“Військові замовляли наші квіти для рідних”. Історія Юлії Макарук, яка закрила бізнес та повертається на службу
Заклад торгівлі та послуг
Юлія Макарук — військова, яка влітку 2022 року долучилася до ЗСУ як операторка дронів. За півтора року служби вони брала участь в обороні Сіверськодонецька та Лисичанська на Луганщині, Авдіївки на Донеччині, захисті державного кордону на Чернігівщині та боях на Харківщині. Через отримані поранення жінка звільнилася з армії у 2024 році. На службі познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який також демобілізувався. Разом вони залишилися в Запоріжжі, де відкрили власний бізнес — продаж квітів.
“Про свою справу думали ще у ЗСУ, але саме ця ідея виникла раптово. Хотіли привітати близьких з 8 березня та очманіли від цін. Так і почалися цікаватися та дізнаватися умови саме цього бізнесу”, — розповідає Юлія журналісту “Свій дім”.
Відкриття власного магазину, постійні клієнти та плани на майбутнє тривали недовго. У вересні 2024 року чоловіка Юлії знову мобілізували, а бізнес був оформлений саме на нього:
“Ми мали зобов’язання за отриманим грантом, які не могли виконати без власника. Тому довелося призупинити бізнес. Але як тільки війна закінчиться і Ваня повернеться додому, ми неодмінно відновимо продаж квітів”.
Нещодавно Юлія теж вирішила повернутися до війська.
“Вирушаю до Дніпра, проходжу військово-лікарську комісію — і знову в армію”, — говорить вона.
Мала досвід роботи з дронами в цивільній сфері
Допомагати війську черкащанка та мама трьох хлопців Юлія Макарук почала ще з 2014 року. Тоді вона разом з волонтерською організацією “Наш батальйон” відправляла посилки двом бригадам на Донеччині, в яких служили її два старші брати.
“В основному це був напрямок Авдіївки та Іловайська. Також я постійно їздила у Волноваху. Тоді все було зовсім інакше — ніхто не знав, що таке війна та як треба воювати. Хлопці потребували буквально всього — від одягу та їжі до зброї”, — розповідає жінка.
У 2019 році Юлія виїхала на роботу за кордон. Тому коли почала війна і багато людей тікали з країни, вона повернулася додому аби забрати дітей:
“Мені подзвонив старший брат і сказав, що почалося повномасштабне вторгнення рф. 26 лютого 2022 року я перетнула польсько-український кордон. Я мала забрати синів, але вони відмовилися виїжджати, тому плани змінилися, і я знову почала їздити на фронт з гуманітаркою, а у червні вирішила мобілізуватися. Зрозуміла, що найбільше користі я принесу саме на передовій”.
Юлія пішла служити в 115 окрему механізовану бригаду до батареї управління артилерійської розвідки на посаду оператора БПЛА.
“У мене був великий досвід роботи з дронами в цивільній сфері. Я працювала за кордоном на аграрній фірмі, яка обробляє поля, там вони використовували квадрокоптери. Чому саме ця бригада? Бо ми возили їм допомогу. Ніяких знайомих чи родичів у мене там не було”, — розповідає вона.
Тоді жінка була чи не єдиною у підрозділі, хто мав навички та досвід керування безпілотником. Своїми знання вона ділилася з побратимами:
“Я просто приїжджала на позиції або полігони на два-три дні та проводила курси для бійців. Тоді впровадження дронів у військо тільки починалося. Гарних спеціалістів було дуже мало”.
На фронті від Сіверськодонецька до Куп’янська
Влітку 2022 року тривали активні бої на Луганщині, саме туди жінка потрапила разом зі своєю бригадою:
“Це був Сіверськодонецьк та Лисичанськ. Ми тримали оборону першого міста та стримували окупантів, проте стався прорив і ми отримали команду відійти — на гору, у Лисичанськ. Згодом надійшов наказ відступати. Коли бригаду туди відправили, то наказ був вистояти два тижні, а ми протрималися три місяці. Для нестріляного підрозділу — це дуже гарний результат”.
Після втрати головних міст Луганщини бригада відійшла до Бахмута, а згодом була виведена на доукомплектацію, оскільки внаслідок запеклих боїв понесла значні втрати.
“На той момент у війську був дефіцит снарядів. Тому нас вивели вже на Дніпропетровщину, дали нове озброєння та відправили наших артилеристів на навчання з новою технікою. Після відновлення ми отримали нове завдання — це була оборона Авдіївки. В серпні 2022 року ми вже були неподалік Донецька і разом із 110-ю бригадою стримували натиск окупантів на місто”, — говорить вона.
