Історії, які ви нам розповіли

головна / Історії, які ви нам розповіли

Історії, які ви нам розповіли
Заклад освіти

Армія рф зруйнувала навчальний корпус, майстерні та гуртожиток. Історія Куп’янського автотранспортного коледжу

зруйновано: січень 2023 /

Куп’янський автотранспортний фаховий коледж — один з найстаріших закладів України. Він поповнив сумну статистику зруйнованих російськими окупантами об’єктів. Навчальний корпус не підлягає відновленню, а майстерні й гуртожиток сильно пошкоджені.

В останні роки у коледжі з’явилися нові спеціалізовані кабінети з необхідним обладнанням. Заклад ставав сучаснішим. У тому числі й завдяки випускникам минулих років, які не забували свій другий дім.

Тимчасова окупація та руйнування

А у 2022 році Куп’янськ опинився під окупацією. Коледж працював до тих пір, поки росіяни не прийшли туди зі своїми вимогами. Тоді завідувачка відділення коледжу Вікторія Щербакова вирішила їхати з міста, щоб не наражати на небезпеку власну родину: 

“Було зрозуміло, що заклад не може існувати за такими обставинами. Міністерство освіти і науки України тимчасово перемістило наш коледж на базу Харківського автодорожнього коледжу. А мене призначили виконуючою обов’язки директорки”.

Потужний вибух знищив навчальний корпус

Про руйнування коледжу пані Вікторія дізнавалася від колег, які залишилися у Куп’янську. Майже щодня вони приходили до коледжу, щоб закрити побиті вікна. Від постійних обстрілів вони вилітали знову і знову. А у січні 2023 року пролунав потужний вибух, який знищив навчальний корпус. Були зруйновані майстерні та гуртожиток для студентів.

“18 січня 2023 року десь о 14-00 задзвонив телефон. У слухавці плакав колега, бо шкода було наш коледж. Слава Богу, люди не загинули, але немає слів, щоб передати весь рівень ненависті до окупантів”, — каже пані Вікторія.

У вересні 2022 року українські військові звільнили Куп’янськ від окупантів. Працівники закладу чекали, що ось-ось повернуться додому і все буде, як раніше. Але будівля зазнала значних руйнувань. 

“У жовтні 2022 року я вперше приїхала до коледжу. Зайшла до рідних стін, пройшла по кабінетах та коридорах. Те, що побачила, мене шокувало. Коледж пограбували. Коли рашисти тікали з міста, то вивезли майже всю техніку. Те, що лишили – розкурочили та зламали”, — пригадує пані Вікторія. 

Перше знайомство зі студентами було на березі річки Оскіл. Спогади викладачів

З цим закладом у Вікторії Щербакової пов’язані найтепліші спогади. Вона навчалася тут, а згодом почала викладати: 

“Пам’ятаю свої емоції, які мене переповнювали. Перш за все, це гордість за те, що саме у своєму коледжі я буду навчати та виховувати студентів. Три роки я працювала викладачкою, а потім мене призначили завідувачкою. Роботу викладача спеціальності “Організація перевезень і управління на автомобільному транспорті” не залишила, тому що дуже люблю свою професію”.

Колега Вікторії — викладачка спецдисциплін Тетяна Друшляк прийшла працювати в коледж у 1997 році. Перше знайомство з першокурсниками було на березі річки Оскіл. Усі збиралися разом, святкували день здоров’я й готували смачний куліш.

“Приготування кулешу – це не тільки смачна страва, але і особливий ритуал, який приносив студентам велике задоволення та найприємніші спогади. Студенти готували його разом з одногрупниками, викладачами й батьками. Додавали різні інгредієнти, експериментувати зі смаками і створювати власні унікальні версії кулешу”, — пригадує пані Тетяна.

Засиджувалися до пізньої ночі, а потім разом йшли додому

Любов Промська теж викладає у коледжі спецдисципліни та має великий досвід роботи в дорожньо-будівельному управлінні та на автотранспортному підприємстві. У коледжі почала працювати у 2004 році:

“Коли я вперше зайшла в аудиторію до студентів читати дисципліну “Основи геодезії”, я відчула суміш хвилювання і відповідальності за передачу цієї важливої інформації, яка допоможе їм в майбутній професійній діяльності. Такий спектр емоцій я відчула вперше, хоча десь на підсвідомому рівні завжди мріяла стати викладачем. І я хочу зазначити, що все вийшло дуже добре і на довгі роки. Сам коледж став для мене другим домом, а викладацький корпус — моїм основним місцем перебування”.

