“Плачу, коли згадую дім. А чоловік не дозволяє викидати стару футболку. Каже, що буде її в Бахмуті носити”. Історія Тетяни Буковцової

У 1983 році чоловік Тетяни Буковцової отримав від родичів невеликий старенький будинок у Бахмуті. Відбудували його до двоповерхового, провели газ і створили всі зручності. Другий поверх планувався для дітей, але вони виросли й переїхали до Києва, тому його використовували як горище. Перший поверх, навпаки, був повністю облаштованим — чотири затишні кімнати, наповнені ароматом фіалок різних сортів. Подружжя також мало невеликий город, де вирощували помідори, огірки, моркву і полуницю.

Бахмут став рідним містом для Тетяни з 1980 року. Вона приїхала сюди на навчання, згодом вийшла заміж і працювала вихователькою в дитячому садочку. Тетяна родом з Луганщини, народилася в селі неподалік Попасної. Її батьки поховані там, але жінка давно туди не їздила. З 2014 року там була тимчасова окупація, а потім “сіра зона”.

Події 2014 року: дім подружжя прихистив понад 20 переселенців

“Мій брат та багато знайомих жили у Первомайську. У 2014 році їм вдалося вибратися з міста, десь на тиждень я їх загубила і була дуже щасливою, коли зателефонували. Вони були налякані та не знали, куди бігти далі. Сказала, щоб їхали до нас. Так, на нашому подвір’ї стояли 24 розгублені людини, серед яких були жінки та діти. Як пригадаю, який вони мали вигляд, досі мурашки по шкірі. Дітей почали одразу купати. Я заздалегідь наварила борщу, дістала посуд. А далі, хто на чому сидів — хто на порозі, хтось перевернув відро, на ящиках та підвіконнях”, — розповідає пані Тетяна про події 10-річної давності.

Потім всіх вдалося розмістити по гуртожитках. Одна родина залишилась жити в старій хатинці свекрухи Тетяни, а згодом зняли інший будинок. Жінка каже, що вони здружилися і стали майже родичами. Після повномасштабного вторгнення рф їм знов довелося тікати. Цього разу на Хмельниччину.

Велика війна: “До останнього надіялась, що Бахмут не чіпатимуть”  

Жінка не вірила у повномасштабний наступ рф — жила, мріяла, працювала і завжди чекала у гості дітей та онуків.  

“Між пам’ятником з літаком та заправкою на виїзді з Бахмута був завод. І туди попала ракета, яка летіла через наш дім. Це був такий звук, який неможливо забути. Потім як гахнуло. Пощастило, що наша вулиця знизу, а вибухова хвиля пішла по верху, — пригадує Тетяна. — Це, мабуть, перше серйозне руйнування, яке було в нашому місті. Я тоді вже готова була евакуюватися, але чоловік відмовлявся. Ну як я його залишу, 40 років разом. Вмовляла я, і діти, але він був категоричним. Пам’ятаю, що проревіла всю ніч, а зранку він підходить і каже: “Ну їдь, бо виходить, що я тебе тримаю. У тебе проблеми з тиском, а якщо щось трапиться”.

В столиці теж було неспокійно, тому поїхали до свахи на Черкащину. В одній хаті було десятеро людей. Тетяна каже, що ніхто не сварився та підтримував одне одного. Згодом, разом з синами, вона знов повернулася до Києва.

“Чоловік не хотів залишати рідний дім”

Чоловік Тетяни залишався у Бахмуті та відмовлявся виїжджати. Там вже не було ні світла, ні газу, ні води. Зв’язок ще можна було спіймати. Жінка шукала людей, які їздили у місто, ними передавала продукти та газову горілку для приготування їжі:

“У Бахмуті також залишався кум з сином — досі нічого не знаємо про їхню долю. Раз на тиждень вони виходили на зв’язок. Заспокоювали, що все добре. А потім подзвонили і сказали, що у сусідський будинок прилетіла міна, був вибух. Вони гасили пожежу, намокли, змерзли і мій чоловік серйозно захворів. І 13 грудня 2022 року я поїхала за ним. Невістки відмовляли, я їх посадила навпроти себе і сказала, що якщо зі мною щось станеться ніхто не повинен себе звинувачувати, бо це моє свідоме рішення”.

“Мій рідний дім, прости мене, що ти в такому стані”

Коли Тетяна з перевізниками приїхала до Бахмута, була похмура погода та мряка. Обстрілів тоді майже не було, якщо не враховувати віддалені бахи, до яких місцеві звикли. Роздивлятися, що відбувалося навколо, не було ані часу, ані бажання. Головна мета — вмовити чоловіка виїхати. 

Стрес був, коли жінка під’їхала до рідного дому — дах був розбитий, а вікна закриті дошками. У серпні 2022 року поряд прилетіла міна, чоловік дивом не постраждав. Від вибуху важкі металеві ворота зірвало з петель та відкинуло на подвір’я. Він зранку о цій годині виходив на вулицю, а цього разу залишився в хаті. 

Коли жінка їхала до Бахмута, то писала список, що треба забрати. Зайшла в хату, а там темрява, тому кидала в сумку речі, що попадали під руки:

“Перевізник дав 20 хвилин на збори й сказав: “Ви ж хоч не будете всю консервацію з підвалу виносити? Яка там закривачка! Змогли вивезти телевізор, мікрохвильовку, принтер та сканер”.

Спочатку доїхали до Костянтинівки, потім до Дніпра. А далі приїхав син і забрав у столицю. 

“Чоловік забороняє викидати стару футболку, яку носив у Бахмуті”

Нині Тетяна разом з чоловіком орендують житло в столиці. Платять 6,5 тис грн і додатково за комунальні послуги:

“Знаєте, я тільки нещодавно зрозуміла, що коли чоловік врешті-решт погодився виїхати, він просто не розумів, що ми більше не повернемося. Він прожив ці місяці без радіо та телебачення і не знав, що насправді відбувається в країні. Додому б поїхав хоч сьогодні. Каже — ось цю стару футболку не викидай, я її ще буду в Бахмуті носити”.

Тетяна забрала чоловіка з Донеччини у грудні 2022 року, а 14 лютого 2023-го прилетів снаряд і будинок згорів вщент: 

“На день закоханих мене вітають, а я реву. Бачила відео, як дім горить. Потім сусід прислав фото. Ми прожили в домі майже 40 років, але з трудом розбирали, де яка кімната. Орієнтувалися по якихось стовпах або городу. Тоді залишалися лише стіни. Там згоріли речі моєї мами, я їх так берегла — вишиті картини та рушники”.

______

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.