“Ми ніколи не забудемо, що пережили у Попасній. А російські окупанти нагадують про це щодня”. Історія Людмили Литовченко

Людмила Литовченко прожила у Попасній 66 років. Мала затишний дім, город та вирощувала квіти — тільки троянд було кущів 80. Разом з чоловіком планували спокійне життя на пенсії, але через повномасштабне вторгнення рф опинились в Одесі. Постійні звуки сирени та прильоти нагадують про пекло, яке вони пережили в рідному місті, коли ховались по підвалах.

“Знаєте, як раніше казали, що Україна, росія та Білорусь — це три сестри. І у мене в голові не вкладається, як таке могло статися. Ну будь-хто міг напасти, але ж не сусіди. Ми раніше їздили до рф, а скільки родичів, знайомих звідти було у нас в гостях. А тепер українців знищують”, — говорить жінка.

Життя після повномасштабного вторгнення рф

“Поруч з Попасною — окупований з 2014 року Первомайськ. Вже у перший день повномасштабного вторгнення звідти все летіло на нас. Довелося йти у підвал 9-поверхівки. Коли її зруйнували, то довелося йти у сховище будинку культури”, — розповідає Людмила.

На свій страх і ризик інколи бігали додому, щоб взяти якісь речі та їжу. Коли стало зовсім нестерпно, то евакуювалися до Бахмута: 

“Вивіз нас якийсь хлопець. Знаємо, що звати Сергій. Просто забіг у підвал і сказав, що є місця. У Бахмуті орендували квартиру. На той період там було спокійно, в місто переїхали багато мешканців Попасної, і ми наче потрапили на іншу планету. Коли вилазили брудні з машини, місцеві дивились на нас і не могли повірити, що всього за кілька кілометрів — справжнє пекло. А потім почалися прильоти на околицях Бахмута і ми родиною поїхали до Одеси, де наша дочка винаймає житло”, — згадує жінка.

Спочатку орендували квартиру разом з родиною сина. Потім — роз’їхались, бо важко, коли багато людей та всього дві кімнати:

“А спокою і в Одесі немає. Чуємо вибухи. Інколи спускаємося у підвал, часто сидимо в коридорі. Моїй мамі 88 років, ходить по хаті з ходунками, бо впала та зламала стегно. Чоловік нещодавно переніс інсульт. Слава Богу швидка вчасно приїхала. І так нервую постійно, а тут ці прильоти. Душа болить. Ми ніколи не забудемо, що пережили у Попасній. Та й окупанти не дають забути”.

Будинки Людмили, її мами та сина знищені

Дім у Попасній зруйнований. Про це дізналися від знайомих, яких окупанти вивезли на територію так званої “лнр”, а потім дозволили навідатись у місто. 

“Ваша хата розбита, машина згоріла в гаражі. І нашої вулиці зовсім немає, — писали в смс сусіди. Це було навесні 2022 року. Мамине житло теж знищили. Двоповерхівка біля залізничного вокзалу, в якій жив син, згоріла, коли ми ще були у місті та рятувалися у сховищі будинку культури”, — розповідає Людмила.

Жінка пригадує, як у підвал забігли якісь хлопці й сказали, що “червоний будинок палає”. Тоді місцеві майже не виходили на вулицю. Тільки перебіжками до колодязя, щоб набрати води:

“Бачили загиблих, які лежали на землі. Одній жінці уламок пробив шкіряний чобіт і травмував ногу. Бахкало постійно. Коли закінчилися свічки, то брали картоплю, робили невеликий отвір і через нього протягували бинт, просочений олією. Так і були “зі світлом”. Сиділи в місті майже місяць, сподіваючись, що ворога виженуть. Хоч і розуміли, що сили нерівні — скільки у росіян було техніки, а скільки у нас”.

“Куди захочуть, туди й кидають ці ракети. Вбивають людей, коли ті сплять”

“В Одесі теж неспокійно, житло винаймати дорого. Але куди їхати? Знайшли спочатку дешеву однокімнатну квартиру. Ну там же ніяких умов не було і спали на матраці. Зняли дорожчу. Ми пенсіонери, хоч виплати для ВПО для нас не скасували — той платимо за квартиру”.

Мама пані Людмили пережила Другу світову війну. Тоді була дитиною, але все пам’ятає: 

“Мама розповідала, що було дуже страшно. Але наступив ворог — наші його відкинули далі. А зараз, куди захочуть, туди й кидають ці ракети. Що у них в голові? Он у березні в Одесі влучили в багатоповерхівку, дитину з мамою вбили. І ще одну родину. А люди просто спали у своїх ліжках”.

“Не можу зрозуміти, що сталося з людьми”

За Попасною сумують всі, але розуміють, що там все знищено. Одеса Людмилі подобається. Каже, що це гарне місто, де живуть добрі люди. Їй боляче дивитись, як і цю красу руйнує російська армія. 

Відволікатися від сумних думок допомагає родина, онуки та робота. Жінка влаштувалася двірничкою і тепер доглядає за одеським двориком та квітами. З заробітку кожного місяця донатить на потреби українських військових. 

“Не можу зрозуміти, що сталося з людьми. З деякими разом виросли, ходили до школи, а вони тепер кажуть — “от якби вам Америка не давала зброю”. А чим ми маємо оборонятися? Деякі кричали, що 8 років когось бомбили. У нас окупований Первомайськ поряд був. Нехай не брешуть, бо ми все бачили. Жили там знайомі, і українську пенсію отримували, і ремонти робили”.

Допомогти родині можна за номером картки: 5167803208865381. Ощадбанк (Литовченко Л.М.)

______

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю платформи Свій дім і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте ще: “За три тижні в Попасній пошкодили майже всі багатоповерхівки. Ми виїхали з міста — прилетіло в наш будинок”.  Історія Марини Корнюшкіної-Карпенко