головна / Історії, які ви нам розповіли / Маріуполь
“Ми ночували в підвалі — здавалося, ноги вже не зігріються”. Історія Валентини Шевченко з Маріуполя
Донецька область , Маріупольський район , Маріуполь
Багатоквартирний будинок
Адреса:
Донецька область ,
Маріупольський район , Маріуполь
Постійні обстріли, відсутність світла, газу та зв’язку, нестачу їжі та води пережила Валентина Шевченко у блокадному Маріуполі. Страх за життя і розуміння, що ситуація не покращиться, змусили її разом із чоловіком виїхати з міста. Вони пережили дві фільтрації й через росію та країни ЄС дісталися Києва, де на них чекала донька.
Через війну подружжя втратило роботу та майно, яке згоріло після російського удару. Наразі живуть в орендованій квартирі, але мріють про власну.
“Іноді здається, що це був кошмарний сон, що я прокинуся і все буде добре. Але, на жаль, це не так. Обстріли не припиняються, і розраховувати ми можемо тільки на себе”, — розповіла журналістці “Свій дім” Валентина.
“24 лютого хотіла йти на роботу, але нам сказали залишатися вдома”
У Маріуполі Валентина працювала керівницею відділу сертифікації та експертизи товарів торгово-промислової палати. Роботи було багато, тому на новини про можливий напад росії уваги не звертала:
“Співробітниця запитала у мене, чи вірю я, що путін нападе на Маріуполь. Я тоді їй відповіла, що такого точно бути не може, і що про це не варто турбуватися. 23 лютого ввечері ми пішли додому з думкою про те, що на завтра у нас заплановано багато завдань. Але на роботу ми більше не повернулися”.
24 лютого Валентина побачила повідомлення у Viber від керівництва: “Почалася війна, обстріли по всій Україні, сьогодні не виходимо працювати”. Тоді вона ще не усвідомлювала масштаби катастрофи.
“Згодом я дізналася від знайомих, що на два тижні консервують комбінат “Азовсталь”. Чоловіка, який працював на заводі Ілліча, теж відправили додому. Згодом вдалині почула вибухи”.
Маріуполь навесні 2022 року
Фото: Євген Малолєтка
Вижити в блокадному Маріуполі
Перші два дні подружжя залишалося у себе вдома. Під час обстрілів ховалися у ванній. Коли зникли комунікації, перебралися до лівого берега Маріуполя, де жив брат Валентини:
“Ми взяли мінімальний набір речей та документи на квартиру і з думкою, що все закінчиться за кілька днів. Ми зайняли вільну квартиру на другому поверсі, яку раніше друзі брата здавали в оренду. 28 лютого ще працював ринок і ми могли купити продукти”.
Валентина та її чоловік вперше спустилися у підвал вранці 2-го березня, бо двоповерхівка здригалася від вибухів. Там вже зібралися люди й облаштовували собі місця. Того дня були прильоти поруч. Жінка каже, що тоді у них було відчуття, що вони там і загинуть.
“Від обстрілів у квартирі вилетіли всі вікна. Березень був дуже морозним, тому ми ночували в підвалі, перенесли туди ковдри, подушки, матраци. Здавалося, що ноги ніколи не зігріються, спали в одязі й тільки до ранку трохи ставало тепліше. Я щодня молила Бога лише про одне, щоб моя донька та онучок були живі й у безпеці, бо вони жили в іншій частині міста і зв’язку з ними не було, — розповідає Валентина. — До 6-го березня ми ще готували в оселях, а потім не стало газу. Чоловіки розпалювали багаття на вулиці, а мешканці будинку зносили продукти, які в них були. Ми варили каші та супи, хліба вже не було. Але найстрашнішим було те, що закінчувалася вода. Спочатку ми ходили на одну локацію біля пологового, потім — до хлібзаводу біля “Азовсталі”. Це був великий ризик, бо там були постійні обстріли та працювали снайпери. Одна дівчина із сусіднього будинку померла через зневоднення”.
Обстріли не припинялися, тому подружжя ризикнуло перейти у мікрорайон Східний, де був приватний будинок знайомої:
“У перший вечір ми у великій кімнаті встигли напекти оладки. А потім почався обстріл та прилетіло в кімнату, де ми мали спати. З жахом бігли вниз у погріб. Було відчуття, що це місце стане нашою могилою. Тому почали шукати інше”.
