Втрачений дім і нове життя у Вінниці. Історія Тетяни Комарової з Сіверськодонецька

Тетяна Комарова з чоловіком були змушені залишити свою відремонтовану квартиру в Сіверськодонецьку після початку повномасштабного вторгнення рф. Про нинішній стан житла подружжя нічого не знає: у місті не залишилось ні родичів, ні знайомих. Нещодавно жінка помітила у місцевому пабліку фото, на яких росіяни проводять ремонт у їхньому будинку. 

Перші світлини дому вона побачила ще у 2022 році — там були чорні плями від вогню. Але їхня квартира не потрапила в кадр, тому вже три роки вони живуть у невідомості — не знають, чи вціліло житло, в яке вклали чималі зусилля. 

Про напад попередила сестра, яка живе в росії

Тетяна розповідає, що напередодні 24 лютого 2022 року спілкувалася із сестрою з Саратова. Вона повідомила, що по області в напрямку України рухається військова техніка, а військкомати масово викликають чоловіків на навчання. Порадила виїхати з Луганщини, але Тетяна не захотіла покидати дім.

“Вона мені сказала фразу, яку я запам’ятала: у повітрі відчувається запах війни та пороху. Я тоді не зовсім зрозуміла й просто відповіла, що все буде добре й щоб вона не турбувалася за нас. Проте зранку 24 лютого те відчуття я зрозуміла сповна. Перший вибух був десь о 9-й ранку. Цього дня у містян була паніка — люди стояли в чергах за продуктами та біля банкоматів. На щастя, у нас була готівка та запаси їжі”, — розповіла жінка журналісту “Свій дім”.

Тетяна з чоловіком та сином залишалися у Сіверськодонецьку до квітня 2022 року, а коли стало зовсім важко — вирішили евакуюватися:

“Довго сиділи в місті, бо не знали, куди їхати. Усе родичі в росії, а по Україні нікого — це дуже бентежило. Кому ми потрібні десь в умовному Ужгороді? Проте ситуація вже була занадто важка. Особливо 14 квітня, коли снаряд вибухнув десь зовсім поруч. Це було вночі, заснути ми більше не змогли. Тоді ж зранку зібрали найнеобхідніше речі й поїхали у невідомість”.

Спочатку родина опинилася у Слов’янську, а згодом — у Києві. У листопаді 2022 року чоловіка Тетяни перевели по роботі до Вінниці. Оскільки компанія надала житло, з переїздом не вагалися:

“Коли в тебе немає свого куточка, то це дуже болюче питання. Як тільки Міша сказав про можливість оплати квартири, то я вже подумки була у Вінниці. Та й Київ я не люблю, бо все життя прожила у невеликому місті, а тут мегаполіс”.

Наразі родина живе в Вінниці. Тетяна працює у місцевому магазині, а син пішов до тамтешньої школи.

“Синові, звісно, було важко. Восьмий клас — це такий вік, коли діти можуть бути жорстокими. На початку були жарти про біженців, російську мову й так далі. Але Андрій знайшов собі друзів за інтересами й зараз проблем немає. Навіть оцінки стали кращими, тому я щаслива”.

“Досі не знаємо, що з квартирою”

Квартира в Сіверськодонецьку, яка дісталася Тетяні у спадок від батьків, поки що стоїть порожня. Сам будинок окупаційна влада, начебто ремонтує.

“Нещодавно в одній з місцевих груп побачила, що там йде відновлення. Наче щось фарбують, роблять, будують. Що з самою квартирою — не знаю. Вона мені дісталася від батьків, а їм — від держави. Велика двушка на 55 квадратів. Останній ремонт зробили якраз у 2020 році, коли чоловік отримав підвищення по роботі та став більше заробляти. Тоді ми повністю замінили підлогу, поклали ламінат та поклеїли нові шпалери. Також придбали багато нової техніки — комп’ютер, телевізор, мікрохвильову піч”.

Найбільше Тетяна сумує за своєю відремонтованою кухнею та домашньою консервацією.

“Я завжди любила готувати, а чоловік — смачно поїсти. Ми так і познайомилися, але то вже інша історія. Ми закривали багато консервації на зиму — огірки, помідори, перець, варення, компоти. Я з нетерпінням чекала грудня, щоб скоріше все це відкрити та скуштувати. Якраз улітку 2021 року я закрила дуже велику партію. Чоловік навіть спеціально орендував гаражне приміщення неподалік дому, яке ми облаштували під льох. Тепер все це пропадає в окупації. А може, той гараж взагалі зламали та все винесли, ми ж не знаємо”.

Тетяна каже, що у разі звільнення Сіверськодонецька, вони б повернулися додому, бо там залишилося все майно та могили батьків.

“Сестра з Саратова хотіла поїхати у місто — сходити на кладовище і подивитися на нашу квартиру. Але я її відмовила. Це занадто ризиковано. Не дай Боже щось трапиться з нею — я собі не пробачу”.

Читати ще:

“Будинок мами вже понад 3 роки стоїть у руїнах”. Історія Оксани Євніч з Ізюма

“Я залізла через вікно, походила по кімнатах — нічого не залишилось”. Історія Олени Кульгейко з Чернігівщини

“Якщо знову почнеться — ховатимусь у погребі”. Історія Ольги Євтушенко, яка втратила дім