“Не хочу ніякої компенсації, прошу лише будматеріали. Нічого не дають, бо дім на мене не оформлений”. Історія Лариси Коваль

У невеличкому селі Монастирське Бериславського району Херсонщини нині живуть близько 40 людей. Світла немає ще з часів окупації. Два рази на місяць привозять гуманітарну допомогу. 

До повномасштабного вторгнення рф Лариса Коваль мала затишний дім та щасливу родину. Взимку 2022 року на її очах загинув чоловік, а рідна хата зруйнована. 

“Вилізла з хати через вікно. Мій чоловік лежав під воротами, його просто розірвало” 

Пані Лариса та її чоловік не вірили у початок великої війни. Не збирали ніякі документи, виїжджати не збирались. Діти вивезли онуків в іншу область, а батьки доглядали за їхніми хатами, годували котів та собак. Посадили картоплю, щоб вистачило на три родини. Робили більше закруток. Були впевнені, що скоро все завершиться, але в окупантів були інші плани. 

Зранку 14 грудня 2022 року по селу Монастирське почалися прильоти. Чоловік пані Лариси, який охороняв виноградники, повернувся з робочої зміни. А вона пішла до місцевої школи, де працював інтернет, щоб зв’язатися з рідними.

“Коли йшла зі школи додому, вже прилетіло біля магазину. Всі поховалися в хати. Зайшла у двір. Якраз прийшла сусідка. Чуємо — туди посвистіло, потім знов. Я кажу їй — розбігаймось!”, — розповіла жінка журналістці “Свій дім”.

Пані Лариса зайшла на кухню й почала розігрівати їжу. Чоловік Іван Іванович сидів біля пічки та запитав: “Що ти супчик будеш їсти?”. У цей момент над дахом щось просвистіло, а він якраз вийшов надвір, щоб докурити цигарку. 

“Поставила тарілку з супом на стіл і почула гуркіт. Повертаюся, а позаду мене чорна завіса диму. Одних дверей немає, других, третіх. Завалило вхід і я не могла вийти. Вилізла через вікно. Мій чоловік лежав під воротами, його просто розірвало. Я була у шоковому стані, не знала, що робити. Потім почула голос сусідки, яка кричала, щоб я бігла до неї. Потім опинилась у погребі в кінці села. Як туди дісталась — не пам’ятаю”, — пригадує пані Лариса та не може стримати сліз.

“Кричала, що нікуди не поїду, поки не заберуть тіло чоловіка”

З Монастирського людей вивозили евакуаційними автобусами. Жінка сказала, що нікуди не поїде, поки не заберуть тіло чоловіка:  

“Я вже була готова поховати його на городі, щоб придати землі. Але приїхала поліція, все зафіксували та забрали труп. І тільки тоді я погодилась виїхати. Опинилася у Кривому Розі, а звідти діти забрали мене до Кам’янець-Подільського, куди евакуювалися після повномасштабного вторгнення рф. У грудні 2023 був рік, як загинув чоловік, а я ще ні разу не була на його могилі. Син хотів поїхати, я відмовила. Там небезпечно, тож не треба ризикувати. Він все розуміє. Прийде час, зберемося всі разом та поїдемо”.

Повернулася у село, але знов виїхала. Обстріли не вщухають

Чотири місяці пані Лариса була з дітьми, трохи оговталась. Потім знов поїхала до Кривого Рогу, але все одно хотіла додому. 

“У нас в Бериславському районі була фірма, де вирощували саджанці горіхів. Син повернувся туди на роботу. І я поїхала теж. Не можу ніде бути. Хоч хата і розвалена, але це моє”, — каже вона. 

Жінка жила в оселі сина — через дві вулиці від своєї розбитої хати. Навідувалась додому, потрохи прибирала, але знаходитись там важко. Жахливі кадри трагічного дня й досі перед очима. 

Обстріли не вщухали та ставали сильнішими. Тому знов довелося виїхати на Дніпропетровщину: 

“Після пережитого загострилися хвороби, впав зір. Мусила виїхати, щоб мати змогу лікуватись. Бо там же ні лікарень немає, нічого. Дякувати, що у мене є діти, онука та їхня підтримка”.

“Не хочу ніякої компенсації, прошу лише будматеріали. Нічого не дають, бо дім на мене не оформлений”

Через проблеми з документами пані Лариса не може отримати ні будматеріалів, ні компенсації: 

“Ситуація дуже заплутана. Колись пропонувала чоловікові переоформити документи на дім, але не вважав за потрібне. Казав, що давно виплатив за нього гроші та що він вже наш. А будинок залишився на балансі сільської ради. За землю та воду платили рахунки на його ім’я. Електроенергія теж була на ньому. Після смерті свекрухи, чоловік оформив на меншу сестру земельний пай. А те, що пай “підтягне” усю спадщину разом з нашим домом, дізналися тільки зараз. Ось тепер мені й кажуть, що я в цій хаті ніхто, хоч і прожила там 34 роки. Тепер сестрі чоловіка треба займатися оформленням всіх документів, а потім переписувати на мене. Вона не проти, але немає такої можливості, бо виїхала з окупованої території. А на все потрібні великі кошти, яких немає ні в неї, ні в мене”.

Читайте ще: “Після обстрілу росіяни виносили майно, яке їх цікавило, а потім підірвали будинок”. Історія Тетяни Федорнак-Чорної