“Як знаходжу відео з Попасної, то з завмиранням серця думаю, що зараз побачу свою хату”. Історія Олени Голєвої

“Цей був дім на двох господарів. Квартиру мій батько отримав по черзі на підприємстві, де працював. Усі життєві моменти пов’язані з ним. У ньому в мене народилося троє дітей та онука. З нього я поховала своїх найдорожчих людей — першого чоловіка, матусю, а згодом й тата”, — розповіла журналістці “Свій дім” вчителька Олена Голєва з Попасної.

Батько помер за чотири місяці до руйнування оселі. Того, що наробили російські військові вже не бачив, а пані Олена потрапила у лікарню з приступом.

“Досі не можу оговтатись, бо там залишилося усе моє життя. У мене троє дорослих дітей та чотирирічна онука. Після смерті тата ми лишилися самі, без чоловічої підтримки. Вчилися жити заново. А тут ще повномасштабний наступ”, — каже вона.

Обстріли зруйнували два будинки і квартиру

Квартира родини була трикімнатною. Згодом добудували кухню. У дворі — сараї, город, погріб, літній душ. Тримали господарство. У другій половині дому жили хороші сусіди. Неподалік — 25 ліцей, де Олена колись навчалась, а потім працювала. Заклад теж зруйнований обстрілами.

“На іншій вулиці був невеликий флігель мого батька, де раніше жила бабуся. Це останній приватний сектор по вулиці Миру, а потім вже наші дома починаються. Ми його використовували, як дачу. Влітку, коли не треба було топити пічку, тато перебирався туди, а взимку повертався до нас. Він теж зруйнований”, — розповідає жінка.

Дім, в якому була квартира старшої доньки, теж знищений. Спочатку збирали гроші на житло, потім почали робити ремонт. Тепер там руїни.

Вийшли з підвалу та побачили перші пошкодження

“Тато помер у листопаді 2022 року. Через пів року я мала вступити у право власності. Усі документи зібрала, але не встигла. 24 лютого зранку зателефонувала середня донька, яка навчалася у Харкові. Від неї ми й дізналися про повномасштабний наступ рф. У Попасній серйозні обстріли почалися з другого березня. Ми ще деякий час ходили на роботу, а потім нам роздали трудові книжки. З кожним днем ставало все гучніше. Хоч для нас війна почалась ще у 2014 році, але цього разу все було серйознішим”.

Спочатку родина сиділа вдома. На вулицю виходили, щоб нагодувати тварин. Над головами свистіло, але їхати нікуди не збиралися. Потім бігали у підвал дому на Суворова, 22, де була квартира доньки. 

“П’ятого березня я відвезла доньку з онукою в Бахмут до свекрухи. Дитина маленька, а на дворі березень і холод. І повернулася назад до Попасної. У мене ж там дім, господарство. Перші руйнування бачила на власні очі. Прийшли з підвалу, а в будинку побитий дах, вилетіли вікна й двері. У сусідів теж були руйнування, там щось у дворі впало. Коридорчик, як в хату заходити, теж розбитий. Зруйновані сараї. Телефони були розряджені, нічого не фотографували — та й не до того було”, — розповідає Олена. 

“Люди не просто їхали, вони тікали, щоб врятувати життя”

Так і прожили ще 10 днів, спостерігаючи за обстрілами й руйнуваннями. Щоб вмитися й випрати речі, зливали воду з труб опалення: “Якраз перед від’їздом попрала руками штани, светри й розвісила у хаті”.

З дому нічого не забрали, тому що навкруги все літало та падало з неба. Люди не просто їхали, вони тікали, щоб врятувати життя. Дорога з Попасної була важкою і додому вони більше не повернулися: 

“Я взяла ще сусідку, їй сімдесят п’ять років. А вона не хотіла їхати, бо в неї собака велика. Кажу: “Запихай його в машину бігом”. Я була за кермом і, можна сказати, що ця вівчарка у мене на плечах сиділа. У салоні скавчав і наш маленький пес. З собою забрали сумку з документами, чоловік її кинув собі під ноги. Їхали взагалі без їжі — частина продуктів пропала у холодильнику, бо в місті не було світла”.

“Деякий час жили у Бахмуті, поки ворог не дістався й туди”

“Доньку відправили з Краматорська на захід України. Якраз за кілька днів до кровавого обстрілу по залізничному вокзалу. А ми з сином і чоловіком пристроїлись до колони машин. Куди всі автівки їхали — туди й ми. Так опинилися у Дніпропетровській області“. 

“Скільки машин було, людей! Важко і морально, і фізично. Коли я була за кермом, чоловік виходив, запалював цигарку та йшов поруч з автівкою. Це, щоб ви розуміли, яка була швидкість. Можна було пішки так йти. Хтось намагався схитрити, об’їхати колону. Такого надивились, що не дай Боже. Ночували просто неба на якійсь парковці поруч з фурами”, — розповідає вона.

Олена з чоловіком заїхали у незнайоме село Китайгород. Місцеві запропонували їм дім свого дідуся. Будинок стояв пустим. Там і живуть та сплачують за комунальні послуги. Посадили город, завели курей. Тримаються і щодня згадують рідний дім. 

“Проплакала майже рік…”

Вже згодом дзвонили сусіди, які виїхали з Попасної пізніше. Розповідали, що хата ще стояла, але вхід завалений, немає вікон і паркану.

“Можна сказати, що дім частково зруйнований, але на сьогодні усе могло змінитися. У нас там росли три здорові липи. І я все сподіваюсь, що вони могли захистити оселю від ще більших руйнувань”.

Олена пригадує, що за п’ять днів до повномасштабного нападу помер її папуга. Несподівано, наче це був якийсь знак.  

Допомогти родині можна за номером картки 4731 2196 5170 9341 (Олена Голєва).

Артем Безрук, адвокат:

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проєкту «Права людини в дії», який виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.Американський народ, через USAID, надає економічну та гуманітарну допомогу по всьому світу понад 55 років. В Україні допомога USAID надається у таких сферах як: економічний розвиток, демократія та управління, охорона здоров’я і соціальний сектор. Починаючи з 1992 р., Агентство США з міжнародного розвитку надало Україні технічну та гуманітарну допомогу на суму 1,8 мільярда доларів. Детальнішу інформацію про програми USAID в Україні можна отримати на офіційному веб-сайті USAID http://ukraine.usaid.gov та сторінці у Facebook https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Читайте ще: “Разом з квартирою згоріли цінні книги та колекція жетонів”. Історія Володимира Цокура