Пані Любов з теплом згадує своїх цікавих і різноманітних студентів. Як засиджувалися з ними до пізньої ночі, виконуючі курсові. Як потім усі разом йшли пішки до центру міста — сміялися й жартували: 

“Пам’ятаю, як кожен рік готувалися до Дня автомобіліста: залишалися після лекцій, щоб виготовити макети та газети для стенда коледжу. А ще студенти любили вікторину “Що? Де? Коли?” та змагання “Клуб Веселих та Кмітливих”. Особливістю наших перемог була пісня для фіналу. Разом зі студентами намагалися поєднати жарти і дисципліни коледжу”.

Незабутніми були й зустрічі з випускниками закладу, коли вони ділилися своїми досягненнями й просили порад для розв’язання професійних питань. 

Деякі студенти нашого коледжу боронять країну. Навіть в такі часи вони телефонують і надсилають смс. Це буває рідко, але не забувають про викладачів та рідний заклад. В такі хвилини душу наповнює радість і смуток. З такими студентами ми точно переможемо”, — каже Любов.

Зруйновано один з найстаріших навчальних закладів України

У 1922 році була відкрита Куп’янська сільськогосподарська школа. Через сім років вона стала механічним технікумом. У 1933 році заклад перейменували у сільськогосподарський технікум. У післявоєнний час він став Куп’янським автомеханічним технікумом.

З 1996 року назва змінювалася ще шість разів. Повноцінний напад рф заклад зустрів вже як Куп’янський автотранспортний фаховий коледж.

У роки Другої світової війни технікум перебував в евакуації в Узбекистані. У 1943 році відновив роботу. І вже через сім років випустив перших техніків-механіків. 

До повномасштабного вторгнення рф коледж мав навчальні майстерні, автомобільний гараж, гуртожиток, спортивну залу, їдальню й бібліотеку. Діти навчалися в 30 сучасно обладнаних аудиторіях та семи спеціалізованих лабораторіях.

Студенти також брали активну участь в обстеженні пасажиропотоків та плануванні маршрутів і розкладів руху пасажирського автомобільного транспорту в Куп’янському районі.

*Під час Другої світової війни всі архівні дані були втрачені. Інформацію про заснування та діяльність закладу у період з 1922 по 1933 роки взято з довідкової літератури.

Читайте ще: “Будівля горіла чотири чи п’ять діб. Якби не вогонь, може б щось вдалося врятувати”. Історія Куп’янської гімназії № 7

Юлія Ступка / 18.10.2023

поділитись у соцмережах

Рекомендуємо прочитати

Приватний будинок

Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків

Олександр Руденко родом із Запорізької області. Зараз ця територія окупована, як і місто Соледар, де він прожив майже 30 років. На Донеччину переїхав після весілля. Це батьківщина його дружини Валентини....

читати історію

Приватний будинок

Новий дім для шістьох дітей, 12 собак та котів. Історія родини Павлових, які евакуювалися, щоб не потрапити в окупацію

За шість років до початку великої війни багатодітна родина психологині Юлії Павлової переїхала з Запоріжжя в село Українка. Там запустили проєкт, за яким будували житло для прийомних родин і дитячих...

читати історію

Рекомендуємо прочитати

Приватний будинок

Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків

Приватний будинок

Новий дім для шістьох дітей, 12 собак та котів. Історія родини Павлових, які евакуювалися, щоб не потрапити в окупацію

Приватний будинок

“Наше село було в окупації майже 8 місяців. Після звільнення ми прожили спокійно лише три дні”. Історія Михайла Гречаного

Об'єкт культури

Олексій Скоркін залишив банківську сферу й відкрив музей борщу та сала. Окупанти знищили унікальну хатинку на Сумщині

Багатоквартирний будинок

“Квартира згоріла 2 роки тому через російські обстріли. Живемо без комунікацій та не знаємо, що буде з нашим будинком”. Історія Світлани Орєхової

Що треба фіксувати першочергово — зруйновану інфраструктуру чи житло? Читайте в кейс-стаді “Святогірськ 2:0”

Приватний будинок

Живемо на Тернопільщині та мріємо купити дім, який орендуємо. Історія Ольги Дудченко

Приватний будинок

“Плачу, коли згадую дім. А чоловік не дозволяє викидати стару футболку. Каже, що буде її в Бахмуті носити”. Історія Тетяни Буковцової