Наступні чотири з половиною місяці були дуже важкими. Бої на Донеччині сильно відрізнялися від того, що було на Луганщині, каже Юлія:
“Найстрашніше — це ворожа авіація, яка просто знищувала місто під фундамент. Це дуже небезпечно, окупанти навіть більше працювали не артою, а саме з неба. У нас, на жаль, такої можливості не було. Проте саме тут ми навчилися взаємодіяти з іншими підрозділами та бути повноцінною ланкою військового управління, де координація та робота в команді — запорука успіху. Дякую тим бригадам, що разом з нами боронили місто. Без них я б зараз з вами не розмовляла”.
Згодом підрозділ, в якому служила жінка, відправили на південь – на Миколаївський та Херсонський напрямки.
“Нас перекинули у Миколаїв. Нашим завданням було спостерігати, як росіяни виходять з правого берега Херсонщини та самого обласного центру. Фактично ми були на підстраховці, якщо раптом окупанти вчинять будь-які дії”.
Після успішної деокупації Правобережжя 115 бригаду перекинули на Чернігівщину для охорони державного кордону.
“У нас з’явилося багато вільного часу аби засвоювати нові знання військової справи. Тому тут в нас були постійні тренування та навчання. З початку грудня 2022 року та до кінця січня наша бригада пройшла всі курси, які тільки були на той момент. А у 2023 році нас відправили боронити сусідню Сумщину — в одне з прикордонних селищ”.
Однак ситуація на Донеччині, зокрема в Авдіїївці, поступово погіршувалася, тому бригаду повернули на вже знайомі позиції:
“У травні 2023 року ми знову опинилися на Донбасі. Бригада знала цей напрямок, ми до цього себе досить непогано показали, тому нас сюда повернули. Наступні три місяці ми відбивали нескінченні атаки окупантів. Це була моя остання поїздка туди, згодом нас звідти вивели, а невдовзі росіяни захопили Авдіївку”.
Після Донеччини підрозділ Юлії відправили на Харківщину — у Куп’янськ. Саме там, за словами жінки, було найважче за весь час її служби.
“Це місто-привид. Так само, як Бахмут, Попасна, Торецьк та багато інших. Росіяни і зараз його просто знищують артою. Куп’янськ їм не потрібен, судячи з того, як цинічно вони його руйнують. Думаю, що їх цікавить лише залізнична станція неподалік”.
Саме в Харківській області підрозділ почув та побачив наслідки застосування окупантами реактивних ракет. До цього, каже Юлія, вони не усвідомлювали смертоносність цієї зброї:
“Її не можна було засікти, тому що на той момент те обладнання, яке ми мали, не могло виявити такі снаряди. Ці три з половиною місяці були суцільним пеклом”.
Чотири поранення та демобілізація
За півтора року служби в армії здоров’я Юлії сильно погіршилося. Окрім постійного фізичного та психологічного навантаження дали про себе знати й отримані на фронті поранення. Врешті-решт жінка почала задумуватися про те, щоб залишити службу.
“Фізично я цього вже не витримувала. У мене чотири поранення і п’яте могло б бути смертельним. Спочатку в мене стався розрив меніска — це було в день народження моєї дитини. Зранку привітала сина, а через годину мене вже евакуювали з Водяного під Авдіївкою до Дружківки. По нам відпрацював танк, снаряд влучив за 15-20 метрах від мене. Від вибухової хвилі мене відкинуло, я невдало згрупувалася й боляче впала”, — пригадує Юлія.
Пiсля одужання жінка знову повернулася в стрій. Проте вона була змушена носити протез, який одягався на ногу, щоб не навантажувати колінний суглоб:
“Через два з половиною місяці я отримала осколкове поранення в ногу, знову в Авдіївці. Наступне — від кулі снайпера. На щастя, в нього були проблеми з зором і тому постріл не був смертельним. Це сталося на тому ж напрямку перед 2023 роком. А наостанок був обрив лівого біцепса, який я отримала у Куп’янську після влучання снаряда прямо перед нашим авто. Водій був молодий, недосвідчений хлопець, це його перший виїзд, розгубився та запанікував — йому треба було натиснути газ, а він натиснув на тормоз. Ця екстрена зупинка автомобіля призвела до травмування всього екіпажа”.
Внаслідок цього Юлія отримала травму плечового суглоба. Довелося проводити операцію та встановити тунель, який зараз фактично й тримає лівий біцепс.
“Через ці травми я вирішила залишити бойовий підрозділ і перевелася у діловоди — а саме в логістику озброєння БПЛА. Раніше думала, що управління нічого не робить, проте це зовсім не так. Треба багато їздити, отримувати зброю, розвантажувати. А потім усе це видавати хлопцям. Тобто фізично ця робота теж була важкою. Мій організм почав натякати, що його можливості на межі. До того ж, нормальної реабілітації після жодного з поранень в мене не було”, — розповідає вона.
