головна / Історії, які ви нам розповіли / Запоріжжя
Від снайперки до підприємиці: як Юлія Матвієнко з Запоріжжя змінила гвинтівку на фермерство
Запорізька область , Запорізький район , Запоріжжя
Заклад харчування
Адреса:
Запорізька область ,
Запорізький район , Запоріжжя
Від снайперки до підприємиці — такий шлях пройшла жителька Запоріжжя Юлія Матвієнко. Після Євромайдану вона долучилася до волонтерського руху та допомагала військовим, а навесні 2015 року сама вступила до лав Збройних сил України. На фронті Юлія не лише боролася з ворогом, а й доводила, що жінки мають право воювати нарівні з чоловіками. Після служби вона зайнялася власною справою — почала розводити курей. Але з початком повномасштабного вторгнення вона знову взяла до рук зброю.Невдовзі, повернувшись з армії, продовжила розвивати власну справу.
“Чоловік воює, а хтось має подбати про дітей, тому після перших тижнів хаосу я повернулася додому. Всіх курей роздала напередодні, тож довелося починати все заново. Наразі в мене вже понад тисячу бройлерів, а в лютому я відкрила власний м’ясний магазин”, — розповіла Юлія Матвієнко журналісту “Свій Дім”.
“Хотілося кричати: там горить! Там війна!”
До 2014 року Юлія Матвієнко жила звичайним життям: виховувала двох дітей та працювала директоркою в одному з магазинів Запоріжжя. Проте все змінилося після подій Євромайдану.
“Тоді в Запоріжжі розігнали протестувальників. Коли я побачила жорстокість, несправедливість, коли зрозуміла, що держава, яка має нас захищати, вбиває нас, то для мене це був переломний момент. Спочатку я почала займатися волонтерством та збирати допомогу для постраждалих мітингувальників, проте події розвивалися дуже швидко, й наші заворушення з силовими структурами в місті виявилися дрібницею на тлі того, що відбувалося у Криму та на Донбасі. Наші хлопці з самооборони одразу пішли на фронт боронити державу від агресора. Одна з перших втрат українських добровольців під Карлівкою на Донеччині спонукала мене долучитися до війська. Я просто зрозуміла, що не можу сидіти осторонь і дивитися, як доля моєї країни вершиться без мене”, — згадує вона.
Тоді Юлія відкрила волонтерський центр та почала допомагати військовим, возити гуманітарну допомогу та забезпечувати необхідними речами хлопців, які боронили Україну на сході.
“Найгірше було повертатися з передової у мирне місто, де люди жили звичайним життям, не розуміючи, що за кілька сотень кілометрів — справжнє пекло. Хотілося кожного схопити за руку і кричати: там горить! Там війна!”
Як я стала снайперкою
Зрештою, Юлія зрозуміла, що аби захистити власний дім та країну, треба для початку вміти захистити саму себе. Так вона вирішила змінити волонтерство на армію. Її чоловік на той момент вже був діючим військовослужбовцем. Тому у 2015 році жінка долучилася до лав ЗСУ.
“Я бачила страх хлопців перед ворожими снайперками. Вони казали, що такі жінки скажені, ненормальні, божевільні. І я захотіла стати тією, кого боятимуться наші вороги. Щоправда, тоді армія мало була оснащена, навіть сучасною зброєю, тому надійну гвинтівку довелося купувати самостійно, а точніше — брати кредит, який я ще рік потому виплачувала”, — розповідає Юлія.
Вона додає, що в армії пострадянської країни проблеми були не лише зі спорядженням, а й у самій системі. Впродовж року Юлія воювала не тільки на фронті з ворогом, а й за свої права та гідність. Вона значилася як санітарка та була змушена разом з іншими жінками-військовими відстоювати можливість бути у війську на рівні з чоловіками:
“Фактично, я працювала снайперкою, виконувала завдання, прикривала групи розвідки, забезпечувала безпеку операцій, але по штатці я десь там за кілометри від лінії фронту. Зрештою, ми з іншими такими ж дівчатами змогли через Міністерство оборони вирішити це питання та вже у 2016 році я офіційно стала снайперкою у ЗСУ. Це була велика перемога над архаїчним радянським спадком, який нам дістався”.
Позивний — “Маріупольська Білка”
Після отримання офіційного дозволу Юлія пройшла всі іспити, кваліфікаційні випробування та навчання на полігоні, де освоювала найскладніші методи снайперської роботи: маскування, вибір позицій та стрільбу на великих дистанціях:
“Ми вчилися годинами лежати без руху, терплячи біль і холод. Це була не просто фізична витримка – це був психологічний виклик. Це боротьба не лише на фронті, а й з системою. Нам довелося доводити, що ми маємо право воювати нарівні з чоловіками. І ми це зробили”.
