Живе на Тернопільщині та розповідає людям про схід і терикони. Історія двічі переселенки Оксани Муравльової

Понад вісім років будинок Оксани Муральової в окупованій Ясинуватій на Донеччині стояв порожнім. За ним доглядали сусіди. Проте з початком великої війни його пограбували росіяни, а згодом заселили туди своїх військових. Родина жінки була змушена покинути домівку ще в 2014 році через свою проукраїнську позицію. Після втечі з рідного міста вісім років жили в Краматорську, а березні 2022 року планували взяти кредит і купити будинок на Черкащині. Всі мрії зруйнувала росія. 

З 2015 року Оксана займається волонтерством. Наразі вона виготовляє прапори та сувеніри для бійців ЗСУ та їздить селами Тернопільщини, де розповідає мешканцям західних областей про схід та терикони. Каже, що поки є сили, буде робити все, щоб наблизити перемогу України.

“Про те, що буде повномасштабне вторгнення рф, ми зрозуміли ще в 2019 році. Адже росія — це така країна, яка не може залишити нас у спокої. 24 лютого 2022 року ми були в Києві, де деякий час ховалися у підвалі, а згодом виїхали на захід країни. Так ми опинилися в Бережанах на Тернопільщині”, — розповідає Оксана Муравльова журналісту “Свій Дім”.

“2014 рік: блокпости та одоробло зі зброєю в руках”

“Коли почався Майдан, то ми активно слідкували за розвитком подій. Тоді й на сході почалися певні процеси. Ми з чоловіком, як люди, що вміють думати, аналізувати і багато читають, одразу зрозуміли, до чого це веде. Тоді наша донька вступила до ліцею в Донецьку. У червні 2014 року ми навіть з’їздили на батьківські збори і вперше на блокпосту побачили оце “днрівське’ одоробло з косинкою на голові та зброєю в руках”, — розповідає жінка. 

У липні Оксана поїхала з донькою у відпустку, а чоловік з іншою дочкою залишилися на Донеччині. Наближалося перше вересня, жінка думала про роботу, але в Ясинуватій вже була окупаційна влада. Тому довелося збирати речі та виїжджати звідти.  

“Нас змусили оформити якусь перепустку для пересування по місту. Тоді в них зависла якась техніка і нам дозволили виїхати. Вже коли ми були на території, підконтрольній Україні, нам повідомили, що треба повернутися, щоб нас перевірили, адже ми були в базі як “неблагонадійні громадяни”. Логічно, бо я викладачка української мови, яка проводила різні патріотичні заходи та була в партії “Свобода”. Нас і раніше неодноразово залякували. У травні, коли був так званий “референдум”, до нас додому прийшли й намалювали на стовпах прапори так званої “днр”. Потім ще чоловік бачив, як хтось біля хвіртки намагався облити нашу територію керосином. Не встигли. А вже під ранок на паркані ми побачили напис “росія”. Тобто одразу дали зрозуміти, що нас тут нічого хорошого не чекає”, — розповідає Оксана.  

Вісім років прожили в Краматорську

Наступні вісім років родина прожила в Краматорську. Спочатку орендували однокімнатну квартиру, але згодом винайняли більш простору оселю. 

“Якось ми прийшли до гуманітарного штабу СОС-Краматорск, де такі люди, як ми, отримували допомогу. Я зрозуміла, що можу бути корисною для цієї організації. Спочатку працювала за комп’ютером, а далі події почали розвиватися стрімко — я почала проводити безкоштовні курси української та організовувати творчі майстер-класи для психологічної підтримки переселенців, військових та людей з інвалідністю. Все почалося у 2015 році, коли зі мною зв’язалася Настя Розлуцька, яка керувала цими курсами рідної мови в Києві та шукала людей в інших містах. У першій нашій групі був лише один учень, але поступово люди стали більше свідомими. Напередодні повномасштабного вторгнення рф до нас приходили люди від 15 до 84 років”, — розповідає жінка.

Оксана завжди усвідомлювала себе українкою. На самоідентифікацію сильно вплинули літні канікули в шкільному віці, які вона проводила на Вінниччині:

“В другому класі мене вчителька переконувала, що треба казати “лесополоса”, а я наголошувала, що це “лісосмуга”. Мабуть, саме тоді я зрозуміла, хто я. Тому обрала українську філологію. Ще в дитинстві не розуміла, чому в нас так багато російської мови навколо, а українську треба захищати. Увага, захищати рідну мову в своїй країні — це нонсенс. Радянська, а потім й російська влада робила все, щоб зросійщити наше населення. Навіщо нам той Пушкін, коли є Шевченко”.