Невдовзі Юлія подала документи на звільнення, а вже у січні 2024 року офіційно демобілізувалася з війська.
Від військової до підприємиці
Вже під час служби в управлінні Юлія познайомилася з Іваном — військовим з Запоріжжя, якого теж за станом здоров`я перевели з передової на посаду у штабі:
“Він, як і я, доброволець. Працював у рембаті та займався евакуацією підбитої ворожої та нашої техніки. Згодом отримав звання офіцера, оскільки мав вищу освіту. Він за фахом інженер, працював на Метінвесті, розумний хлопець. У 2023 році отримав молодшого лейтенанта. Ми познайомилися і між нами виникла хімія — тепер ми у цивільному шлюбі”.
Чоловік також звільнився зі служби. Через власні проблеми зі здоров’ям він не зміг демобілізуватися, хоча йому навіть видалили ребро через кісту. Проте він став опікуном важкохворого батька, який боровся з онкологією:
“У нього була четверта стадія раку, він мав інвалідність, на цій підставі Ваня зміг звільнитися. Ми зробили це майже в один період, він трошки пізніше, я — на десять днів раніше”.
Після демобілізації Юлія не повернулася до Черкас. Вона залишилася з чоловіком у Запоріжжі. Там вони відкрили квітковий магазин.
“Ще в армії ми говорили про те, що було б добре розпочати власну справу. Хотілося мати щось своє, займатися саморозвитком, а не працювати на когось. Хоча ніхто з нас не мав досвіду підприємницької діяльності. Ідея прийшла раптово — 8 березня ми приїхали в Черкаси і хотіли купити моїй мамі квіти, проте розгубилися від цін. Потім перевірили вартість букетів у Запоріжжі й були шоковані — тут цінник виявився ще вищим. Тоді в нас зародилася думка спробувати знайти постачальників і подивитися на реальну вартість”.
Юлія та Іван змогли вийти на постачальників з Дніпра та домовилися про закупівлю перших квітів. Тоді ж арендували приміщення. Фактично все обладнання та ремонт магазину вони зробили власноруч:
“Ми відкрилися 10 червня 2024 року на вулиці В’ячеслава Зайцева, 23. Чесно, я була в розпачі, коли дізналася про націнки на квіти — вони в кілька разів перевищують собівартість. Наприклад, троянда сорту “Аваланч” довжиною 50 см при закупівлі коштує 11-12 грн, а у магазинах — від 100 гривень. Тобто в 10 разів більше. Для мене це було потрясінням. Тому ми зробили адекватну ціну, яка була значно меншою ніж у конкурентів”, — розповідає підприємиця.
Проте, наприкінці вересня 2024 року, бізнес довелося призупинити:
“Трохи пізніше після відкриття магазину ми подалися на грант із міського бюджету через центр зайнятості. Мені не підтвердили заявку, а Ваня отримав, бо він запорізький, а в них був пріоритет для місцевих. Відповідно, всі документи та ФОП оформили на нього. Однією з умов отримання коштів було створення двох робочих місць для працевлаштування людей. Ми вже розпочали підбір персоналу, але 22 вересня батько чоловіка помер, а вже за чотири дні Івана забрали у військкомат і звідти вже не випустили”.
Юлія просила у керівництва ТЦК дати хоча б день на те, щоб вони з Іваном змогли поїхати до нотаріуса, написати доручення та переоформити документи на неї. Проте їй відмовили:
“Фактично я не могла нічого зробити, бо все записано на чоловіка. Працювати магазин не може, бо я повинна взяти людей на роботу та виконати умови гранту. Добре, що центр зайнятості нам все пояснив та допоміг заморозити програму. Ми чекаємо на закінчення війни, коли Ваня звільниться зі служби і ми знову відкриємося”.
Юлія мріє відновити бізнес, як тільки це буде можливо. Каже, що люди з нетерпінням чекають на їхнє повернення, аби купити гарні квіти за бюджетним цінником.
“У нас вже були свої клієнти. Люди казали про нас знайомим — ті приходили та приводили своїх друзів. Особлива популярність у нас була серед військових. Вони дзвонили та просили доставити наші квіти своїм мамам, дружинам та дівчатам. Також з’явилося багато інтернет-замовлень. І навіть після того, як ми закрили бізнес, нам дзвонять та просять купити квіти. Люди досі пишуть мені: “А ви не відкрилися, а ви не збираєтеся?”. На те багато причин, але якість та цінова політика — це найголовніше. У нас квіти були дешевшими в середньому на 40-50 відсотків”.