Снайпер — це не лише стрільба, каже Юлія. Частіше це терпіння, спостереження та аналіз поля бою. Іноді ти бачиш ворога, але не можеш стріляти, бо між вами – твої побратими. І ти просто лежиш, чекаєш, щоб усе минуло без втрат:
“Така робота трішки романтизована книжками, фільмами та людською уявою. І всі неодмінно питають у мене, чи вбивала я людей? Проте більшість мого часу займало саме забезпечення прикриття для наших хлопців, коли вони виходили на якесь небезпечне завдання впритул до ворожих позицій. Їм потрібні були очі, які б контролювали ситуацію”.
Юлія брала участь у численних операціях. За п’ять років служби вона була майже в усіх гарячих точках зони АТО/ООС:
“Найважче — це тиша перед пострілом. Коли ти бачиш ворога, ти розумієш, що зараз усе зміниться. І твоя рука не має права здригнутися”.
Більшість служби місцем дислокації підрозділу Юлії був Маріуполь. Має вона й пов’язаний з містом на Азовському морі позивний — “Маріупольська білка”.
“Білка — тому що руда, це командир придумав, а маріупольська, бо там служили. Все доволі банально. Часто військові самі обирають собі позивні, а тут за мене вибір вже зробили. Але він дуже добре прижився“.
Юлія каже, що війна вчить цінувати прості речі: мирне небо та шматок хліба. А ще – справжніх людей. На фронті тобі віддадуть останнє, поділяться водою та прикриють своїм тілом. І це те, що змінює людей назавжди.
Бізнес: все почалося з 50 курчат, а тепер їх тисяча
Навіть на війні життя не зупиняється. Чоловік Юлії служив разом з нею, а у 2020 році у них народилася двійня, тому виникло питання щодо завершення служби в армії:
“Перший місяць вагітності, другий — ще якось можна було. Але на третьому, бігаючи по окопах вагітною двійнятами, я зрозуміла — час зупинитися”.
Після народження дітей вона довго думала, чим буде займатися у мирному житті.
“Після повернення з фронту до цивільного життя важко спілкуватися з людьми та бути частиною суспільства. Але я знайшла собі хобі, яке зрештою стало моєю справою та бізнесом — фермерство. Коли ти дивишся, як з яйця вилуплюється курча, то розумієш — все це не дарма. Так я почала розводити птахів та продавати курятину”.
Спочатку розводила курей вдома, потім отримала в оренду ферму та збільшила масштаби виробництва:
“Робота була важкою, проте допомагали дорослі діти. І це давало можливість бути поруч усім разом та відновлюватися”.
Господарство жінки швидко розширювалося. Коли вона починала, то мала 50 курчат, потім їх стало 200, а далі — тисяча. На момент повномасштабного вторгнення рф Юлія тримала 2000 бройлерів, а за місяць продавала 600 тушок. За три місяці до великої війни демобілізувався її чоловік і родина нарешті возз’єдналася, проте щастя було недовгим.
Велика війна
Велика війна, яка почалася у 2022 році, змусила її все кинути та долучитися до місцевої територіальної оборони. Юлія захищала в’їзд до Запоріжжя зі сторони Василівки. Початок повномасштабного вторгнення вона згадує так:
“У ту ніч я щипала курей, тому тільки о третій годині ночі лягла спати. Зранку прибігає сусідка й каже, що війна почалася. А я кажу, що вона йде вже з 2014 року. Для мене це новиною не стало”.
Проте цього разу її служба була недовгою, адже треба було піклуватися про неповнолітніх дітей. Після перших тижнів хаосу, коли ще ніхто не знав, що буде далі, у Юлії з чоловіком сталася серйозна розмова.
“Він сказав, що хтось з нас має бути з дітьми. Вирішили, що це буду я. Тому я повернулася додому, а потім поїхала і забрала двійнят, які до цього разом з моєї мамою евакуювалися на захід України”, — згадує вона.
Перед тим, як піти у військо, Юлія роздала всіх курей знайомим та сусідам, аби вони не загинули без догляду. Тому відновлювати бізнес довелося фактично з нуля: знову взяла курчат і справа пішла. Зараз у неї вже знову тисяча бройлерів.
“Я вирішила піти далі та відкрила свій магазин. У лютому 2025 року моя “Мамина Ферма” запрацювала у Запоріжжі на Соборному проспекті, 234. Коли ми знімали це приміщення, воно було без вікон, тому що були влучання по дамбі, й все повилітало навкруги. А тепер тут наша крамниця і місце для натхнення”.
Наразі у Юлії троє найманих працівників.Один працює на фермі, а двоє у крамниці, де продається м’ясо курки у різному вигляді: від свіжого до копченого:
“Люди цінують справжнє, якісне м’ясо, тому думаю, що на нас чекає успіх. На відкриття магазину я отримала грант у розмірі 500 тисяч гривень від Запорізької ОДА. Поки що більшість клієнтів — це друзі та знайомі, які чекали цю продукцію та раніше її купували у мене особисто. Наразі займаємося і маркетингом — створили сайт та Instagram. Мені дуже допомогли інші місцеві крафтовики та фермери. Ми плануємо з ними співпрацю, щоб продавати продукцію одне одного”.
Читайте ще: