головна / Історії, які ви нам розповіли / Бахмут
“Я понад 20 років працювала на заводі шампанських вин. Тепер по ньому ходять окупанти”. Історія Віри Есауленко з Бахмута
Донецька область , Бахмутський район , Бахмут / Олекси Тихого
Житло
Адреса:
Донецька область ,
Бахмутський район , Бахмут ,
Олекси Тихого
У рідному Бахмуті Віра Есауленко була змушена залишити все: щасливе життя, роботу на Артемівському заводі шампанських вин (нині — Artwinery), житло та майно. Під час евакуації у квітні 2022 року вона з чоловіком взяла мінімум речей і забрала з собою котів. Уже понад три роки родина живе у Львові, а їхній дім на Донеччині знищений російськими окупантами.
Перед повномасштабним вторгненням у Бахмуті, як і по всій Україні, ходили чутки про можливий напад росії. Але Віра не вірила, що війна дійде до їхнього міста.
“Ми чули новини, але думали, що буде, як у 2014-му. Наші хлопці відіб’ють ворога, і все закінчиться десь на кордоні. Ніхто не міг уявити, що буде така бійня. Проте 24 лютого 2022 року я прокинулася від вибухів у сусідній Попасній. Незабаром дізналася, що почалася велика війна”, — розповіла жінка журналісту “Свій дім”.
Понад місяць Віра з чоловіком залишалася вдома, проте обстріли посилювалися, комунікації зникали, а люди почали виїжджати:
“Спочатку вимикали світло, а згодом місто фактично перестало функціонувати: магазини та аптеки закривалися, а на вулицях — майже нікого. Але найбільше нас змотивували виїхати переселенці з Попасної, які шукали в Бахмуті тимчасовий притулок. Вони розповідали настільки жахливі речі, що залишатися тут і пережити все це ми побоялися”.
Тому 5 квітня подружжя сіло на евакуаційний автобус. Їхали під обстрілами через Дніпро до Львова, де вже раніше оселилися їхній син з невісткою. Забрали котів та найнеобхідніші речі:
“Документи, одні джинси, кросівки, нижню білизну і все. На більше у транспорті не було б місця. На своєму авто виїхати не змогли через обстріли, тому довелося його залишити. Невістка працювала в гуманітарній організації, яку релокували на захід України. Тому ми поїхали до дітей, бо інших варіантів не було”, — згадує Віра.
Життя після переїзду
Після переїзду Вірі довелося змінити професію. Понад два роки жінка працювала в гуманітарних організаціях, допомагаючи переселенцям. Зараз вона — менеджерка проєкту “Відвага до бізнесу” при Львівській міській раді, де підтримує ветеранів:
“Життя тут відрізняється від того, що було в нас вдома. Тут немає метушні, люди живуть більш спокійно та дуже цінують свій час. Я теж цьому навчилася. А ще тут дуже багато храмів, що мені особисто дуже подобається”.
Родина живе в однокімнатній квартирі, яку винаймають за 12 тисяч гривень плюс комунальні послуги:
“Хочемо знову мати власне житло, але це наразі нездійсненна мрія. Думали взяти кредит, але нам з чоловіком по 50 років. Якщо, не дай Боже, щось станеться, і хтось із нас не зможе працювати, то це буде боргова яма. А там треба платити по 20 тисяч на місяць. Тому поки що цю ідею ми відкинули”.
“Побачила відео, як горять наші будинки”
Віра Есауленко — корінна мешканка Бахмута. Там вона народилася, вчилася, вийшла заміж, народила сина та 18 років пропрацювала на легендарному Артемівському заводі шампанських вин, який у 2016-му перейменували на Artwinery.
“Дурний сусід у нас все зібрав. Нічого не залишив. Дякуємо, що хоч живі залишилися. Адже у нашому дворі, як розказали місцеві, які виїхали пізніше, стояли хрести. Це могили людей, які загинули від обстрілів, їх поховали прямо перед їхнім домом. Нам пощастило, ми дихаємо далі”, — каже Віра.
У Бахмуті в родини Віри було дві квартири: їхня з чоловіком і синова. Наразі обидві знищені окупантами:
“Своє житло ми з чоловіком придбали в 2002 році. Це була велика двушка на вулиці Олекси Тихого в районі Забахмутка. Зробили там ремонти, все у нас було, як треба. Синові квартиру купили в 2013 у новобудові поруч з нами, в тому ж районі”.
Наразі обидві вони зруйновані, а на їхньому місці стоять чорні від пожеж каркаси.
“У вересні 2022 року, вже у Львові, до мене забігає син і каже: “Мамо, тільки не хвилюйся!”. Ну, я, звісно, одразу почала хвилюватися. І він показує мені відео та фото, де горять наші будинки. Буквально на моїх очах пропало все життя — просто вигоріло”, — розповідає жінка.
“Знищені ікони, під якими вінчалася ще моя бабуся“
Віра й досі шкодує, що не взяла з собою сімейні ікони — реліквії, які зберігалися в їхній родині не одне покоління:
“Я дуже віруюча людина. Як і моя родина. Під цими іконами вінчалася моя бабуся, потім мама, я, і зрештою мій син. Саме йому з невісткою ми їх віддали, щоб вони потім передали їх вже своїм дітям. Це така сімейна традиція. Точніше, була. Тепер цих ікон більше немає”.
Проте жінці вдалося врятувати сімейні фотоальбоми — завдяки допомозі волонтерів:
“Влітку 2022 року, ще до того, як наш дім розбили, я вийшла на волонтерів, які їздили в місто й надавали послуги з порятунки цінностей та інших речей. Дивом був зв’язок, ми по Вайберу розмовляли — і вони за моїм проханням відкривали шафи та брали звідти те, що я просила”.
Жінка впевнена, що руйнувати українські міста та вбивати наших людей росіяни продовжують через заздрість:
“Ми такий народ, що з будь-чого зробимо цукерку: працьовиті, талановиті, відповідальні. А росіяни — ні. Це зовсім інша культура, ворожа до нашої. А коли такі різні культури існують поряд — чекай лиха”.
Читайте ще:
“Після евакуації нас прихистив український тренер з гандболу” Історія Марії Кассич з Бахмута