Історії, які ви нам розповіли

головна / Історії, які ви нам розповіли / Маріуполь

Історії, які ви нам розповіли
Багатоквартирний будинок

“Єдине, що дає мені сили боротися далі — це мої діти”. Історія Анастасії Купалкіної

Донецька область , Маріуполь

Анастасія Купалкіна до 2014 році жила в Донецьку, працювала та доглядала за двома дітьми. Її син в березні перед початком російської агресії захворів та отримав інвалідність. Вже через три місяці, не витримавши постійних обстрілів, родина виїхала в Маріуполь, а згодом забрала туди й хворого дядька. 

“Спочатку нас поселили в школі-інтернаті, де в одній кімнаті розміщувалося 15 людей. Тоді мене обікрали — зник гаманець і телефон. Початок був сумний, але потім все налагодилося. Ми довгий час орендували там житло, а за три роки до великої війни отримали трикімнатну квартиру від Маріупольської міськради в тимчасове проживання. Це була програма, за якою житло надавали лікарям, поліцейським та багатодітним родинам та іншим”, — розповіла журналістці “Свій дім” жінка.

“Ми не виходили з підвалу і не знали, що відбувається на сусідній вулиці”

Обстріли Маріуполя почалися з 24 лютого 2022 року. Анастасія з дітьми проводили майже весь час в підвалі. Лише її дядько залишався у квартирі й жінка приходила його годувати.  

“Бувало таке, що ми по два-три дні не виходили на двір. А іноді все, що ми встигали — це збігати до криниці по воду. В підвалі не було жодних умов для довгого перебування. Ми чекали евакуації, але були в повній ізоляції й не знали, що відбувається навіть на сусідній вулиці”.

19 березня 2022 року у квартиру жінки влучив і розірвався снаряд. Дядько Анастасії був поранений і його довелося спустити у підвал. Там він провів довгий час без медичної допомоги. 

“Одного дня ми з сином набрали води й спускалися в підвал, наш сусід сказав, щоб більше ніхто не підіймався у квартири, бо сусідній будинок росіяни хочуть зруйнувати. Нібито там розміщуються українські снайпери. Ми нічого не бачили, але чули сильний обстріл. Один вибух був так близько, що я зрозуміла, що це влучання в наш дім”.

“Фільтрація, Донецьк, Грузія”

В той час армія рф була вже поряд з будинком Анастасії. Їх розділяла лише дорога. Із захоплених позицій з танків вони обстрілювали будинки та позиції українських захисників.

“Росіяни сказали готуватися нам “виходити” і що більше ніхто не залишиться в підвалі. Ми залишили наше укриття і пішли дорогою до школи. Я під руку вела 92-річну сусідку, якій не вистачало сил йти самостійно, а крісло колісне мого дядька було зламане, того доводилося його штовхати. Але коли ми наблизилися до ворожого танку, вони відкрили по нас вогонь. Ми впали й лежали поки вони стріляли”. 

Попри все група людей все ж дійшла до навчального закладу. Звідти їх “завантажили” в різні машини й повезли, але куди ніхто не знав. Так всі мешканці під’їзду Анастасії опинилися в селищі Сартана. Там вони пробули три дні на фільтрації. Після їх відправили в Талаківку, а після — ще в Приморське.

“Нас залишили в будинку культури, але він був не пристосований для життя. Просто дерев’яні сидіння і сцена. Ми всі спали на підлозі. У мене було два спальники, які нас рятували, тому що не було матраців, подушок чи ковдр. Мій дядько потребував медичної допомоги. Його ніхто не перев’язував з 19 березня. Але спочатку ніхто не збирався нам допомагати. Тільки після сварки з “місцевим керівництвом” привели лікаря, який кожного дня приходив на перев’язки. А 12 квітня нас привезли в Донецьк”.

В колись рідному місті жінка з родиною пробула два тижні. В Грузії їх вже чекав господар будинку, який був готовий надати його родині для проживання. Його жінка знайшла за допомогою соцмереж, але не мала грошей на дорогу. Місцевий перевізник назвав ціну — 140 тис. рублів, але з цим допомогли знайомі, які зібрали необхідну суми

“27 квітня ми вже були в Грузії. В селі, де ми жили, нам допомагали сусіди й місцевий депутат, а власник житла привозив нам ліки та предмети гігієни й все, що було потрібно. Але я не планувала там довго залишатися”.

