“Моя бабуся загинула внаслідок російського обстрілу. Діставати її тіло з-під завалів довелося самотужки”. Історія Валерії Донцової

Валерія Донцова (ім’я змінено в цілях безпеки) вже не вперше тікає від росіян. Усе почалося в Донецьку у 2014 році, коли з чоловіком вперше потрапила до полону бойовиків так званої “днр”. Тоді були погрози, залякування та пограбування. Попри всі знущання, вони протрималися в окупації чотири роки. Коли ситуація стала занадто небезпечної — виїхали. Жили у квартирі батьків у селищі Нью-Йорк Бахмутського району. Часто навідувалися до бабусі Валерії у Новоселівку Другу — наприкінці березня 2022 року літня жінка загинула від російського обстрілу. Її тіло знайшли під завалами будинку. 

У 2020 році подружжя переїхало до Краматорська, де й зустріло повномасштабне вторгнення рф. Згодом довелося перебратися в сусідню Дружківку. Тепер родина знову думає про евакуацію, тому що фронт наближається, і росіяни просуваються вперед. 

“Зранку 24 лютого 2022 року ми почули вибухи. О пів на п’яту ранку прокинулися. Мені подзвонили знайоми, які служать, та повідомили, що почалася велика війна. Я спочатку не повірила —  21 століття, а на нас напали вже відкрито. Раніше росіяни приховували свою присутність та розповідали про “громадянську війну”, а тепер зняли всі маски. Перша асоціація, що спала на думку, це напад Гітлера. Але цього разу він прийшов з іншого боку”, — розповідає Валерія Донцова журналісту “Свій Дім”.

“Чотири роки в окупації —  як у фільмі жахів”

Вперше проросійські бойовики затримали родину в 2014 році у Донецьку. Найманці увірвалися до квартири сестри Валерії, куди подружжя переїхало через обстріли в їхньому районі.

“Зброю тоді отримали всілякі неблагонадійні люди — наркомани та алкоголіки, які одразу відчули себе господарями життя. Вони почали ходити по сусідах, знайомих та просто “за наводками”, і забирали майно. В нас вони примітили авто, хотіли забрати, а чоловік у цей момент вийшов у двір. Вони його побили, затягнули в квартиру та випитували, де ми зберігаємо гроші. Забрали все, що бачили — ноутбуки, золото, цінності. Навіть монети, які я збирала для колекціонування. Сестра встигла сховати своє майно в сейф, тому до нього вони не дісталися. Потім нас затримали та відправили в якесь СІЗО чи поліцію. Не знаю, як воно там у них називалося. І це були не місцеві — точно не донеччани”, — розповідає вона.

Наступні чотири роки, за словами жінки, були суцільним кошмаром. Окупанти називали чорне білим, і постійно доводилося мовчати, щоб не наражати себе та близьких на небезпеку. Ніякої свободи слова чи прав людини в так званій “народній республіці” не було взагалі.

“Ми часто їздили на вільну територію Донеччини, і тому силовики з псевдоорганів “днр” постійно мали до нас питання. Лунали звинувачення, що ми диверсанти, агенти або працюємо на СБУ. Але останньою краплею стали погрози на адресу чоловіка: окупанти заявили, що або він іде воювати на їхньому боці, або вони його вб’ють, і навіть рідні не знайдуть його могилу. Це стало останньою краплею — тоді ми втекли”, — пригадує жінка.

“Жодного житла в нас більше немає”

Квартира родини залишилась в Донецьку. Житло в селищі Нью-Йорк — знищене. У Новоселівці Другій був дім бабусі, який окупанти перетворили на руїни, а літня жінка загинула.

“Трикімнатну квартиру в Донецьку отримав мій батько, який працював шахтарем. Там пройшло моє дитинство. У батьків чоловіка була квартира в Нью-Йорку, яку вони потім віддали нам. У червні 2024 року туди було пряме влучання, і зараз на її місці стоїть лише чорний каркас”, — розповідає жінка.

Найбільшою трагедією для Валерії стала загибель бабусі. Їй та чоловіку довелося самотужки діставати тіло з-під завалів:

“Бабуся була старенька, тому ми постійно їй допомагали. В неї був великий будинок на 5 кімнат та територія на 30 соток. Отримала вона його в 1994 році. Точніше обміняла —  в них був інший дім в селищі, яке планували зносити. Тоді їм дали квартиру в Донецьку, яку вони обміняли на будинок в Новоселівці Другій, бо хотіли бути ближче до природи та тримати господарство. Напередодні вторгнення рф у її домі перекрили дах та вставили нові вікна. Для бабусі, як для дитини війни, діяла відповідна програма підтримки”.

Зараз подружжя мешкає в Дружківці. Чоловік працює, тож поки не планують виїжджати. Однак, якщо лінія фронту наблизиться, вони будуть змушені евакуюватися.

“Нам в окупацію не можна — ми там в розшуку. Мамі сказали, що ми дуже важливі свідки, але чого саме — не повідомили. Виїхати не можемо й через домашніх улюбленців, яких залишили господарі, коли залишали місто. Я почала їх підгодовувати, і так поступово назбиралося 13 собак, серед яких хаскі та пітбуль, і безліч котів, яких навіть не рахую. Кинути їх не можу — це вже частина нашої родини. Шукати для них житло або притулок — теж не вихід. Тож поки що не знаю, як бути далі“, — розповідає Валерія.

Читайте ще: “Спочатку російські окупанти забрали в нас Донецьк, а тепер прийшли за Торецьком”. Історія Вікторії Сакун