Поселилися у 9-поверхівці в тому ж мікрорайоні й до 23 квітня 2022 року були там.
Зруйнований Маріуполь
Фото: скріншот відео
Квартира повністю згоріла
Наприкінці березня Валентина вирішила навідатися у свою власну квартиру.
“Того дня чоловік пішов по воду і довго не повертався, тому я вирішила вийти йому назустріч. По дорозі зустріла наших сусідів, які розповіли, що в нашому будинку була пожежа і три з чотирьох під’їздів згоріли. Я була шокована, але сподівалася, що якісь речі вціліли. Потрапити всередину не змогли, бо заклинило двері. Потім приходили ще двічі. Одного разу нас не пустили окупанти, іншим разом — вийшло. Квартира виглядала так, наче там ніколи нічого й не було. В гаражі згоріла машина. Все перетворилося на попіл, як і наше життя”, — розповідає Валентина.
Будинок брата Валентини також зруйнували російські обстріли.
Довгий шлях до Києва
На початку квітня мікрорайон Східний окупували. Валентині розповіли, що в найближчій церкві можна зв’язатися з рідними. Так вона дізналася, що її донька з онуком виїхали на територію України.
Донька залишила місто 17 березня. Тому подружжя вирішило теж спробувати виїхати через село Безіменне, росію та Європу. Донька Валентини, яка вже була у Києві, скала маршрут евакуації. Вони знайшли машину, яка довезла їх до фільтраційного табору, а потім автобусом в Старобешеве, де їх сфотографували, взяли відбитки пальців та видали документ про проходження фільтрації:
“Далі був наступний етап — проходження кордону між так званою “днр” та росією. Саме тут мене допитували, бо звернули увагу на моє місце роботи. Думали, що я співпрацювала з українськими військовими. Потім почали питати, куди ми їдемо. Я була підготовлена, і в блокнотику був розписаний весь маршрут з номерами телефонів. Окупант забрав у мене його і зауважив, що ми не плануємо зупинитися в росії, а хочемо їхати далі. Я йому відповіла: “Розумієте, ми розглядали будь-які варіанти, щоб вибратися з того пекла”. А він дивиться не мене й каже: “Нет, не понимаю”. Далі він причепився до того, що я лайкнула вірш про війну, який хтось скинув у вайбер-групу нашого будинку. Я намагалася йому пояснити, що він відповідав моєму душевному стану, бо ми втратили все. Але він знову сказав мені: “Нет, не понимаю”. Тоді я зрозуміла, що сенсу щось доводити немає. Можливо, він би й далі мене допитував, але інший окупант сказав відпускати мене. Чоловіків допитували по 6 годин. Але, дякувати Богові, нас звідти все-таки випустили”.
Після фільтрації вони кілька днів пробули в таборі для біженців. Звідти приїхали в Таганрог і далі мали відправитися до Ростова і Волгограда. Але Валентина погано себе почувала, в неї не було сил, щоб рухатися далі, тому вони зупинилися на деякий час у спортивній залі, де для біженців облаштували прихисток. Згодом їм вдалося виїхати до Волгограда. Вже там вони зустрілися із ріднею, яка виїхала з Маріуполя ще раніше. Разом через Москву та ЄС приїхали в Україну. В Києві були 18 травня.
“Поки залишаємося в Україні”
Подружжя орендує квартиру в Києві. У службі зайнятості Валентині запропонували лише вакансії двірнички, прибиральниці чи няні. Її чоловік одразу знайшов роботу, і компанії потрібен був бухгалтер. Жінка закінчила спеціальні курси та влаштувалася до них.
“Влітку 2022 року через обстріли Києва донька з онуком виїхали в Чехію. Ми з чоловіком вирішили поки залишатися в Україні. Працюємо і думаємо, як нам далі жити. Без своєї оселі важко”.
Читати ще:
“Сльози лилися, коли вперше за два місяці скуштувала хліб”. Історія Ліни Дроботової з Маріуполя
Мріє повернутися в Маріуполь і пройтися проспектом Миру до моря. Історія Ганни Котельнікової