“Летять літаки, бомблять Ізюм. Хіба могли ми подумати, що таке станеться з нами”. Історія Ольги Баліцької

“Господи, зупини цю війну”, – кожен новий день родина Баліцьких з Ізюма починала з цих слів. У холодному льосі поставили ікону, а на стінах гвіздком робили позначки, щоб орієнтуватися у днях. За кілька кроків стояв дім – великий, світлий і теплий. Заходити туди було ризиковано, хіба що на кілька хвилин, коли не чутно гул від ворожих літаків.

“Ранок… Не чути сирени, лише вибухи. Летять літаки, бомблять місто. Хіба могли ми подумати, що таке станеться з нами. Ми ж просто жили. У кожного свої плани на майбутнє. І тут – війна. Ми відчували велетенську розгубленість, страх, біль, холод”, – розповіла журналісту проєкту “Свій дім” Ольга Баліцька.

“Молилися, плакали і виживали”

У льосі, на всяк випадок, стояла лопата і сокира – відбиватися чи відкопуватися. Ніхто не знав, що буде далі, тому молилися, плакали і виживали.  

Завдяки міткам на стіні знали, що вже березень і що саме третього числа батько Ольги захотів оладків.

“Я так хочу оладків. Ну хто зі мною в хату? Пішли, літак вже пролетів”, – казав тато. – Це була картина з дитинства – куди батько, туди і я. Я колотила тісто, він голився, а потім заговорив: “Ти ж не боїшся? Я до них у льох туди й назад, добре?”. Кивнула головою. Вже перші оладки готові, наклала другі. І тут знову чути літака… Молюся Богу, забігає тато у крові. Все перед очима: скло, стеля, дах, повіяв вітер, такий холодний із дощем і снігом”, – пригадує жінка.

Російські військові влучили у сусідній будинок, а вибуховою хвилею були зруйновані ще кілька осель.

“Батько кульгав і був у крові”

“Пам’ятаю, як бігла і в коридорі дах на мене впав, він впав на ноги, але не зупинив. Я бігла і кричала, вже не пам’ятаю й що. Падав сніг, було холодно у ноги. Побачила маму і дітей, я так зраділа, що живі, а потім, обернулась назад – батько кульгав і був у крові. І з того часу я почала молитись так, як ніколи у своєму житті не молилась”, – розповідає пані Ольга.

У будинку, який у 1993 році звели бабуся й дідусь жінки, зруйновані кухня, санвузол, зала і три кімнати. Десь на підлозі залишились смажені оладки, повилітали вікна, місцями впала стеля. 

Все ж, тоді найстрашнішими були не руйнування, а розгубленість людей і страх у їхніх очах.

“Одна старенька, яка пережила війну, сиділа на лавці й молила Бога, щоб всіх нас захистив. Були люди, що зібрали речі та йшли в нікуди. Маленькі діти міцно тримались за батьків і несли речі. Ще була сусідка… Я до неї говорю, а вона мені: “Ти хто така?””, – з жахом і сумом пригадує Ольга.

“Таке не забудеться, таке не пробачається”

“Таке не забудеться, таке не пробачається. З шостого березня до 15-го серпня ми проживали у сестри в селі Іванчуківка, а мої батьки жили окремо в хатині батьків зятя… Згодом я з дітьми виїхала до Польщі, але повернулася в Україну. Мрію відбудувати батьківську хату”, – каже вона.

Донька і син Ольги швидко подорослішали й після 24 лютого 2022 року зовсім інакше сприймають слово “щастя” – не по-дитячому.

“Щастя – це коли ти живеш зі своїми рідними разом, як колись, у своєму будинку, спиш у своєму ліжечку з улюбленою іграшкою, їси з улюбленої тарілки, ходиш до школи, гуляєш зі своїми друзями по місту. Щастя – це коли всі вдома в Україні, а за вікном –  тиша”,  – це говорить 13-річна Анастасія, яка тепер знає про війну не лише з книжок.

Допомогти родині можна за номером картки: 5168 7573 7974 8207 (Баліцька Ольга Дмитрівна).

Читайте ще: “Квартира батьків зруйнована. Мені треба заробляти гроші, щоб купити їм житло”. Історія Тетяни Родівілової