Залізничний вокзал, будинок дитинства та єнот, який їв мигдаль з рук. Спогади Ірини Паюк про рідний Лиман

Через велику війну Ірина Паюк з дітьми опинилась в Словаччині. Але її серце з Україною та рідним Лиманом, де пройшли найкращі дитячі роки. Жінка жила у Павлограді, але раз на рік їздила на Донеччину — там було її місце сили.

“Все, що пов’язано з Лиманом переплітається з залізничною дорогою та станцією. Коли під’їжджали до міста нас зустрічала будівля вокзалу і бабуся. Взагалі для мене Лиман — це бабусине тепло, канікули та відпочинок”, — розповіла Ірина журналістці Свій дім.

Екскурсії у Святогірськ та Ямпіль

Бабуся Ірини працювала у локомотивному депо. Дідусь був помічником машиніста і мав патенти на власні винаходи, які дозволяли автоматизувати процеси з ремонту локомотивів. Будинок на вісім квартир, в якому вони жили, знищили російські військові. Його збудували перед Другою світовою війною і всі комунікації чоловік зробив власноруч. Коли в домі ще не було опалення, в нього вже було дров’яне. Також змайстрував електробак для води та сонячний, який висів за вікном.

“З Лимана ми їздили електричкою у Святогірськ. Дві зупинки — і вже на Голубих Озерах. У Слов’янську були на керамічному ринку. У 2021 році возила дітей у Ямпольський контактний зоопарк і на страусину ферму, — пригадує Ірина. — У мене відео залишилось з єнотом, який брав з моїх рук мигдаль. Там їх було ціле сімейство і мама ще привела потомство. Діти між собою дрались, один був дуже нервовий. Де вони зараз? Бо там же не було ніякої евакуації (після звільнення Ямполя волонтери знайшли скелети та залишки замордованих тварин, – ред.). 

Від бабусиного дому до вокзалу — 20 хвилин пішки

Майже всі поїздки починалися з залізничного вокзалу. Це одна зупинка від бабусиного дому або 20 хвилин пішки.

“Вокзал мені більше запам’ятався зовні. Дуже гарний, ошатний. Територія навколо доглянута. Взагалі у Лимані завжди були побілені бордюри, дерева, заборчики — і не лише до свят. І цей затишок відчувався, коли поверталися сюди”, — пригадує Ірина Паюк.  

В одній з пісень про місто є слова, що воно розпочалося “з криком паровозного гудка”. Будівля Лиманського вокзалу була в центрі міста. Неподалік — універмаг “Біла береза”, який знали всі місцеві, та неймовірної краси озеро, куди мама Ірини бігала після школи.

“Брала з собою купальник, а потім ховала його від батьків, бо могла купатися вже у квітні. Він звісно не висихав та згнив до літа. Саме після цього у 12 років я почала шити”, — розповіла мама Ірини Анна Шульга. 

Жінка з теплом пригадує батьківський дім, розташований поруч з депо. Він був на два під’їзди, у кожному — по чотири квартири. Там були старі дерев’яні сходи і вони з братом завжди чули мамині кроки, коли вона йшла з роботи. 

“Поруч був довгий дерев’яний міст. Часто ми з братом йшли по ньому, щоб купити молока. Мама працювала в депо і завжди бачила нас у вікно”, — пригадує Анна.  

Чоловіка Ірини здивували “радянські плакати”

На початку 2000-х років у Лиман вперше приїхав чоловік Ірини. Він жив у Павлограді та був шокований кількістю плакатів у місті з радянськими лозунгами: 

“У Павлограді було все більш цивілізованим — магазини працювали допізна, аптеки на кожному кроці. А у Лимані майже все зачинялось о 17.00. І всюди ці плакати з совєтською символікою. Я з дитинства до цього звикла і вже не помічала. А його це дуже здивувало”.

Продукція у Лимані теж була іншою ніж в Павлограді. 

