді мене обікрали — зник гаманець і телефон. Початок був сумний, але потім все налагодилося. Ми довгий час орендували там житло, а за три роки до великої війни отримали трикімнатну квартиру від Маріупольської міськради в тимчасове проживання. Це була програма, за якою житло надавали лікарям, поліцейським та багатодітним родинам та іншим”, — розповіла журналістці “Свій дім” жінка.

“Ми не виходили з підвалу і не знали, що відбувається на сусідній вулиці”

Обстріли Маріуполя почалися з 24 лютого 2022 року. Анастасія з дітьми проводили майже весь час в підвалі. Лише її дядько залишався у квартирі й жінка приходила його годувати.  

“Бувало таке, що ми по два-три дні не виходили на двір. А іноді все, що ми встигали — це збігати до криниці по воду. В підвалі не було жодних умов для довгого перебування. Ми чекали евакуації, але були в повній ізоляції й не знали, що відбувається навіть на сусідній вулиці”.

19 березня 2022 року у квартиру жінки влучив і розірвався снаряд. Дядько Анастасії був поранений і його довелося спустити у підвал. Там він провів довгий час без медичної допомоги. 

“Одного дня ми з сином набрали води й спускалися в підвал, наш сусід сказав, щоб більше ніхто не підіймався у квартири, бо сусідній будинок росіяни хочуть зруйнувати. Нібито там розміщуються українські снайпери. Ми нічого не бачили, але чули сильний обстріл. Один вибух був так близько, що я зрозуміла, що це влучання в наш дім”.

“Фільтрація, Донецьк, Грузія”

В той час армія рф була вже поряд з будинком Анастасії. Їх розділяла лише дорога. Із захоплених позицій з танків вони обстрілювали будинки та позиції українських захисників.

“Росіяни сказали готуватися нам “виходити” і що більше ніхто не залишиться в підвалі. Ми залишили наше укриття і пішли дорогою до школи. Я під руку вела 92-річну сусідку, якій не вистачало сил йти самостійно, а крісло колісне мого дядька було зламане, того доводилося його штовхати. Але коли ми наблизилися до ворожого танку, вони відкрили по нас вогонь. Ми впали й лежали поки вони стріляли”. 

Попри все група людей все ж дійшла до навчального закладу. Звідти їх “завантажили” в різні машини й повезли, але куди ніхто не знав. Так всі мешканці під’їзду Анастасії опинилися в селищі Сартана. Там вони пробули три дні на фільтрації. Після їх відправили в Талаківку, а після — ще в Приморське.

“Нас залишили в будинку культури, але він був не пристосований для життя. Просто дерев’яні сидіння і сцена. Ми всі спали на підлозі. У мене було два спальники, які нас рятували, тому що не було матраців, подушок чи ковдр. Мій дядько потребував медичної допомоги. Його ніхто не перев’язував з 19 березня. Але спочатку ніхто не збирався нам допомагати. Тільки після сварки з “місцевим керівництвом” привели лікаря, який кожного дня приходив на перев’язки. А 12 квітня нас привезли в Донецьк”.

В колись рідному місті жінка з родиною пробула два тижні. В Грузії їх вже чекав господар будинку, який був готовий надати його родині для проживання. Його жінка знайшла за допомогою соцмереж, але не мала грошей на дорогу. Місцевий перевізник назвав ціну — 140 тис. рублів, але з цим допомогли знайомі, які зібрали необхідну суми. 

“27 квітня ми вже були в Грузії. В селі, де ми жили, нам допомагали сусіди й місцевий депутат, а власник житла привозив нам ліки та предмети гігієни й все, що було потрібно. Але я не планувала там довго залишатися”.

Дорога в Україну

Повернутися на рідні землі було не так просто. На цьому шляху Анастасія стикнулася з проблемами та перешкодами. Перша — відсутність закордонного паспорта у її дядька.

“В Грузію він заїхав за українським паспортом, але виїхати по ньому він не міг. Але і в цьому нам допомогли. Завдяки одним волонтерам дядьку за місяць зробили білий паспорт, інші — купили нам квитки та літак в Польщу. Звідти ми одразу планували автобусом їхати в Україну, але там не було вільних місць для великої родини”.

На вокзалі польські волонтери з Червоного хреста завірили їх, що на вулиці вони не будуть ночувати. Вони відвезли родину в центр для біженців під Варшавою. Наступного дня жінка планувала їхати в Україну, але знову не вийшло. У її дядька стався напад і до нього не один раз приїжджала швидка, щоб врятувати його життя. Через це їм довелося залишитися в Польщі на деякий час. 

“Але все ж таки ми в вересні повернулися додому. Ми одразу поїхали в Кіровоградську область. За час життя в Польщі, я знайшла будинок і нас там вже чекали. В цій оселі вже багато років ніхто не жив. Але і там надовго ми не затрималися. Бо в селі не було ні школи, ні роботи”.

“Знову треба шукати нове житло”

Перебуваючи в селі, Анастасія постійно зв’язувалася з різними волонтерськими та благодійними організаціями, щоб отримати допомогу. Кіровоградська обласна організація інвалідів передала жінці памперси, а після запропонувала житло. Це невеликий будиночок з однією кімнатою, який спочатку будувався як магазин. І вже в листопаді 2022 року родина переїхала в Кропивницький.

“В цій оселі ми прожили півтора року, але нещодавно виникла велика проблема. Власник продав це приміщення і попередив нас, щоб ми шукали нове житло. Знайти його складно. Нам потрібен будинок, а вартість його оренди починається від 10 тис. грн, плюс комісія рієлтору. Я зверталася до місцевої влади, телефонувала на різні Гарячі лінії. Але поки єдиний варіант, який мені запропонували, це кімната в гуртожитку. З дядьком в кріслі колісному жити там буде просто неможливо. Але маю надію на місце в Містечку Хансена на Київщині. Я подала анкету, спілкувалася з адміністраторкою і тепер чекаю на рішення”.

Фінансово допомогти родині можна за реквізитами:

5167803288050920 (Купалкіна Анастасія Юріївна)

Читати по темі: “Запах горілого фосфору дав зрозуміти, що я в пеклі”. Історія Олени Куровської