Відбудова

головна / Відбудова / Львів

Відбудова
Заклад торгівлі та послуг

Двічі втратила дім: Юлія Хохлова живе у Львові та пече млинці, що нагадують про Луганщину

Львівська область , Львівський район , Львів

Юлія Хохлова з Луганщини — вже двічі переселенка. Через агресію рф у 2014 році вона виїхала з рідного Первомайська (тепер Сокологірськ), а через вісім років — з Рубіжного. Тоді довелося залишити не лише житло, а й салон краси. Тепер Юлія з родиною живе у Львові. Чи назавжди — не знає. Життя навчило її не будувати планів на майбутнє.

На новому місці жінка продовжує працювати у сфері краси, але не в тих масштабах, які були раніше. Тепер це не власна студія, а кабінет. Також Юлія разом з чоловіком відкрили точку продажу, де готують та продають млинці, якими раніше смакували в Луганську.

“Я просто не вірила, що одна людина двічі може втратити дім. Думала, що якщо один раз доля наказала, то другий — відведе”, — розповідає жінка журналісту “Свій Дім”.

У 2014 році довелося залишити квартиру та салон краси

Юлія Хохлова з міста Сокологірськ на Луганщині (раніше — Первомайськ). Там залишився її дім та бізнес.

“На початку кар’єри працювала не на себе, але в 25 років я вже мала свій салон краси. Відкрила його в 2010 році. Це було невелике приміщення — усього два крісла та одне манікюрне місце. Зараз там нічого немає, будівля просто стоїть. Ми її орендували, власники теж виїхали на вільну територію”, — пригадує Юлія. 

Навесні 2014 року місто перейшло під контроль російських бойовиків. Все було доволі тихо, і звичайні громадяни цього не помічали. Вони жили з українськими паспортами, розраховувалися гривнями й думали, що все ще живуть в Україні. Поступово ситуація змінилася — окупанти почали впроваджувати свої правила: 

“Події 2014 року були дуже сумбурними. Місто якось дуже швидко опинилося під контролем ворога. Навіть боїв, як таких, не було. Наша позиція була відразу чітка — ми за Україну. Ні в яких “народних республіках” я жити не планувала. Коли ситуація почала накалятися, а ЗСУ звільнили північ області, то в нашому місті почалася стрілянина. Ми виїхали буквально напередодні цього. Відправилися на море у Бердянськ в надії перечекати повне звільнення області. Далі побачили, що цього не сталося, а треба жити далі. Наші знайомі були в Рубіжному та покликали нас до себе. Додому ми більше не повернулися. Я навіть дату пам’ятаю — 25 липня 2014 року. Тоді ми востаннє були в Первомайську”.

У родини Юлії була трикімнатна квартира, яку вони купили незадовго до захоплення міста й не встигли навіть пожити.

“Там було приблизно 70 квадратів. Окупаційна адміністрація її не чіпає. Продавати або щось з нею робити ми не плануємо. Хоча навіть при умові звільнення ми туди не повернемося. Це вже інший світ, дуже далекий від нас. Я живу заради дітей. Що я можу їм дати, повернувшись у маленьке зруйноване місто, де невідомо, що буде далі, і нуль перспектив? Ні, житло того не варте”, — каже вона. 

Нове життя в Рубіжному: купили квартиру та відкрили новий салон

Після переїзду до міста Рубіжне Юлія ще пів року жила надією на повернення додому. Це був “режим очікування дива”, каже жінка. Він закінчився після 2015 року. 

“Тоді я усвідомила, що ми тут надовго, і назад вороття немає. Першим рішенням стало народження другої дитини. Мені тоді було 29 років — гарний вік для цього. Або зараз, або вже ніколи. Тож, попри всі обставини, відсутність фактично житла й майна, ми з чоловіком народили другу дитину. Після короткого декрету я знову відкрила свій салон краси під назвою “Хохлова studio”. На цей раз приміщення та функціонал були більшими. Площа відносно невелика, але вже на два манікюрні столи. Збільшилася й кількість працівників: вдома було 4, а тут — вже 7. Це був 2019 рік. Весь цей процес коштував понад 10 тисяч доларів, але до початку вторгнення рф ми повністю окупилися. У нас було дуже багато клієнтів, а працювали ми фактично без вихідних”, — розповідає Юлія. 

Родина також придбала нове житло — двокімнатну квартиру в центрі Рубіжного. За яку віддали близько 10 тисяч доларів.

“Ремонт там вже був, але ми багато чого переробили. Що зараз з квартирою — ми не знаємо. Адже знайомих, які могли б розказати, в місті не залишилося. Була інформація, що частково будинок постраждав. Я бачила фото в місцевих пабліках, але це було дуже давно. Ще в чатах писали, що після окупації там поселили російських військових, але чи дійсно так — не знаю”.