Після закриття бізнесу Юлія повернулася до волонтерської діяльності в організацію “Наш батальйон”. Жінка допомагала перевозити гуманітарну допомогу для військових у Запорізькій, Донецькій та Харківській областях. Крім того, вона підтримувала маму Івана, яка залишилася в Запоріжжі.
“Я приїжджаю до свекрухи кожні два тижні, аби побути пару днів з нею, приготувати поїсти, зробити якісь хатні справи. Вона вже літня жінка”.
Проте на днях жінка прийняла рішення відновитися на службі. Попереду в неї військово-лікарська комісія та повернення в армію.
Війна майбутнього — за дронами
Юлія має понад п’ять років загального стажу керування дронами, з яких півтора — саме на бойових. Жінка каже, що цей вид озброєння змінив уявлення про війну та баланс сил:
“Тепер не кількістю танків перемагають на полі бою, а кількістю та якістю БПЛА. Дрони, як вид зброї, почалися не з повномасштабної війни, а з 2014 року. Проте тоді це був дуже вузький напрямок. Мало було самих дронів, а справжніх спеціалістів, які працювали з ними — ще менше. Коли я прийшла у військо, то головною проблемою для БПЛА була радіоелектронна боротьба (РЕБ) — я просто не розуміла, як її обійти або нейтралізувати”.
За роки служби, каже військова, у російсько-українській війні відбулася справжня революція: як у методах ведення бою, так і в застосуванні зброї:
“На початку повномасштабного вторгнення рф це була війна артилерії, тотального її домінування. Саме тому росіяни перемагали на початку та змогли захопити ту ж саму Луганщину — тому що в них була максимальна концентрація артилерії. В нас її в такому обсязі не було. Тому вони просто задавили нас кількістю. Далі з’явилися перші дрони, завданням яких була лише розвідка, коригування та відстежування. А далі почалися скиди, які зовсім змінили правила гри”.
Одним з головних відкритів для Юлії стали fpv-дрони. Їхня цінова політика, розмір та маневреність дозволили змінити ситуацію на полі бою:
“Якщо дрон коштує 17-22 тисячі доларів, то fpv — 70. Він далі полетить, нанесе більше урону, менше боїться РЕБу, з ним можна “гратися” на частотах, щоб обійти захист”.
За словами операторки дронів, наразі цей вид зброї один з найголовніших для України. Саме він дає змогу нашій державі тримати лінію фронту, завдавати окупантам суттєвих втрат та бути паритетними у військовій міці з росіянами.
“Більшість дронів ми закупаємо або розробляємо самі, тому не залежимо від умовного Трампа й США, якщо вони раптом вирішать зупинити допомогу. Також велике значення має те, шо за ці три роки великої війни в нас виникло багато неймовірно професійних школ керування БПЛА, які не тільки не поступаються якимось західним подібним інституціям, а й можуть їх ще багато чому навчити. Тому що мають практичний досвід на полі бою”, — каже Юлія.
На її думку найкращими дроноводами України є підрозділи під керівництвом Мадяра.
“Ми з хлопцями були в них на навчаннях, вони неймовірні. Постійно розвиваються і вдосконалюються. Він дає можливість своїм бійцям пробувати щось нове та самим шукати свій стиль роботи з безпілотником. Наприклад, для мене особисто найкращий — це Matrice 30, але щоб зрозуміти це, мені довелося перепробувати багато інших”.
Військова каже, що найкраща вітчизняна розробка — це дрон “Кажан”, або як його ще почали називати окупанти — “Баба Яга”.
“Він працює здебільшого на скидах . Може нести до 10 кг ваги. Дуже сильний та міцний дрон, який знищив на одну ворожу бронемашину та назавжди залишив в українській землі сотні окупантів”.
Проте не відстають у виробництві безпілотних апаратів й росіяни, каже жінка. Їхні розробки на кшталт “Молнії”, “Орлану”, “Ланцету”, “Зали” та інших також дуже небезпечні та несуть велику загрозу для України.
“Окупанти ставлять завжди не на якість, а на кількість. Це стосується всього, і дрони — не виключення. Тобто вони роблять їх дуже багато. Плюс в них є доступ до китайского ринку, а інколи у підбитих безпілотниках є і західні компоненти, навіть австралійські. Такий випадок я знаю з власного досвіду”, — каже Юлія.
Розвиток та вдосконалення дронів іде постійно. І саме та сторона, яка робитиме це швидше й краще, матиме значно більшу перевагу на полі бою, зазначає військова.
Читайте ще:
Як отримати компенсацію за зруйноване майно: читайте в онлайн-посібнику від команди “Свій дім”