“На Тернопільщині розповідаю людям про схід та терикони”

Ще до повномасштабного вторгнення рф Оксана заснувала власну громадську організацію — Український розмовний клуб “Файно”, в рамках якої досі проводить різні заходи, збори та майстер-класи. 

“Один з наших проєктів має назву “Непереможні, народжені в вишиванках” — це виготовлення розпашонок для немовлят, народжених у День вишиванки. Почалося все з Краматорська, потім був Слов’янськ та Костянтинівка, поступово їздили до інших міст України і дарували розпашонки батькам маленьких українців. На Тернопільщині, де я зараз живу, ми вже два роки подорожуємо селами та розказуємо про схід. У людей ще є певні стереотипи та не всі знають, що таке терикони та як вони виглядають”. Також ми виготовляємо вишивку, сувеніри, прапори, мотанки тощо”, — розповідає вона.

Повертатися на Донеччину Оксана не планує. Адже там небезпечно, лише на одне розмінування піде багато років, говорить жінка. 

“Життя на Донеччині залишилося в минулому. Але якщо схід звільнять, то я просто хочу поїхати додому в Ясинувату, побачити свій будинок. Також мрію відвідати могили батьків в Алчевську. Там майже немає людей, з якими ми б могли знайти спільну мову — з різних причин. Наразі ми хочемо переїхати до центру України, щоб бути ближче до дітей”.

“В нашому домі жили окупанти. Після них залишилися голі стіни”

Оксана Муравльова родом з Алчевська на Луганщині. Вона навчалася в Донецькому університеті за спеціальністю українська філологія та працювала в кількох школах на сході України. У 1996 році разом із чоловіком переїхала до Ясинуватої, де прожили 20 років до захоплення міста бойовиками так званої “днр”. У цей період вона викладала в будівельному технікумі та філії Донецького університету управління.

“У нас там був будинок, купили його в 2000 році за 500 доларів. Він саманний, обкладений цеглою, невеликого розміру — на дві кімнати та 37 квадратів. Там “начинка” була дорожчою за сам будинок, адже ми робили ремонт, купляли меблі та техніку. Нічого з цього забрати не змогли. Телевізори, холодильники, кондиціонери — все залишилося”, — розповідає жінка.

Востаннє Оксана була вдома 11 вересня 2014 року. Всі ці роки до вторгнення рф за будинком приглядали сусіди, він стояв порожній. Проте все змінилося після 24 лютого 2022 року.

“Окупанти вдерлися до нашого дому, повибивали вікна та влаштували безлад. Цього їм було замало — у 2024 році вони почали там жили. Це були саме російські військові. Ми навіть передавали ЗСУ координати нашого будинку. Краще б його знищили разом із ними, але не вийшло. Коли в червні вони звідти виселилися, сусіди прийшли перевірити, в якому стані дім, і побачили голі стіни — вони винесли абсолютно все. Техніки мені не шкода, а от сімейні фотоальбоми — так, дуже. Їх там була багато — ще від моєї мами та бабусі. Ми пробували досліджувати свій родовід і написали вже до четвертого коліна. У нас була папка зі світлинами та описами родичів. Це все там залишилося. Також пропали мої книги — приблизно тисяча екземплярів. Частина з них була по роботі, а інші ми купували, щоб оновити колекцію. Звісно, було багато вітчизняної літератури — Сосюра, Шевченко, Сагайдачний тощо”.

“Найгірші слова почула від рідного брата”

За свою проукраїнську позицію жінка неодноразово зазнавала образ та звинувачень. Особливо після подій 2014 року. Проте найгірші слова Оксані сказав її рідний брат, який живе в окупованому Алчевську.

“Вас, бандерівців, треба до стінки поставити й розстрілювати — так він мені казав. Не розумію, як так вийшло. Ми ж росли в одній країні. Хоча він мало читав книжок та здебільшого дивився телевізор. Мабуть, це й відобразилося на його світогляді. Проте я все одно хочу його побачити”.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: Міжнародний реєстр збитків. Нові правила та можливості для подання заяв

“Моя бабуся загинула внаслідок російського обстрілу. Діставати її тіло з-під завалів довелося самотужки”. Історія Валерії Донцової