“Наприклад, у моєму дитинстві у Павлограді було морозиво лише в пачках, а в Лимані — у вафельних стаканчиках. Під універмагом “Біла береза” був підвальний поверх, де працювало дитяче кафе. Там продавали найсмачніше морозиво, коктейлі, желе. Тобто такі “страшні” речі, на які у радянському союзі був дефіцит. А ще там був неймовірний аромат ванілі”.

Лиманський вокзал після повномасштабного вторгнення

Після 24 лютого 2022 року Лиманський вокзал зустрічав та проводжав мешканців Лисичанська, Сєвєродонецька, Рубіжного та інших міст, які рятувалися від війни. Людей забезпечували водою, харчуванням і товарами першої необхідності. Працівники зустрічали та розвантажували поїзди, заповнені гуманітарною допомогою для мешканців сходу країни.

Коли приміщення вокзалу було переповнене, пасажири з немовлятами залишалися на ніч у начальника вокзалу в очікуванні наступного потягу. Нині будівля зруйнована ворожими обстрілами. 

Чужа країна та найкращі спогади про місто залізничників 

Нині Ірина з дітьми живе у Словаччині. Поїхали туди у березні 2022 року. Своїх хлопців-двійнят жінка спочатку влаштувала до школи. Поєднувати навчання у двох закладах було важко, тому залишилися в українській на дистанційній формі.    

Ірина теж не сиділа без діла — підробляла в інтернеті, допомагала з прибиранням. А вже з літа 2023 року працює рятувальницею у водному парку:

“Тут аквапарк, термальні води. Все разом. Також у мої обов’язки входить чистка вуличних басейнів. Тобто я залажу туди, в ці 42 градуси, це непросто”.

Перед великою війною жінка пообіцяла синам, що їхнє 13-річчя вони відсвяткують у Харкові в аквапарку “Джунглі”. Війна все змінила. 

“Але можна сказати, що я обіцянку виконала. Тепер у них вільний вхід в аквапарк, в якому я працюю. А сама мріяла опинитися в Берегове на Закарпатті. Саме взимку. Коли за вікном сніг, а ти сидиш у гарячому басейні. Все здійснилось, але поки не в Україні”, — каже вона.

Живе для дітей і мріє про Перемогу

Те, що мрії збуваються, Ірина знає з власного досвіду, бо випросила у долі своїх дітей. Жінка виховувала старшого сина, а наступна вагітність обірвалась на шостому місяці. Попри неможливість виносити ще одне дитя — у неї з’явились Арсеній та Сашко. Їх народила мама Ірини у 55-річному віці.

“Я загадувала бажання, що хочу дітей. Не одну дитинку, а дітей. І вийшло так, що їх два. Грошів на сурогатне материнство не було і мою мрію здійснила мама. З першого разу підсадили два ембріони і вони прижилися. Хлопчики народилися здоровими. Це справжнє диво”.

Фото: особистий архів Ірини Паюк; Донецька залізниця

Володимир Гарієвський, адвокат:

Відповідні злочини можна віднести до категорій 6 та 7: напад на цивільний об’єкт та знищення або пошкодження майна.

______

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проєкту «Права людини в дії», який виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

Американський народ, через USAID, надає економічну та гуманітарну допомогу по всьому світу понад 55 років. В Україні допомога USAID надається у таких сферах як: економічний розвиток, демократія та управління, охорона здоров’я і соціальний сектор. Починаючи з 1992 р., Агентство США з міжнародного розвитку надало Україні технічну та гуманітарну допомогу на суму 1,8 мільярда доларів. Детальнішу інформацію про програми USAID в Україні можна отримати на офіційному веб-сайті USAID https://www.usaid.gov/uk/ukraine та сторінці у Facebook https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Читайте ще: “Я розумію, що ніколи не зможу зібрати гроші на власну оселю”. Історія Світлани Маркової