“Мій п’ятий поверх. І я знала, що там мама. Її дістали у чорному мішку”. Історія Юлії Весельєвої

Велика війна змусила виїхати з рідного Запоріжжя викладачку фізики Марину Весельєву. Разом з донькою та внуками вона тимчасово оселилася у Львові, але за першої нагоди повернулася у місто. Жінка так раділа, що нарешті може проводити онлайн-уроки з кімнати, яку облаштувала під кабінет, доглядати за улюбленими квітами й засинати у своєму ліжку. 

У ніч на друге березня 2023 року вона лягла спати і більше не прокинулась. Її та інших мешканців будинку по вулиці Незалежної України, 67 вбили російські ракети С-300, які влетіли з заднього боку дому між другим і третім поверхом третього під’їзду. 

Тієї ночі донька Марини Юлія працювала допізна. Вона повернулася у Запоріжжя по роботі:

“Було настільки гучно, що довелося навіть перебігти у коридор. Я одразу схопила телефон і почала писати мамі у Вайбер. У цей момент пролунав ще один вибух. Бачу, що вона в мережі, але повідомлення не читає, а вона завжди відповідала. Я тоді їй телефоную, гудки йдуть, але слухавку не підіймає. Набирала кілька разів”.

“На фото був мій під’їзд, а мама не відповідала”

Юлія Весельєва не знаходила собі місця, бо мама завжди просила дзвонити, коли були вибухи. Жінка продовжувала тиснути на екран телефону й шукала інформацію в інтернеті. На годиннику 1:34, час сорок, час сорок п’ять – хвилини, які тривали цілу вічність.  

“Я відкрила телеграм, щоб почитати новини й подивитися, куди ж воно влучило. І тут бачу будинок. Я дивлюсь, а це мій дім. Збільшила фото, третій під’їзд…мій”, – розповідає Юлія.

А далі все як в тумані. Набрала подругу Інну – вона заспокоювала, казала, що всі будинки у місті схожі.

Юля вирішила пішки йти на місце трагедії. Була комендантська година, на вулиці темінь. Подруга, яка жила у маминому районі, сказала: “Сиди вдома, я піду сама”. 

“За 5-7 хвилин вона зателефонувала і каже: “Все. Юлю, тримайся, це будинок мами”, – пригадує жінка.

“Було видно, що дах впав, але я вірила у диво до останнього”

Юлія одразу побігла до сусіда-військового, який на машині довіз її до місця ракетного удару. Там вона побачила жахливу картину зруйнованих стін й людського життя. 

“Коли я приїхала, то рятувальники витягували загиблих з перших поверхів. Навколо темінь, світили лише ліхтарями. Було погано видно, але я дивилась у бік того єдиного вцілілого куточка, де спала мама. Було видно, що дах впав, але я вірила у диво до останнього. Підходила до військових, поліцейських, а вони казали, що по 57-й квартирі поки інформації немає”, – розповідає Юлія.

У ту ніч російські ракети забрали життя багатьох людей

“Коли розквітло, я побачила, що вся квартира завалена будівельним сміттям, як наче взяли акваріум і наскладали туди каменів. Ось такий вигляд мали вікна нашої кухні, зали і спальні”, – додає жінка.

Пані Юлія так сподівалася зустріти й обійняти маму, але побачила її лише наступного дня – у чорному мішку. У ту ніч російські ракети забрали життя багатьох людей. 

“Моя мама народилася у 1960 році й все життя прожила у цій квартирі. Спочатку з батьками, потім з чоловіком, який теж був з цього під’їзду. Своєї бабусі я зовсім не знаю, вона трагічно загинула, коли матусі було 18 років. Діда не пам’ятаю, його не стало, коли я була зовсім маленькою. Хоча мені розповідали, що саме він навчив мене пити чай з кружки”, – пригадує Юлія.

Допомогти Юлії та її дітям можна за номером картки: 4149 4998 0574 8223 (Весельєва Юлія Володимирівна).

Читайте ще: “Якби мама у момент вибуху була у залі або на кухні, її би посікло уламками ракети”. Історія Юлії Островської