“Події 2022 року — особиста трагедія для мене”

Повномасштабне вторгнення рф змінило все — знову довелося залишити дім та бізнес:

“Події 2022 року — особиста трагедія для мене. Я просто не вірила, що з однією людиною таке може трапитися двічі. Навіть маючи досвід 2014 року я все одно не була готова до цього —  ні фізично, ні морально. А зранку 24 лютого почули вибухи. Спочатку вирішили почекати два дні, бо сподівалися на диво. Його не сталося. Тоді одразу усвідомили, що тут ми точно бути не хочемо і треба евакуюватися. Просто сіли на машину й чкурнули на захід України. Поки їхали, то отримали новини, що компанія, в якій працював чоловік, переїхала до Львова — пазл склався. Ми зупинилися у Слов’янську та почали дзвонити всім друзям і просили їх тікати з Рубіжного. На це все пішов тиждень. Таким чином ми зібрали колону з семи машин і поїхали у Львів. Там ми були 14 березня. Тоді були величезні проблеми з житлом, нам спочатку від роботи чоловіка орендувала будинок, потім ми самі знайшли двокімнатну квартиру. Це були дуже добрі люди, а рієлтор взагалі не взяв з нас грошей за свої послуги. Після того, як її власники повернулися в країну, то ми винайняли інше житло, де зараз й живемо”.

Напад росіян на Україну має глибокі історичні корені, і в цьому нічого дивного немає, вважає Юлія. 

“Вони багато століть терпіти нас не можуть і вважають, що ми — народ без історії, а отже, без права на власну державу й самобутність. Найбільше мене дратує відсутність у росіян логіки. Ось їхні солдати стоять на нашій українській землі і кажуть, що ця ракета — за Курськ або ще щось. Ви серйозно? Після всіх тих руйнувань, жертв, вбивств та інших жахіть, які ви накоїли у наших містах і селах? Тобто їхня логіка така: нам можна, а українцям — ні. Це абсурд”.

“Від сфери краси в кулінарію”

Чоловік Юлії почав працювати одразу по приїзду до Львову. Вона теж знайшла собі місце в салоні, де просто орендувала крісло:

“Так було певний час, а згодом я відкрила власний кабінет, де і надаю послуги. Це стрижки і манікюр. Мені дуже подобається Львів, я б тут залишилась, але загадувати не буду — життя навчило цього не робити”. 

Про власний салон краси жінка вже не мріє. Натомість у 2024 році разом з чоловіком відкрили точку продажу млинців.

“Б’юті індустрія — це така сфера, в якій не можна працювати все життя. Я і так надовго тут затрималася. По-перше, це проблеми зі здоров’ям, дуже серйозні, адже фізично це важко. По-друге, це те, що я знайшла дещо інше. Тепер я хочу не працювати на бізнес, а хочу щоб він працював на мене. Ми відкрили невеликий заклад, де продаємо млинці. Назва — Crepes to go, що в перекладі з англійської —  млинці з собою. Фактично назва відображає сенс. Все працює автономно, майже без моєї участі. Почали в серпні, вже маємо двох найманих працівників та непогані результати. Є постійні клієнти та багато замовлень. Знаходимося за адресою: вул. Руська, 6. Чому млинці? На це є дві причини — відсутність такої пропозиції у Львові та спогади про рідний край. У Луганську біля інституту культури, де я вчилася, робили щось на кшталт цього. Це навіює ностальгію. Така невелика луганська локація на мапі Львова”, — розповідає жінка.

У планах — розширення мережі по місту й області, а також відкриття власного великого закладу, де люди могли б сидіти та їсти смачні млинці. Відмінностей у веденні бізнесу на Луганщині та у Львові жінка не помітила. 

“Про їжу порівнювати не можу, бо це мій перший досвід, а сфера краси — все однаково. Що запити клієнтів, що саме ведення власної справи — різниця відсутня. Взагалі відкрити будь-який бізнес в принципі не складно, складніше його втримати і зробити так, щоб він працював далі, розвивався та приносив прибуток”, — каже вона.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: “Залізне — це маленьке містечко. Кому воно потрібне? Ми наївно так думали”. Історія Олени Корж, яка втратила дім

У Реєстрі збитків для України вже понад 10 тисяч заяв, найбільше — з Маріуполя

Олександр Забродін / 30.10.2024

поділитись у соцмережах

Рекомендуємо прочитати

Екологічний підхід: переселенка з Донецька створює меблі для укриттів з переробленого пластику

Підприємиця з Донецька Ольга Лекова після окупації рідного міста переїхала до Києва. У 2016 році вона заснувала власну справу — студію ремонту та дизайну. Спочатку компанія була сімейною справою, яка...

читати історію

Приватний будинок

Живе на Тернопільщині та розповідає людям про схід і терикони. Історія двічі переселенки Оксани Муравльової

Понад вісім років будинок Оксани Муральової в окупованій Ясинуватій на Донеччині стояв порожнім. За ним доглядали сусіди. Проте з початком великої війни його пограбували росіяни, а згодом заселили туди своїх...

читати історію

Рекомендуємо прочитати

Екологічний підхід: переселенка з Донецька створює меблі для укриттів з переробленого пластику

Приватний будинок

Живе на Тернопільщині та розповідає людям про схід і терикони. Історія двічі переселенки Оксани Муравльової

Багатоквартирний будинок

“Моя бабуся загинула внаслідок російського обстрілу. Діставати її тіло з-під завалів довелося самотужки”. Історія Валерії Донцової

Відновлення вікон після обстрілів: що робити, якщо вибух вибив скло

Заклад освіти

В Івано-Франківську завершили перший етап відновлення університету нафти й газу, який постраждав після російського обстрілу

Багатоквартирний будинок

“Після втрати дому я не здаюся і намагаюся розвивати свою лялькарську справу на Київщині”. Історія Тетяни Сітоленко

“Лише одиниці обрали компенсацію, більшість хоче відновити житло”. Історія волонтерки Валентини Кондрат’євої

У Реєстрі збитків для України вже понад 10 тисяч заяв, найбільше — з Маріуполя