Дуже болісний для переселенців момент, коли питають: “Чи збираєтесь повертатись додому?”. А куди? Історія Тетяни Закопайло

“Будинок зруйнували у квітні 2022 року. Тоді ми знайшли єдину світлину в Google Maps. На оновлених знімках побачили свій район і наполовину знищений дім. Згодом сусідка написала, що він горів. Там залишалися люди, які ховалися по підвалах. Не знаю, чи змогли вони вибратися з міста, — розповіла Тетяна Закопайло журналістці “Свій дім”.

Дівчина народилась у Попасній Луганської області. Жила у приватному секторі, а згодом батьки переїхали у чотириповерхівку по вулиці Донецькій. Поряд був Попаснянський ліцей №1, де вона спочатку навчалась, а згодом працювала. 

У 2014 році поряд з домом впав снаряд

“Це був старий будинок на два під’їзди. Ми жили на другому поверсі у трикімнатній квартирі, яку колись називали “распашонка” —  прохідна кімната і дві спальні. У 2013 році дім реставрували. За рік, коли Попасну намагалися захопити російські окупанти, поряд з ним впав снаряд. Тоді дім здригнувся та утворилась велика щілина — з моєї спальні було видно кімнату мами”, — пригадує Тетяна.

З 2014 року дівчина жила в Харкові, але часто навідувалася додому. Попасна розвивалась, відкривалися магазини, будувалися дитячі майданчики. Там, поряд з окупованим Первомайськом, було життя. Люди купували квартири, у тому числі й переселенці з інших міст. 

Боляче чути, як найрідніша людина каже: “Мені страшно”

Брат Тетяни усі ці роки робив ремонт у квартирі — старався заради комфорту мами, хворої на рак. Якраз перед повномасштабним нападом рф завершив роботи в основній кімнаті та повністю відбудував ту частину, яка була пошкоджена. 

Брат Тетяни — військовослужбовець. Він залишався у Попасній до останнього. Мама поїхала раніше.  

“Мама пережила все це у 2014 році. У 2022-му виїхала, коли почали гучніше стріляти. Це так боляче чути, як найрідніша людина каже у слухавку: “Мені страшно”. Слава Богу, вона доїхала до мене. На той час я була в Києві. Було незрозуміло — вистоїть столиця чи ні. Тому ми виїхали та майже рік прожили в Литві. Потім мама повернулася до України. Зараз живе в Одесі, а я залишилася тут”, — розповідає Тетяна. 

“Дев’ять років стресу. Хочеться трішки побути в зоні комфорту”

“Якби в Литві не було роботи, я б повернулась до України. Але оскільки тут у мене є хоч якась мінімальна стабільність, хочеться трішки побути в цій зоні комфорту, а не жити на пороховій діжці, як останні 9 років. Так, я давно не жила в Попасній, але часто приїздила, навідувала маму. І завжди було відчуття, що ти живеш поруч з довбонутим сусідом… Хочеться побути хоча б трохи в безпеці та не відбудовувати все постійно з попелу”, — каже Тетяна. 

Нові знімки знищеного дому з’явилися лише цьогоріч. Туди прилітали снаряди, була пожежа. Місце сили багатьох родин перетворилось на руїни:

“Ми дуже боляче пережили цю звістку. Особливо — мама, яка у восьмирічному віці переїхала з батьками у Попасну з Костянтинівки. Втрачені усі дитячі світлини та фотографії батька, якого вже немає серед живих. Насправді це дуже важко! Намагаєшся заспокоювати себе, не прив’язуватись до речей. А потім хтось викладає дитячі знімки — і такий душевний біль”.

“Найкращі яскраві спогади — це коли я приїздила додому”

Востаннє Тетяна була вдома на новорічні свята перед повномасштабним вторгненням. У місті було багато снігу. Разом з племінниками та братом ходили на гірку. Тоді з вікна маминої кімнати зняла на відео цю справжню засніжену зиму — ці кадри збереглися і вони для родини особливі:

“Найкращі яскраві спогади — це коли я приїздила додому. Це таке тепле відчуття. Це запах кімнати, моє ліжко, дитячі фото. Я йду, а племінники біжать назустріч, збивають мене з ніг, обіймають. А потім, перед сном, я читала їм казки, а вони гралися зі мною в “кучу малу” (залазили на мене і хто сильніше притисне)”. 

Тетяні часто сниться будинок у Попасній, в якому вони жили до переїзду у квартиру. Потім він став дачею. Ще на початку великої війни з’явилося відео з тієї вулиці. Дому видно не було, але оселі сусідів уже були розбитими.

“Дуже гостро відчувається, коли тебе з корінням відривають від твоєї домівки. Де б не жив, де б не був, завжди тягне туди, де народився. Моя мама вже у віці та з дуже чутливою душею — вона до останнього вірила, що квартира вціліла. Навіть, коли дивилась на руїни казала: “Таню, це ж не наш під’їзд. З нашим все нормально, може хоча б щось вціліло…”.

Втрата дому та загибель друга

Напад рф зруйнував рідну оселю Тетяни та забрав життя доброго друга та колеги — директора Попаснянського ліцею №1 Віктора Шуліка. Вони разом працювали, а в жовтні 2022 року його не стало — чоловік загинув у бою з російськими окупантами біля Бахмута.

“Це була людина з великої літери. У 2014 році він єдиний не зняв український прапор зі школи. І то було дуже ризиковано”.

Артем Безрук, адвокат:

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проєкту «Права людини в дії», який виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.Американський народ, через USAID, надає економічну та гуманітарну допомогу по всьому світу понад 55 років. В Україні допомога USAID надається у таких сферах як: економічний розвиток, демократія та управління, охорона здоров’я і соціальний сектор. Починаючи з 1992 р., Агентство США з міжнародного розвитку надало Україні технічну та гуманітарну допомогу на суму 1,8 мільярда доларів. Детальнішу інформацію про програми USAID в Україні можна отримати на офіційному веб-сайті USAID http://ukraine.usaid.gov та сторінці у Facebookhttps://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Читайте ще: “Як знаходжу відео з Попасної, то з завмиранням серця думаю, що зараз побачу свою хату”. Історія Олени Голєвої