Історії, які ви нам розповіли

головна / Історії, які ви нам розповіли / Сєвєродонецьк

Історії, які ви нам розповіли
Багатоквартирний будинок

“За тиждень до вторгення рф я дізналася, що вагітна четвертою дитиною”. Історія Юлії Загорулько

зруйновано: травень 2022 / Луганська область , Сєвєродонецький район , Сєвєродонецьк / просп. Гвардійський , 29/7

Вторгнення рф Юлія Загорулько з родиною зустріли вдома у Сєвєродонецьку. 

Провівши три тижні у місті під обстрілами та ледве не загинув подружжя евакуювалося до Дніпра.

Росіяни вже не вперше зіпсували життя

Юлія родом зі Станиці Луганської, вищу освіту здобувала в обласному центрі в ЛНУ ім. Т. Шевченка.

Мій чоловік з Сєвєродонецька, в 2015 році приїхали сюди. Через рік придбали цю квартиру за 9 тисяч доларів, а вклали в неї ще стільки ж, якщо не більше. Все робили з нуля, до нас там жили літні люди, ремонту ніякого не було, фактично гола оселя. Поміняли підлогу, вирівняли стіни, купили нові меблі й техніку, замінили труби, тобто провели капітальний ремонт. У нас там було 48 квадратів, це небагато для такої великої родини, але все свої та рідне. В травні подзвонили родичі, які залишилися в місті і сказали, що нашої квартири більше немає. В будинок було влучання, все знищено. Знайомі повідомили, що окупаційна влада відновлювати нічого не планує. Вони хочуть просто знести залишки будинку. Сльози на очах, ми тепер безхатьки”, — розповідає Юлія.

Якихось 5 хвилин і троє дітей могли б залишитися сиротами

Перші вибухи родина Юлії почула вже зранку 24 лютого 2022 року. 

“Ми вже планували йти до родичів розповідати їм новину про мою вагітність. Саме в той ранок подзвонили вихователі з садочка і сказали, що почалася війна. Потім були вибухи. Спочатку думали, що все буде добре й Сєвєродонецьк омине лихо, як у 2014 році”. 

Юлія з чоловіком  пробули в місті три тижні та ледве не загинули:

8 березня — це наш з чоловіком другий День Народження. Ми тоді вийшли шукати продукти, бо з ними в місті вже були проблеми. Тільки ми відійшли від магазина, як туди влучив снаряд, одна людина тоді точно загинула, а нам неймовірно пощастило. Якихось 5 хвилин і троє дітей могли б залишитися сиротами. Один раз врятувала удача, більше такого може не бути. Авто в нас не було, шукали через знайомих, домовилися й за 4 дні евакуювалися. Тобто ми витримали три тижні”.

Юлія з Віталієм евакуювалися в Дніпро, ані родичів, ані знайомих у місті в них не було.

“Приїхали просто на вокзал, просто так, ні до кого. Наближалася комендантська година, а ми ще не знали, де ночувати. Потім знайшли волонтерів, які допомагають переселенцям. Нас відправили в село неподалік міста. Спочатку в школі жили, а потім нам дали будиночок. Коли чоловік влаштувався на роботу, то ми переїхали в Дніпро. З липня 2022 року живемо тут.

Плани на майбутнє

Нині родина Загорулько винаймає квартиру за 10 тисяч гривень плюс оплату комунальних послуг. Чоловік працює на одному з сєвєродонецьких підприємств, яке евакуювалося з міста. 

“Все заради дітей, їх в нас четверо. Ми хочемо, щоб вони жили гідно, спокійно, вільно. Старші хлопці в нас спортом займаються, як тільки ми переїхали в Дніпро, то вони одразу відновили тренування. Все зробимо, щоб вони не відчували, що в країні війна”, — каже дівчина.

Про повернення додому Юлія поки що не думає. Натомість родина серйозно замислюється про виїзд за кордон:

“В Дніпрі не дуже безпечно, росіяни часто його обстрілюють. Про повернення додому — я взагалі мовчу.  Якщо місто звільнять й відновлюватимуть, то так, поїхали б. Мій чоловік будівельник, він би міг навіть брати участь у цьому процесі. В окупації жити ніколи не будемо. Вони там без власної думки, без можливостей, це просто існування. Там майже немає зв’язку. Росіяни просто зробили з Сєвєродонецька воєнний об’єкт. Заради дітей — там робити нічого. Це гетто. Думаємо про евакуацію в Європу та шукаємо варіанти”

Допомогти родині Юлії можна за реквізитами: 4149 4993 8579 1155 (Загорулько Ю)

_______________

“Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів”.

Читайте ще: “Серце бабусі не витримало вибухів, а батько ледве не загинув, намагаючись її поховати”. Історія Марини Колядінцевої

Олександр Забродін / 29.03.2024

поділитись у соцмережах

Рекомендуємо прочитати

Житло та реабілітація. У Львові зводять перший з восьми будинків для поранених переселенців

Повноцінне житло з паркінгом повністю адаптоване для людей, які отримали поранення внаслідок російської агресії. Саме таким має бути  багатофункціональний комплекс, що будується на вулиці Миколайчука у Львові. Це тимчасове житло...

читати історію

Багатоквартирний будинок

“У наш будинок влучив ворожий дрон, сусіди загинули, а ми тепер без житла”. Історія Тетяни Жарик

Весь час боїв за Суми Тетяна Жарик з родиною залишалася в місті. Навесні 2022 року її будинок не постраждав внаслідок вуличних боїв та постійних обстрілів. Минуло 2 роки й вночі...

читати історію

Рекомендуємо прочитати

Житло та реабілітація. У Львові зводять перший з восьми будинків для поранених переселенців

Багатоквартирний будинок

“У наш будинок влучив ворожий дрон, сусіди загинули, а ми тепер без житла”. Історія Тетяни Жарик

Підприємство

«Три контейнери пряжі та борги – ось з чого ми стартували на новому місці». Як Рубіжанська панчішна мануфактура з Луганщини відновлює виробництво у Львові

Багатоквартирний будинок

“Після Горлівки змінили 4 квартири. Одна — в окупації, інша — пошкоджена”. Історія Людмили Соломатіної

Після підриву Каховської ГЕС минув майже рік. Але 14 родин з Василівки на Миколаївщині досі не отримали кошти на відбудову

Як запорізькі краєзнавці вивозять музейні та сімейні реліквії. Історія екстреної допомоги з порятунку культурної спадщини

Показати те, що знищила росія. У Львові триває виставка “Тут був мій дім”

Багатоквартирний будинок

“Дивлюсь з п’ятого поверху, а там все горить. Сусідніх під’їздів просто немає”. Історія Олесі Прокопенко