Дорога в Україну

Повернутися на рідні землі було не так просто. На цьому шляху Анастасія стикнулася з проблемами та перешкодами. Перша — відсутність закордонного паспорта у її дядька.

“В Грузію він заїхав за українським паспортом, але виїхати по ньому він не міг. Але і в цьому нам допомогли. Завдяки одним волонтерам дядьку за місяць зробили білий паспорт, інші — купили нам квитки та літак в Польщу. Звідти ми одразу планували автобусом їхати в Україну, але там не було вільних місць для великої родини”.

На вокзалі польські волонтери з Червоного хреста завірили їх, що на вулиці вони не будуть ночувати. Вони відвезли родину в центр для біженців під Варшавою. Наступного дня жінка планувала їхати в Україну, але знову не вийшло. У її дядька стався напад і до нього не один раз приїжджала швидка, щоб врятувати його життя. Через це їм довелося залишитися в Польщі на деякий час. 

“Але все ж таки ми в вересні повернулися додому. Ми одразу поїхали в Кіровоградську область. За час життя в Польщі, я знайшла будинок і нас там вже чекали. В цій оселі вже багато років ніхто не жив. Але і там надовго ми не затрималися. Бо в селі не було ні школи, ні роботи”.

“Знову треба шукати нове житло”

Перебуваючи в селі, Анастасія постійно зв’язувалася з різними волонтерськими та благодійними організаціями, щоб отримати допомогу. Кіровоградська обласна організація інвалідів передала жінці памперси, а після запропонувала житло. Це невеликий будиночок з однією кімнатою, який спочатку будувався як магазин. І вже в листопаді 2022 року родина переїхала в Кропивницький.

“В цій оселі ми прожили півтора року, але нещодавно виникла велика проблема. Власник продав це приміщення і попередив нас, щоб ми шукали нове житло. Знайти його складно. Нам потрібен будинок, а вартість його оренди починається від 10 тис. грн, плюс комісія рієлтору. Я зверталася до місцевої влади, телефонувала на різні Гарячі лінії. Але поки єдиний варіант, який мені запропонували, це кімната в гуртожитку. З дядьком в кріслі колісному жити там буде просто неможливо. Але маю надію на місце в Містечку Хансена на Київщині. Я подала анкету, спілкувалася з адміністраторкою і тепер чекаю на рішення”.

Фінансово допомогти родині можна за реквізитами:

5167803288050920 (Купалкіна Анастасія Юріївна)

Читати по темі: “Запах горілого фосфору дав зрозуміти, що я в пеклі”. Історія Олени Куровської

Катерина Черніговець / 07.07.2024

поділитись у соцмережах

Рекомендуємо прочитати

Приватний будинок

Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків

Олександр Руденко родом із Запорізької області. Зараз ця територія окупована, як і місто Соледар, де він прожив майже 30 років. На Донеччину переїхав після весілля. Це батьківщина його дружини Валентини....

читати історію

Приватний будинок

Новий дім для шістьох дітей, 12 собак та котів. Історія родини Павлових, які евакуювалися, щоб не потрапити в окупацію

За шість років до початку великої війни багатодітна родина психологині Юлії Павлової переїхала з Запоріжжя в село Українка. Там запустили проєкт, за яким будували житло для прийомних родин і дитячих...

читати історію

Рекомендуємо прочитати

Приватний будинок

Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків

Приватний будинок

Новий дім для шістьох дітей, 12 собак та котів. Історія родини Павлових, які евакуювалися, щоб не потрапити в окупацію

Приватний будинок

“Наше село було в окупації майже 8 місяців. Після звільнення ми прожили спокійно лише три дні”. Історія Михайла Гречаного

Об'єкт культури

Олексій Скоркін залишив банківську сферу й відкрив музей борщу та сала. Окупанти знищили унікальну хатинку на Сумщині

Багатоквартирний будинок

“Квартира згоріла 2 роки тому через російські обстріли. Живемо без комунікацій та не знаємо, що буде з нашим будинком”. Історія Світлани Орєхової

Що треба фіксувати першочергово — зруйновану інфраструктуру чи житло? Читайте в кейс-стаді “Святогірськ 2:0”

Приватний будинок

Живемо на Тернопільщині та мріємо купити дім, який орендуємо. Історія Ольги Дудченко

Приватний будинок

“Плачу, коли згадую дім. А чоловік не дозволяє викидати стару футболку. Каже, що буде її в Бахмуті носити”. Історія Тетяни Буковцової