Живемо на Тернопільщині та мріємо купити дім, який орендуємо. Історія Ольги Дудченко

“15 лютого 2022 року нарешті переоформили дім на себе, а 24-го почалася велика війна”, — розповіла журналістці “Свій дім” Ольга Дудченко з Бахмута. Багатодітна родина, яка виховує вісьмох дітей, після повномасштабного вторгнення рф втратила два будинки на Донеччині. Знайомі, які виїхали з міста пізніше, розповідали, що оселі були без вікон, з розбитими дахами, а згодом горіли після влучання ворожих снарядів.  

Після евакуації у травні 2022 року родина жила і в хостелі, і в старому приміщенні сільради, і винаймали будинок на Буковині. Нині — у Тернопільській області та мріють купити дім, який орендують.

Два будинки у Бахмуті були на одній вулиці

Ольга Дудченко родом з Куп’янського району Харківщини. Саме там познайомилась з майбутнім чоловіком і переїхала до Бахмута. Разом прожили 13 років, виховували п’ятьох дітей. Потім розлучилися. У другому шлюбі жінка народила ще трьох дітей. 

Перший дім придбали в 2012 році. Ще один, на тому ж провулку 2-й Бірюковський (раніше — Жовтневий), через 10 років. Коли виплачували кошти за домівку, економили на всьому.

“Дім, який купили раніше, був на 58 квадратів з невеликим городом. Гарний садок, де росли черешня, абрикоса та яблука. Хату топили дровами. А друга оселя — газифікована та з усіма зручностями” — розповідає Ольга.

“Замість спокійного щасливого життя нам довелося облаштовувати погріб” 

“Ми телевізор і новини майже не дивились — про початок повномасштабного наступу дізналися від вчительки. Вона ледве стримувала сльози й казала, щоб діти залишалися вдома. А вони якраз виходили на двір з рюкзаками за плечима, — розповідає жінка. — Замість спокійного щасливого життя нам довелося облаштовувати погріб — спускалися туди під час повітряної тривоги і коли чули гул літака. Добре, що він добротний і запаси тушонки були. Дітей багато і треба всіх нагодувати. Ми до останнього не хотіли їхати, але у травні 2022 року довелося.  

Ольга каже, що від дому до школи, де навчалися її діти, 5 хвилин пішки. Коли заклад розбомбили, то в літній кухні вилетіли вікна, а по стелі пішли тріщини. Після цього епізоду вони за ніч зібрали речі та евакуювалися з міста.

“О 4 ранку або на пів п’ятого зазвичай починався жах. Ми столи в домі обгородили шифоньєрами, зробили такий собі “домік”. Якщо не встигали добігти у підвал, то ховали дітей там. Також зняли ванну — перевертали її та накривали молодших, щоб захистити від уламків. Старшій дівчинці тоді було 13 років, а найменшому сину ще й двох не було”, — пригадує вона.

Евакуація та зміна міст у пошуку нового дому 

Родина виїжджала з міста евакуаційним автобусом, який віз 19 бахмутян, серед них і маленькі діти. Опинилися у Дніпрі, два тижні прожили у хостелі. В одній кімнаті було майже 50 людей:

“Потім через інтернет знайшли церкву, яка допомагала багатодітним сім’ям. І нас забрали до Рівненської області. Рік жили в старому приміщенні сільради. Ліжка нам поставили, а пічку настільну та газові балони купували самі. Згодом переїхали у Чернівецьку область. Знайшли величеньку хатинку за оплату комунальних послуг. І школа там була, і дитячий садочок. Там теж рік прожили, але школу в селі закрили. Довелося переїхати, хоча там було дуже гарно. Такі сади, городи великі, завели кіз, вуток, курей і кроликів”.

Чоловік Ольги працював у Тернополі, тому вирішили їхати ближче до нього. Там знайшли гарний будинок, який здали за комунальні послуги.

“Воду беремо у сусідів. Люди тут привітні, добрі. Головне, що школа поряд. У класах по 5-6 дітей, більше уваги приділяють. Старша донька їздить у місто на заняття боксом, інша — малює, 12-річний син займається футболом”, — каже Ольга. 

“Хоч я і народилася на Харківщині, але вважала себе бахмутянкою”

Про руйнування будинків родина дізналася від знайомих, які залишалися у місті. Розповідали, що після прильоту в серпні 2022 року там була страшна пожежа. Люди поливали городи, а потім тими шлангами з водою гасили полум’я. Потім їх вивезли волонтери. Коли їхали, то у домах уже були розбиті дахи. 

“Хоч я і народилася на Харківщині, але вважала себе бахмутянкою. Працювала там комірницею. Потім була декретна відпустка. Винаймали няньку та разом з чоловіком прибирали квартири у заможних людей. Робили все, щоб дітям було комфортно і було своє житло. Роботи ніколи не цуралися. Коли вимушено опинились на Буковині, то заробляли, як могли — допомагали збирати черешню та пололи гарбузи. А сусіди пригощали нас врожаєм зі свого городу. Тоді змогли придбати пилку та бензокосу, щоб навести лад на своєму подвір’ї та у тих, хто просив. На хліб і цукерки дітям завжди заробимо”, — каже жінка.

Ольга та її чоловік мріють, щоб у них знову був дім. Батьки працюють, старші діти доглядають за молодшими. Відкладають кожну гривню, щоб знову мати своє місце сили.

Допомогти родині можна за номером картки: 5167 8030 0060 2578 (Дудченко О.)

Фото дітей публікуємо з дозволу батьків.

______

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте ще: “Плачу, коли згадую дім. А чоловік не дозволяє викидати стару футболку. Каже, що буде її в Бахмуті носити”. Історія Тетяни Буковцової