“Через катування й погрози розстрілу нам з чоловіком довелося тікати з рідного села, а наш дім зруйнували”. Історія Галини Глобчастої

Галина Глобчаста з Макіївки на Луганщині зустріла вторгнення рф у своєму рідному селі, обіймаючи посаду старости. Вже за тиждень після початку вторгнення російські війська захопили населений пункт. Протягом місяця жінка перебувала в окупації, переживаючи погрози, допити та катування. Через загрозу життю їй з чоловіком довелося тікати.

“3 березня до нас зайшли “лнрівці”. Вони були злі, але не такі, як кадировці, які з’явилися вже у квітні. Ті були скажені. Не люди, а звірі. Поводилися як загарбники — забрати, привласнити, принизити. Дивилися на нас, як на людей другого сорту. Я допомагала нашим бійцям, це всі знали. Вони одразу перекрили дорогу й почали ходити по будинках та відбирали коштовності. Одного односельця застрелили, також фотографували людей та забирали їхні телефони та речі”, — розповідає жінка журналісту “Свій Дім”.

Одного ранку до жінки прийшли росіяни й сказали, що будуть робити зачистку. Вдарили по обличчю, зв’язали та притягли у приміщення місцевої школи. Разом з Галиною там сиділи ще 11 людей. 

“В мене знайшли листи до міністра інфраструктури щодо ремонту доріг. Ще їх дуже сильно дратувала українська мова — по суті це були головні “звинувачення” проти мене. Затримали й мого чоловіка. Його відпустили й змусили зі мною попрощатися, а мамі сказали, що мене вб’ють. Потім відпустили та наказали збирати інформацію про всіх у селі. Тієї ж ночі ми з чоловіком втекли, бо розуміли, що більше так не пощастить. Ми гарно знали місцевість, це допомогло, тому що 22 кілометри довелося йти пішки, а навкруги постійні обстріли та вибухи. Знайшли наших військових, вони нас і вивезли. Так дісталися Львівщини, де й живемо зараз”, — каже Галина.

58 років мирного життя на Луганщині 

Жінка майже 60 років прожила в рідному селі Макіївка, де працювала вчителькою математики в тамтешній школі. В 2020 році її обрали депутаткою, а потім — старостою:

“Село звільнили у листопаді 2022 року, я продовжую виконувати свої обов’язки. Працюємо дистанційно та періодично їздимо разом з поліцією та доставляємо гуманітарну допомогу людям. Хоча фактично села немає, суцільні руїни”, — говорить жінка.

Будинок Галини частково зруйнований та знаходиться в тій частині населеного пункту, де тривають активні бойові дії. За весь час після звільнення вона була там лише один раз.

“Збудував наш дім колгосп. У 1994 році нам його віддали у недобудованому стані. Ми вже самі його доробили. Одноповерховий блочний будинок на 4 кімнати й 96 квадратів. Був в нас й город на 25 соток, де вирощували овочі для себе й тримали господарство — кролі, птахи й свині. Зараз він стоїть без даху та з побитими стінами, а веранда повалена. За майже 30 років ми багато чого зробили: утеплення стін, новий котел, провели воду, внутрішні роботи —  поклеїли шпалери та поклали підлогу”, — розповідає жінка.

Галина мріє про перемогу та повернення додому, аби відбудувати рідне село. 

“Там похована моя донька, мене тягне назад, цей мій дім. Зараз я не можу потрапити на цвинтар. Поліція не пускає, бо там все заміновано”. 

Окрім своєї основною роботи жінка займається волонтерством та збирає кошти військовим, які боронять Луганщину. 

________

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте ще: “Наш будинок в Попасній армія рф зрівняла з землею. Залишився лише паркан та фундамент”. Історія Тетяни Зеленської